Глава 1

Глава 1 

1990-ті роки — Батько Юрка — Юрко та Гафійка — Улянине нещастя — Пророцтво Гафійчиної матері — Італійське прізвище — Помилка інженера Мароли — Одруження Юрка і Гафійки — Ганнуся, Марічка та Василько — Материнська нелюбов — Турбота свекра — Смерть Юрка — Смерть Гафійки

Сірий нудний сільський ранок у горах вже вкотре довів Марічці, що вона не заможна чарівна пані, якою вона завжди здавалася собі уві сні, а звичайна бідна дівчина, ще й сирота. Батька свого вона памятала не дуже добре, а матір… 

— Прокидайтеся, діточки! Уставайте снідати! — це кликав щоранку старий дідусь — єдиний живий із усіх дорослих у цій родині, що колись здавалася такою щасливою. 

І вони прокидалися — їх було троє. Ганнуся — найстарша тринадцятирічна — тиха і роботяща, Марічка — молодша від неї на три роки — зовсім не схожа на свою сестру. В них іще був молодший брат Василько — смаглявий, як Марічка, а характер мав, як у Ганнусі — тихий та не надто відкритий. 

Марічка мріяла про щось незрозуміле і не таке, що бачила навколо себе: їхня хата стояла одразу під горою. Дідусь сам колись її там побудував. Йому так було зручніше доглядати за худобою, бо не потрібно було гнати корів крізь усе село, а — через ліс по давно витоптаній стежці вгору, а потім униз, де було їхнє поле. Стежка йшла повз ліщину. А понад хатою дідусь насадив дерев, щоб діти мали свій власний сад… Але Марічка все одно казала, що живуть вони у лісі… 

Колись давно дідусь теж мав трьох дітей, як тепер ось — трьох онуків. Та тоді в нього таким — бажаючим чогось незрозумілого — був його єдиний син Юрчик. Юрчик теж мріяв бути найвпливовішим серед однолітків і, напевно, через ту свою мрію мав постійне бажання битися з усіма підряд, особливо з тими, хто не хотів одразу визнавати Юрка першим парубком на селі. А дідусь мав з ним постійну суєту, як кажуть у цій місцевості, бо не було з ним спокою, з отим Юрчиком… Дідусь сподівався, що, може, якось переросте, порозумнішає і з часом зустріне гарну дівчину, одружиться з нею і все буде добре. 

Дідусь дуже вірив, що все має бути добре. І ця віра якийсь час виправдовувалася. Юрчик, справді, підріс, зміцнішав, закохався у Гафію із сусіднього села. Їй казали, що Юрко має такий норов, що і чортиця би за нього не погодилася заміж вийти. А Гафія погодилась, бо коло неї він зовсім інакшим ставав — ніяковів і тихенько крадькома торкався до її руки, аби, не дай боже, хтось не помітив! Бо тоді би почалося гулькотіння по двох селах раніше, ніж того хотілося Юркові. Він розумів, що все одно почнеться… Але так хотілося не злякати долю, втримати цю тишу, зберегти їхню таємницю хоч декілько днів, годин, хвилин. 

Юрко бачив, як Гафія сама соромиться своєї руки, бо щойно вийшла з хліва від корови чи годувала свиней, чи прийшла з поля… І від цього переймався нею ще сильніше, бо інші дівчата не соромились — самі підходили до його рук і це було нецікаво. Настільки нецікаво, що він завжди знаходив для них якесьобразливе слово. Через це й пішла за ним лиха слава, казали: «Паскудний має характер Юрко! Зарозумілий!» 

Але Юркові було до того байдуже — він продовжував у тому ж дусі: на танцях нещадно бився з усіма чужими, друзів у нього було мало, бо й з друзями міг час від часу сорочки пороздирати. Дівчата стали його побоюватись, аби не потрапити йому на язика, бо потім, хоч би ти якою святою не була, все одно — не відмиєшься! Бо Юрко Кришарук від чеснот твоїх не залишить ані крихти — все розкришить доторком свого брудного слова, вимовленого посеред тихого натовпу чи то у кіно, чи посеред паузи поміж двома танцями. 

Так він колись приліпив мерзенне слово до Уляни… Уляна не змовчала, відповіла Юркові так само — брудно і голосно, а він лише зареготав у відповідь, бо йому, паскуднику, байдуже, що про нього люди говорять… А Уляну після цього чомусь стали називати Юрковою дівкою… І хто ж тепер наважиться до такої підійти? Хоч вона аж ніяк не було його дівчиною навіть близько, але, про всяк випадок, навіть перевіряти ніхто не наважувався. Мати Улянина плакала, мовляв, хто ж тебе тепер візьме? Узяв потім якийсь заїзжий хлопчисько. Пожили вони з півроку у цьому ж селі разом в одній хаті з Уляниними батьками, а потім він кудись подівся… Казав, що на заробітки поїхав, десь на Одещину чи у Херсон… І не повернувся більше. Почали з’ясовувати, виявилось — не був він ні на яких заробітках, бригади повернулися взимку звідусіль, а він — мов у воду канув! Народила Уляна хлопчика. В хаті стало веселіше… Тай таке… 

Юрчик ходив до Гафії усе літо. Дідусь радів, що його син вже рідше став приходити вечорами з подертою після чергової бійки сорочкою, а все частіше — якимсь замріяним і усміхненим. «Чи не зявилася в нього якась дівчина?» — обнадійливо запитував себе дідусь, спостерігаючи вечорами за своїм зазвичай роздратованим черговими сварками сином. Але спитати напряму побоювався — не хотів зайвий раз його дратувати та наражатися на кипучий спалах гніву, мовляв, не твоя справа…

Ой, як же плакала Гафійчина сестричка, коли почула за того Юрчика стільки всього недоброго! Ой, як же вона плакала та вмовляла: «Не ходи до нього! Не ходи, Гафійко… Він же ж лютий! Він тебе з’їсть… То він тепер такий чемний, поки бачить тебе рідко та мало, а потім уся ота його лють з нього вилізе, коли ви у спільній хаті з ним будете жити! Невже ти мені не віриш? Його усі бояться! Навіть батько його не чіпає зайвий раз, аби не наражатися…» 

Та яке там? Гафія не слухала нікого. Мати в них із сестрою теж була норовливою, вони вже звикли до такого, коли вдома хтось свариться. Що то буде далі — Гафія не дуже думала. Хотіла бути з Юрчиком — і все! Їй подобалось, що він тільки до неї однієї лагідний, а до усіх інших нехай буде яким хоче, їй то все байдуже! Зате у нього очі світяться, коли її помічає. Ось були нещодавно разом із матір’ю у райцентрі і там випадково зустріли Юрка, що був у місті по якихось своїх справах. Так ось Гафія помітила, яким було його обличчя до того, як він раптом неочікувано побачив її, і яким воно стало після цього! То були два різних Юрчика! Дві протилежності, як небо й земля! То нічого, що він зазвичай такий похмурий ходить… Головне, що біля неї він стає зовсім інакшим. Значить, вона відігріє його душу, він подобрішає і все у них буде добре!

— Йди-йди за Юрка! — казала мати Гафійчина, — йди! Пізнаєш, що воно таке — мати лютого чоловіка! От тоді цінуватимеш материні слова! Казалам тобі, що біля матері жити — то ще не є біда. От тепер ти згадаєш мене, дурна Гапко… 

Мати залишилася вдовицею, коли доньки її були ще підлітками… Вона і до вдівства не була з тих матерів, котрих можна назвати лагідними. А потім стала ще лютішою. Гафійці від матері боляче було слухати з самого ранку усілякі колючки. А від Юрчика вона ще таких і не чула. А якщо й почує, то й що? Хіба вона цукрова пані? Не стерпить? Ще й як стерпить… Тільки б він вже, нарешті, забрав її з цієї хати материної. Набридло усе. Хочеться щось змінити.

І Гафія змінила! Юрко у якийсь день прийшов додому і каже своєму батькові, якого тепер вже давно всі дідусем кличуть:

— Ну що, батьку, надумав я одружитися. 

— Ба! Та котру береш?

— Гафію Маролу з сусіднього села.

— Та добре-добре… Добре, що не багачку якусь, бо будуть казати, що через гроші. Ну то що, сватів треба засилати!

І були сватанки, і було весілля, і прийшла Гафійка у цю ж хату, що під горою ще й дотепер стоїть. Гафійка була гарною молодою — височенька, струнка, із світлим курчавим волоссям. Її прадід був з Італії. Колись тут ще на початку минулого століття будували у горах залізну дорогу, коли Австро-Угорська імперія була тут господаркою і заробітчан привозили звідусіль, бо не вистачало власних майстрів. Багато хто з прибулих іноземців тоді взяли за дружин місцевих дівчат та й полишалися тут назавжди. То від свого прадіда-італійця Гафія має таке дивакувате прізвище. 

Все, скінчилося це її дивне прізвище! Ані вона, Гафія, ані сестра її не понесуть його з собою далі ані на крок після шлюбних рушничків! Гафія тепер буде Кришарук. От і добре. Нове життя — нове прізвище! 

Ой, минулися вже ті часи, коли молодиця йшла селом і вела за собою ту свою корівку, яку за неї давали батьки! І ті часи минулися, коли переїжджаюча в інше село молодиця на возі мала сидіти на своїй скрині, де її придане, що сама собі нашила та навишивала! А поки повільно їхала чужим селом — усі роздивлялися: яку-то молодицю беруть до них? Та чим вона краща за своїх? Та добре-добре, нехай уже буде… Може комусь якась користь від неї буде — хто зна?

Гафія працювала на деревообробному комбінаті бухгалтеркою. На роботу щодня діставалася тією самою залізницею, що колись побудував її прадід. Старі люди казали. що та залізниця багато людських душ згубила! Усі знали, що згубила вона й душу Гафійчиного прадіда. Він був інженером. 

Ось тут він і застрелився у цих горах, у їхньому селі, коли помилився у підрахунках…

Дві бригади рухалися назустріч одна одній і у визначений день мали зустрітись. А вони не зустрілися! І інженер вирішив, що вони тепер не зустрінуться ніколи! Що, напевно, у тій скелі довбають не один, а два паралельні тунелі! І що краще застрелитися, аніж жити у такій ганьбі… 

Так. Він справді помилився. У розрахунках. Тільки не географічних, а часових! Дві бригади, що рухалися назустріч одна одній, зустрілися наступного дня. Інженера поховали з почестями. Він не дочекався своєї слави. Його син, що потім став Гафійчиним дідусем, виріс без батька. І Гафія знала з самого дитинства, що, щоб не сталося, треба перетерпіти, почекати, бо інакше можна не дожитии до очікуваного щастя!

Одне за другим стали у Гафії з Юрком народжуватися діти. Ганнуся, Марічка та Василько. Василькові усі особливо були раді, бо ж син! Хлопчик! Наслідувач роду! Юрко й справді став інакшим… Правду казала Гафії сестра… Не послухалася її Гафія, пожалкувала дуже швидко, коли вперше її вдарив. Утекла до матері. Але мати пустила її лише до сіней, а до хати на ніч — ні, сказала:

— Йди собі з богом до чоловіка! То твоя доля така — терпіти! Юрко твій такий, що може й біди для всієї нашої родини наробити… Іди собі назад, доню… Іди. Не плач! 

Як воно ото в світі жити, коли тебе й мати рідна не примає? Але скільки їх таких по світу жіночих душ обездолених маються? І не кажіть мені, що немає їх зараз! Бо, мовляв, настала епоха рівності та гендерного благополуччя… Яке там? Ти рівна і незалежна, поки ти не народиш дитинча. Коли воно виросте, то ти тоді, може, знову можеш вважатися рівною. А поки воно мале, поки його не можна ні на хвилину самого ніде покинути, поки його потрібно на руках носити, груддю годувати і ночами не спати — то яка ж ти на цей час рівна? Всі ці місяці і роки ти залежна від чоловіка свого, якщо тобі пощастило і він у тебе таки є! Навіть коли б’є… А коли його взагалі немає? Ніякого! Тоді має бути матір. Ну хтось же ж мусить тобі допомогти, ти не можеш сама себе у цю пору забезпечувати… Хоча, в усі часи жінки примудрялися якось і з малими дітьми заробляти собі якусь копійку. Гафійчина мати, наприклад, коли молодою овдовіла, навчилася шити і шила на замовлення. Діти малі сидять поруч, у щось собі там бавляться, а мати шиє. Та мати Гафійчина у своїй хаті була господинею, її ніхто не бив і не ображав… А як овдовіла, то й взагалі розкомандувалася! Ніби ціле життя тілько про те й мріяла, як сама собі буде газдувати… 

Не любила вона своїх донечок… Порозбігалися з хати материної, мов ті мишенята! Але Гафії завжди здавалося, що, хоч як би їм не жилося тяжко з матір’ю, та все ж таки, не може такого бути, аби вона їх не прийняла назад, якщо щось недобре з ними трапиться! Невже таке буває, аби рідна мама тебе не прийняла?

Буває. Виявилось, що буває. І не чиясь там десь, а її, Гафійчина мати, сказала: 

— Йди собі…

Знесилена від відчаю, Гафійка вже збиралася повертатися… Коли це раптом почула за дверима голос свого свекра — Юрчиного батька. Той прийшов увечері додому, побачив, що невістки нема, чув, що зранку булла сварка — Юрко, як зазвичай, роздратовано грюкав дверима… Свекор був розумний, Гафію любив і все бачив, і знав, що її мати навіть якщо й прийме, то дорікатиме і не буде з того діла. З Юрком він поговорив по-чоловічому, сів на свого трактора і приїхав за невісточкою:

— Ходімо додому, люба дитино… Ходімо, він тебе більше не ображатиме!

Гафія заплакала і пішла. А що їй було робити? На руках тоді вже була малесенька Ганнуся. 

Юркові такі речі вже перестали подобатись. Що ж це таке? Чи не він сам тепер вирішуватиме, на кого йому можна руку підійняти? Що вже й дружину не можна штовхнуть, коли набридає?

Гафія і без того була тихою, а тепер, взагалі, стала, немов тінь. Зайвий раз боялася Юркові на очі попадатися… Краще, щоб він її взагалі не зустрічав! Така дружина його цілком влаштовувала. В хаті тихо, прибрано, як прийде голодним — їсти дадуть, діти здорові, доглянуті… Та все одно вона його дратує! Ой, як же ж дратує! Мерзенне створіння та Гафія! Уся така ідеальна, що хочеться вбити, та старий батько не дає… 

Взимку якось пішов Юрко із хлопцями рибалити, впав у воду, застудився і помер. Виявляється, що легені у нього вже давно були хворі через постійні бійки! Маленький Василько ще не умів ходити, коли залишився сиротою. А Гафії було тридцять два роки, коли вона вже овдовіла. 

Ще, здається, нещодавно вона мріяла покинути материну хату і вийти заміж за Юрка. Потім вона мріяла кудись від нього подітись, бо не було від нього спокою: все, що б вона не зробила — усе було не так! Не так сіла, не туди поклала, не так глянула, не те сказала і не тоді змовчала… Гафія півжиття плакала від лютої матері, а потім тихо лила сльози вночі від Юрка. Та коли його не стало — заплакала вголос! Бо що ж тепер буде із її малими дітьми?

Свекор її заспокоював:

— Не бійся, дитино! Ти ще молода! Я допоможу тобі, ти ще будеш щаслива. Діти підростуть — вийдеш собі заміж, якщо захочеш! Я їх виховуватиму! Не переймайся!

Гафія ще все була дуже гарною ззовні… Деякі з односельчан хотіли б мати таку дружину. Але Гафія вже боялася і нікому не вірила:

— Ще ображатиме хтось дівчаток… Ні! Не піду.