КІнець Прокляття

1

Сьогодні мене знову замучили нічні кошмари. Страшні сни, які не дають спокою ось вже декілька божевільних місяців. Сюжет їх завжди один і той же. Мені снитися, що я знаходжуся у великій напівтемній кімнаті. Нерівне мерехтіння єдиної церковної свічки на столі кидає червоно-рубінові відблиски на її брудні стіни з облупленою штукатуркою. Повітря навколо насичене огидним запахом цвілі, гнилизни і ще чогось терпко-кислого. За вікном люто завиває невгомонний злий вітер.

Я сиджу за великим дерев’яним столом і немов чогось або когось чекаю. Переді мною на брудній скатертині розкидана колода старовинних гральних карт. Частина з них лежать криваво-червоною сорочкою вгору. Декілька карт відкриті. Малюнки на них настільки чіткі, що здається, ніби це фотографії якихось реальних людей. Чоловік (бубновий король) на одному з цих карткових зображень здається мені до болю знайомим. Але хто ця людина і звідки я його знаю, пригадати, на жаль ніяк не вдається.   

Раптово я відчуваю незрозумілий жар за спиною. А в наступну мить мені вже здається, ніби хтось уважно розглядає мене ззаду. Різко озирнувшись, я, звичайно ж, нікого не бачу, але відчуття, що я в  кімнаті не один, чомусь не зникає. Потім лунає дивний звук, немов велика кішка неквапливо крокує по опалому листю. Мене від цих м’яких скрадливих звуків завжди кидає в холодний піт.

Коли мерзенні кроки стихають, починалося найстрашніше. Прямо у мене за спиною лунає різке потріскування. Я знову обертаюся і торопіючи бачу хмарку, що плавно наближається до мене. Вона переливається всіма відтінками червоного кольору. Його переливчасте мерехтіння зачаровує, гіпнотизує, притягає погляд. І тоді я завжди чую дивний голос. Тихий, немов шелестіння трави під слабким диханням уранішнього вітерцю, шепіт невідомого чоловіка  жалісно мовить мені:

– Руслане, допоможи мені… Благаю, врятуй мене… Я сподіваюся на тебе, друже… Повернися… Заверши гідно те що ти колись почав… Я чекаю тебе… Не обмани мої надії…

Від цього страшного голосу, що доноситься, ніби з могили, кров завжди застигає у мене в жилах, волосся встає дибки, і я прокинувшись, часто зриваюся з ліжка немов недоумкуватий. Без якоїсь реальної причини крижаний жах захльостує мою свідомість, надовго не дозволяючи прийти до тями від побаченого уві сні. Якийсь містичний страх нав’язливо вселяється в мою душу, терзаючи її дивним неспокоєм весь подальший день.

Але сьогодні в “традиційному”, якщо це так вже можна назвати, нічному кошмарі з’явилося нововведення. Не встиг я схопитися зі свого ліжка, як з жахом відзначив, що осоружний сморід, який стільки часу переслідував мене в моїх сновидіннях, незвіданим чином переселився в мою скромну квартиру. Огидний запах затхлої цвілі розноситься по всій квартирі, викликаючи у мене заледве стримувані пориви нудоти.   

Насилу, переставляючи налиті свинцем ноги, я підходжу до вікна і, не дивлячись на достатньо прохолодну погоду на дворі навстіж відкриваю всі кватирки. Морозне повітря миттєво провітрює квартиру і освіжає моє тіло, хоча прояснити свідомість воно, звичайно ж, не в силах. Ніби в тумані приймаю гарячий душ, залпом випиваю чашку ароматної кави, і квапливо привівши себе в порядок, поспішаю на роботу.

На фірмі в буденних повсякденних справах спогади про нічний кошмар трохи блякне, але настрій все одно залишається поганим. Насилу, дочекавшись закінчення робочого дня, я спускаюся в підземний гараж до свого старенького “Фольксвагену”. Вже відкриваючи двері машини, несподівано чую:

– Руслане Олексійовичу, можна з вами поговорити?

Цю достатньо дивну пропозицію було вимовлено хрипким чоловічим голосом абсолютно мені незнайомим. Швидко озирнувшись в ту сторону, звідки він прозвучав, я побачив в напівтемряві гаража високого худорлявого чоловіка років під тридцять. Стояв він на відстані декількох кроків від мене, і як мені здалося, був дуже схвильований. Довге обличчя незнайомця було білим, немов крейда, в очах читався якийсь дивний переляк, руки нервово стискали безглузду кепку.

Заледве, стримуючи своє роздратування, я різко запитав у чоловіка:

– Про що ви хочете поговорити зі мною? 

Незнайомець трохи зам’явся, а потім швидко пробубонів у відповідь:

– Тут не дуже відповідне місце для нашої розмови.

 Злість на цього дивака в моїй душі почала рости, немов снігова лавина, що сходить з високої гори. Незадоволено крякнувши, я сердито кинув незнайомцю:

– Послухайте, молодий чоловіче, не забирайте у мене даремно часу. Або говорите те, що повинні сказати або прощавайте.

Він сказав всього два слова, від яких мене враз кинуло в дрож. Насилу, тримаючись на ногах, під враженням від почутого, я коротко кинув чоловіку:

– Сідайте в машину. Поговоримо по дорозі.

Ми всілися в автомобіль. Я завів мотор і не поспішаючи, вивів машину на багатолюдні вулиці вечірнього міста в схвильованому очікуванні подальшої розмови. Дивний незнайомець замість передбачуваної бесіди мовчазно поглядав на міські пам’ятки архітектури, що проносилися за вікном. Проїхавши декілька кварталів, я, трохи опам’ятавшись, запитав:

– Звідки ви знаєте Михайла Калакуна?

– Я купив його будинок, – звучить коротка і все пояснююча відповідь.

– А про що ви хотіли поговорити зі мною?

Незнайомець надовго замовк, а я нишком узявся роздивлятися його. Обличчя у незнайомця, не дивлячись на блідість і серйозність, було достатньо симпатичним, і я б навіть сказав трохи мужнім. Великі блакитні очі, акуратний аристократичний ніс, тонкі міцно стислі губи і покриті густою щетиною худорляві щоки, напевно, звели з розуму вже не одну молоду дівчину. Дорога сорочка і модний костюм хоч і пом’яті і дещо брудненькі свідчать, що у мого супутника, швидше за все, водяться пристойні гроші.



Роман Олійник (Argonayt)

Відредаговано: 15.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись