Київ-Нуар

Розповідь

1.

 

Бридкий осінній ранок пронизували крики воронів, які кружляли в сірому небі. Вони знали, що наближається зима, а це означало лише одне - зграя порідшає. Після нічного дощу в повітрі висіла волога. Гнила погода.

Старі будинки, зведені на початку 19 століття, виглядали жахливо. Кожен мав тріщини. Колись прекрасні пілястри відпадали цілими шматками, оголюючи коричневу цеглу. Фарба на стінах виглядала не краще. Але більше за все їх спотворювали пластикові балкони, які, здається, з’являлися самі собою, як хворобливі нарости. Незважаючи на стан, кожен квадратний метр у таких малоповерхівках коштував у ціну золота. Не дивно, Михайлівська знаходилася так близько до Майдану, наскільки це взагалі можливо. Будівельні компанії мріяли зрівняти все тут із землею та звести на місці старих коробок, що пережили війни та розруху, черговий скляний офісний центр. Але кожна поява бульдозера на Подолі викликала чималий галас серед захисників історії, який в свою чергу привертав забагато уваги преси та небайдужих киян. Тому забудовники просто доплачували ЖЕКам, щоб ті не виконували свою роботу. Час найкращий засіб для демонтажу. Коли жити в будинку ставало неможливо, мешканців відселяли, або купували. Далі оформлювали документи на реставрацію та починали роботу, а коли замість історичної пам’ятки виростав залізобетонний готель у стилі Hi-Tech, усі чиновники, які мали б цьому завадити, просто розводили руками. Звідки мені про це відомо? Я живу в одному з таких будинків-привидів.

— То це ви знайшли труп? - молодий лейтенант вимовляв слова без жодного інтересу до моєї відповіді. Йому хотілося швидше закінчити звіт та забратися з вулиці.

— Ні, це Світлана Ігорівна, сусідка з першого поверху. Її кицька часто втікає, і біжить нагору, де я живу. Вранці старенька не могла знайти Мусю, тому піднялася до мене.

— О котрій?

— Десь п’ята була, точно не скажу. Відкрив після кількох дзвінків у двері. Коли бабуся зрозуміла, що тварини в мене немає, вийшла в двір. Там і побачила тіло. Пані Світлана прибігла, щоб викликав поліцію. Жіночка думає, що я знаю всі телефонні номери в місті через свою роботу.

— А ким ви працюєте?

— Журналістом.

— Справді? А в якому виданні?

— Вже ні в якому. Вчора якраз звільнився.

— Зрозуміло. Ще одне запитання, де ви були минулої ночі.

— Заливав з друзями цю “радісну подію” в одному барі на Шулявці. Вони можуть підтвердити. А потім поїхав додому і відрубився, поки мене не розбудив дзвінок в двері. Вірніше, кілька дзвінків.

— Гаразд. Ось моя візитка, якщо щось згадаєте, то телефонуйте.

— Звичайно.

Відповідати на запитання копа з таким похміллям не найкраща ідея. Ще трохи і мене б точно вивернуло на його лаковані туфлі. Вчасно завершений допит.

Поки він мене катував криміналісти займалися справою. Тепер, коли настав світанок, можна було чітко розгледіти обриси жіночого тіла на землі. Біля нього ходили поліцейські, один фотографував. Вони намагалися закінчити все якнайшвидше, поки на вулиці ще мало людей. Я відійшов у бік, щоб краще роздивитися. Читав, що одній жінці після смерті кішка з’їсти пів обличчя поки померлу встигли виявили в квартирі. Подібне не рідкість, але не цього разу. Дівчина лежала поряд із сміттєвим баком. Яскрава червона сукня вільного крою добре контрастувало з білою шкірою та чорним волоссям, яке розкинулося на асфальті. Двадцять років, можливо трохи більше. Навіть у такому стані крихітка виглядала вродливою. Єдине, що псувало картину, це виразні синці на тонкій шиї. Шкода таку красуню. Ще одна деталь, яка кидалася в очі, тендітні ніжки. Судячи з брудних стоп, дівчина прийшла сюди босоніж. Не зовсім підходяща погодка для таких прогулянок.

“Що ж ти тут забула, дорогенька?” - подумав про себе і запитання немов куля відбилася тонким болем у мозку. Чортовий бодун почав набирати силу, а нудота підступала до горла ще сильніше. Терміново потрібен Alka-Seltzer та кава, і краще в подвійній дозі. Погана новина полягала в тому, що в моїй квартирі не було ні першого, ні другого. На щастя, поряд знаходилася цілодобова аптека. Я не став підійматися, а пішов просто так, у легкій куртці одягнутій на стару футболку. Хай холод трохи приведе в почуття. Коли повернувся з пляшечкою Borjomi, в якій розчинив кілька шипучок, то тіло саме вантажили в швидку. Копи виконали брудну роботу, далі справа за патологоанатом.

Знову почав пускатися дощ. Біла “швидка” виїхала без сирен. Поспішати вже немає куди. Автомобілі поліції однин за одним покидали подвір’я. Наростаючий шум свідчив про те, що місто починало прокидатися. Тепер, коли в голові трохи просвітліло, а зуби почали стукатися один об одний від холоду, я зрозумів, що не пам’ятаю вчорашній вечір.

 

2.

 

Краплі дощу немов застигли нерухомі. В мороці виднівся силует. Дівчина в червоній сукні, цілком мокра стоїть навпроти. Жодних звуків чи світла тільки нечіткі обриси двору. Ступає, потім ще раз, наближається крок за кроком. Незнайомка збирає грудьми та обличчям застиглі в повітрі краплини, позаду залишається тунель у вигляді її силуету. Рухається неквапливо. Я не можу поворухнутися. Все ближче. Серце калатає сильніше. Ось вона просто переді мною. Перехоплює подих. Нахиляється. Відчуваю тонкий аромат її солодких парфумів. Шепоче на вухо: “Відпусти,” - ледь чутним голосом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше