Кокон янгола

Книга 1

Кокон янгола
Надворі хурделило. Я  стояла за скляними дверима, дивлячись на величезні кучугури, що виросли за три години негоди.  Де-не-де на вулиці посеред темряви з’являлися поодинокі людські постаті, закутані у білі, довгі до самих п’яток, холодні  покривала із снігу. Ці примари  швидко зникали із поля зору, розчинившись між спорудами навпроти. Я подивилась на годинник: надто пізно,  пора. Від дому мене віддаляло приблизно півтори години їзди на трамваї, без урахування  часу, який потрібно витратити на те, щоб  дійти до зупинки. А це, в свою чергу, додатково двадцять хвилин пішки. Сумарно щодня я марнувала майже чотири години на дорогу в обидві сторони.  Ще раз в голові перерахувала усі дії, які неодмінно повинен зробити працівник, що здає приміщення під охорону. Здається, все в порядку, ніби нічого не забула. Хоча, ні, стривайте:  не вимкнула світло у туалеті. Доведеться повернутися. Погана прикмета.  Принаймні, в середині душі не вірила у забобони, вважала їх пережитком язичницьких вірувань та,  все одно, якось лячно:  а, може, це справді віщує якщо не лихо, то якісь проблеми чи негаразди?  Діватись з підводного човна нікуди – доведеться. Якщо про таке марнотратство  дізнається директриса, то, справді, буде непереливки. А звідки  стане їй відомо – це вже інша історія. 
Я повернулася назад. Хоча, ні. Все у порядку. Здається, у мене параноя. Останнім часом  стала неуважною, розсіяною та байдужою до всього.  Натиснувши комбінацію із чотирьох чисел,  швидко вийшла із приміщення та зачинила двері. Пора вже додому. Щоб добратись до трамвайної зупинки,  довелося пройти вузьку вуличку, оминаючи величезні ями, аби ногою не втрапити в якусь з них. Хоча зимою це  не так смертельно, як приміром, у теплу пору року після проливного дощу.   
Мені пофортунило: в такій порі   ще не зачинили ворота  базару (чи то забули, чи не вважали за необхідність), а то б мусіла обходити довгий п’ятиповерховий будинок на вісім під’їздів.  На території торговища було порожньо: усі крамнички зачинені. Навіть не видно набридливих галасливих пернатих розбишак, які  зухвало сідали на крам, залітали у відчинені двері магазинів, демонстративно походжали поміж рядами, не боячись втрапити комусь під ноги.  Пізня година, давно усі  сплять, втомилися за день, та і холодно сьогодні.  Я швидко пробігла між рядами, звернула направо, пройшла кілька метрів і вперлася у стіну із п’яти кіосків. За кілька  десятків метрів вже  була дорога. Довелося обходити крамнички, бо, зазвичай,   я продиралася боком між другою та третьою, допоки власники останніх не зашили прохід вагонкою, аби люди туди не швендялися.   
На виході з базару я зіштовхнулася із постаттю, обліпленою снігом, що виринула на моєму шляху немов з-під землі.  Я направду злякалась, бо рвучко відскочила вбік і навіть скрикнула чи то від страху чи від несподіванки.  
- Пані, візьміть горіхи.  Залишилося небагато, віддам дешевше. Свята незабаром. До куті дасте. Горіхи смачні солодкі цьогорічні. Беріть не пожалкуєте. 
   Трохи оговтавшись,  я змогла тверезо оцінити ситуацію. Переді мною стояла стара згорблена бабця  із ціпком у лівій руці. На тротуарі біля її ніг лежали картата сумка, незмінний атрибут торговців із сіл,  та чорний поліетиленовий пакет.
   - Ось, спробуйте, - вона струсила із пакету сніг, опустила руку в середину, - горіхи сухі. Вони від снігу ще не встигли намокнути. 
    - Ні, дякую, не потрібно, -  машинально відрізала немов бритвою. На будь-які пропозиції щось придбати завжди відповідала категорично, бо вважала: сама краще знаю, що мені потрібно. Я наперекір не любила  консультантів, які сновигають у супермаркетах та нав’язливо чіпляються до тебе, коли береш товар із полички.
   - Доброго дня! А у нас сьогодні акція. Якщо купити три одиниці чогось там, то четверту отримаєте у подарунок. Дозвольте я вам розповім про наш продукт, - а далі монолог, точніше ода товару. Бувають такі прилипали, що дають тобі у руки товар, буцімто, щоб покупець пересвідчився у правдивості їхніх слів, а далі відбувається те, на що і розрахований маркетинговий хід – багатьом стає незручно поставити товар назад, на полицю, тому  останній й опиняється у кошику. У таких ситуаціях я відразу кажу: «Дякую, не треба», допоки консультант ще не відкрив рот. 
    Мовчки зробивши кілька кроків у напрямку виходу, я  озирнулася: старенька залишилася стояти на своєму місці. Мені стало  не по собі: якась невидима нитка обірвалася всередині, серце стиснулося у кулак а до горла підібрався клубок жалю. Дуже рідко  дозволяла собі бути сентиментальною, слізливою чи емоційно чутливою, зазвичай постійно  контролювала емоції, починаючи від позитивних, закінчуючи негативними.  Одним словом, покер фейс.
   Шлях до трамвайної зупинки видалася справжнісіньким випробуванням. Я долала величезні замети, перестрибуючи з тротуару на проїжджу частину і навпаки, коли  за плечима чувся шум від працюючого двигуна. Сьогодні всі сили дорожників спрямували на головні артерії міста, а  такі дрібні, непоказні та тихі вулички, як оця, кинули напризволяще разом із пішоходами. Я ледь втримувалась на ногах, бо  підошви моїх старих черевиків, відполіровані до  непристойності, не могли чинити супротиву слизькому льоду, що де-не-де виглядав з-під товщі снігового покриву. Кілька разів падала у холодну перину, підводилася і йшла далі. Останні півроку мене  турбував біль у нозі, особливу на зміну погоди. Нині він був нестерпним, а це, у свою чергу, унеможливлювало швидке пересування. Дорога видалася мені вічністю.
   На  зупинці було порожньо, ані душі. Я подивилася на розклад (добре, що у телефоні є ліхтарик) і звірила годину. Згідно  графіку через п'ятнадцять хвилин повинен приїхати останній трамвай, але беручи до уваги погані погодні умови,  цей рейс міг бути і скасований, тому доведеться сподіватися на диво. Але я чомусь була певна, що він все-таки приїде, бо іноді моя інтуїція не підводила. Однак, шанси дорівнювали 50 на 50.  Проте жодних інших варіантів не залишалось -  доведеться чекати. Добре, що зупинка обладнана спорудою з дахом та стінами із прозорого пластику. Як – не-як можна сховатись від надокучливого снігу, який безцеремонно бив сніжинками в обличчя, залітав за комір, намагаючись дістатись до тіла. Проте від морозу така споруда не захищала. Вже через кілька хвилин я відчула, як підступний холод пробирається до моїх ступень, потім вкрадливо огортає ноги і піднімається вгору. Пуховик, який минулоріч придбала на секонд хенді, виявився безкорисним у боротьбі із морозом. Куртка мала два недоліки: матеріал, з якого виготовлений верхній одяг, практично не «дихав», тому під час інтенсивного руху чи теплішої погоди я пітніла до такого степеня, що спина ставала мокрою; а у морози –  не грів. Тому зараз, як ніколи, замерзала у прямому розумінні цього слова. Навіть короткі пробіжки не допомагали зігрітись. Трамвай вперто не їхав. Надія з кожною хвилиною танула як сніжинка на долоні. Здається, сьогодні мені не щастило: мабуть, такий день – чорна смуга. 
   Протупотівши на одному місці близько півгодини і зрозумівши своє безвихідне становище, я прийняла одне, на мою думку, правильне рішення повертатись назад, бо, на жаль, жодна маршрутка, окрім електротранспорту,  цією вулицею не курсувала. Практично в останній момент сталося диво: і  трамвайними коліями у мій бік мчав рогатий металевий монстр, мигаючи своїми очима – фарами. Я була врятована.  Трамвай зробив невелике коло, поскрипуючи червоними боками, та зупинився. Із відчинених дверей вийшли три постаті і зникли у холоднечі темряви та снігу. Я швиденько зайшла всередину. У салоні світло, затишно, проте студено, але це не біда – основне, доїду додому без будь-яких пригод. І тут в голові виринув образ бабусі з базару. «Ні, я їй нічого не винна», -  спробувала переконати своє сумління, проте воно видалось  надто категоричним. 
-   Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка Заводська.
Трамвай поволі рушив з місця і зник за рогом будинку. Я залишилась на зупинці.  Опинитись одній вночі посеред району, який у поліцейських зведеннях вважався найкримінальнішим місцем, на перший погляд виглядало справжнісіньким божевіллям  та дурістю з мого боку. Кожне друге скоєне вбивство,  зґвалтування чи пограбування в області фіксували саме тут. Чим же я думала, коли вистрибувала із трамваю після сигналу? Але зараз мене це зовсім не бентежило. Що сталося, те й сталось.  Більше непокоїв  факт:  чи встигну подолати шлях до базару,  щоб застати стареньку?  Я бігла по дорозі заледве тримаючи рівновагу. Слизька поверхня кидала мене у різні боки, норовила штовхнути під колеси машин, які проїздили повз. Я не здавалась. Незважаючи на біль, ожеледицю та мокрий густий сніг, прямувала вперед не збавляючи ходу. «Лиш би не запізнитись», - в голові гарячкувато крутилась думка, бо тоді всі зусилля марні. До базару залишилося вже і не так далеко. Пару хвилин і я вже на місці. Лапатий мокрий сніг немилосердно бив у вічі. Опустивши голову додолу я пересувалась практично наосліп, бачити могла хіба що  білу холодну товщу  під ногами. Час від часу  намагалася розгледіти хоч щось на відстані кількох метрів, але все було даремно. Здається, старенької вже не було. Я запізнилась. Відчай охопив моє серце. Проте здаватись не збиралась. Пробираючись крізь замети снігу, провалюючись в них, я впевнено ішла до того місця, де півтори години тому зустріла літню жінку. З кожним кроком надія на зустріч з нею розпорошувалася у непроглядній темряві, але я продовжувала  рухатись вперед. І  не помилилась. Бабуся досі  стояла біля базару в очікування покупців на свій крам.
- Я знала, що ви повернетесь, - радісно вигукнула та, коли я впритул наблизилась до неї. Невже жінка мене впізнала? Навряд, хоча усяке буває. 
-  Скільки  кілограм горіхів маєте?  - діловито розпочала розмову. 
-  Десь зо п’ять. Чи ви бажаєте більше?
- Гаразд, заберу усе.  Скільки просите?
- Триста гривень.
Я трохи зам’ялася: у моєму гаманці залишилося всього триста шістдесят сім гривень і сорок п’ять копійок. Я чітко пам’ятала  сальдо до останньої копійчини, бо постійна нестача грошей заставляла вести  нескладну бухгалтерію. 376,45 гривень  і півтори тижні до авансу. Мене гризли сумніви. Мабуть, все – таки я погарячкувала. Хіба зможу дозволити собі таку розкіш?  Вловивши нотки нерішучості у моїй поведінці, жінка додала:
- Як гуртовому покупцю, зроблю знижку.
- Скільки?
- Гривень зо тридцять.
Буду відверта: я ніколи не вміла торгуватися. Найкращим місцем покупок для мене залишалися супермаркети із своїми відділами розпродажів. Знижену ціну та кілька днів до кінця терміну споживання товару ніколи не вважала ганебним, як до того ставилась більша частина нашого суспільства зо вісім років тому, а навпаки, раціональною економією коштів на недешеві продукти харчування. 
    Я стояла мовчки. Неготовність витрати 270 гривень на горіхи, які були мені не потрібні, загнали мої думки у справжнісінькій ступор.  
   - Гаразд, нехай буде по вашому, - першою здалася старенька, - уступлю ще 15 гривень. 
Я розуміла, що це остаточна ціна, нижче  якої планка не опуститься.
   -  Добре, беру.
Жінка склала горіхи у мій пакет, який я зазвичай  постійно носила у сумці, перерахувала гроші й усміхнулась:
   - Спасибі вам, панусю, - ніби розуміючи ціну жертви, на яку я пішла заради цієї невигідної для себе угоди. – Нехай Бог дасть вам щастя, здоров’я.  Хай добро повернеться сторицею. А на ці гроші своїм онукам на Миколая  подарунки куплю. 
Розпрощавшись із старенькою я попрямувала в бік зупинки. Сьогодні на мене чекала складна дорога додому. Після цьогорічної тотальної зміни маршрутів, щоб добратися в інший кінець міста, мені доведеться спершу проїхати автобусом № 18 чотири зупинки, а потім пересісти на № 11, який і курсував у спальний район, де мешкала. З огляду на недешевий проїзд у маршрутках я знайшла альтернативу у вигляді трамваю, на який витрачала двічі більше часу, зате економила на коштах. Нині доведеться викласти  ще додатково десять гривень. І лишень зараз до мене дійшло: що накоїла. Будучи по житті виваженою, розсудливою та стриманою у  діях, сьогодні я втнула найбільшу дурницю у своєму житті. Як можна було віддати останні гроші за п’ять кілограм волоських горіхів, яких фізично не зможу з’їсти через непереносимість організму до окремих речовин, що знаходяться в ядрах! Звісно, така алергія є рідкісною, і єдиним способом боротьби з нею є уникнення вживання певних продуктів і горіхів, зокрема. До мене поверталась ясність розуму. Я картала себе за такий спонтанний, необдуманий, і, врешті-решт, дурнуватий вчинок. Чи же я керувалася у цей момент? Мабуть, не інтелектом, не логікою, не здоровим глуздом, а, швидше за все, емоціями або ж  імпульсивними діями.    
Дороги назад немає. Це потрібно  прийняти та змиритись. 
 Часу на обговорення із собою цієї болючої теми  не було, бо, на моє щастя, із темряви виринув вісімнадцятий. Я зайшла в автобус і присіла ближче до виходу. У салоні стояла напівтемрява. Ззаду, на останньому сидінні сиділи пара закоханих підлітків. Час від часу крізь шум працюючого двигуна до вух долітав дівоче хіхікання.
   -  Та бодай же вам! – вигукнув водій, коли автобус винесло на зустрічну смугу і розвернуло поперек. – Дороги почистити не можуть мудаки! Добре, що  гроші на біг-борди  мають і на них свої пики чіпляють, аби до корита прилізти швидше, народними грошима набити власні широчезні кишені. А люди для них – звичайнісіньке бидло, спосіб збагатитись. 
Здається, автобус втрапив у вибоїну на дорозі. Будь-які зусилля водія виїхати із слизької ями видались даремними. Двигун ревів як поранений звір. Чим сильніше чоловік натискав на педаль газу, тим сильніше колеса заривались у сніг.
   - Кінцева зупинка. Приїхали! - спересердя плюнув вбік водій. -  Прошу виходити. Далі автобус не поїде.
До наступної зупинки залишалося кількасот метрів. Сьогодні мені явно не фортунило. Я йшла і постійно озиралася назад в надії, що наступний автобус підбере. Але дива не сталося. Долаючи перешкоди у вигляді величезних кучугур я нарешті добралася до зупинки. Проте і тут на мене чекала справжнісінька невдача: година очікування маршрутки – намарно витрачений час. Я замерзла не на жарт.  Найбільше постраждали кінцівки. Я практично не відчувала пальців і навіть ритмічна ударна робота ніг, щось на кшталт танцю чечітки на дала очікуваних результатів. Я жалкувала про свій вчинок, бо тоді навіть не могла уявити наслідків.  Кажуть, що добро завжди винагороджується, але не у моєму випадку. Будь-які благородні справи, вчинене мною, відразу жорстоко  карались. Шквал невдач, проблем, негараздів звалювались як сніг на голову, щораз нагадуючи про мої необдумані поступки. Я постійно зарікалася проходити байдуже повз, проте проходив час і, забувши про свої обіцянки, знову наступала на ті самі граблі й отримувала по заслугах. Здається, життя мене нічого не навчило, та й учениця з мене  зовсім не здібна. 
   Я подивилася на годинник й оторопіла: через півгодини наступить північ, а я стою на  безлюдній зупинці в іншому кінці міста. Стало страшно, лячно, по спині пробіглися мурашки. Шанс на приїзд маршрутки дорівнював нулю. Потрібно було шукати інші варіанти – не залишатись вночі  у такий мороз та ще й на вулиці. Ідею із таксі відразу ж відкинула суто з фінансових міркувань: по-перше, дорого, по-друге, у мене не було жодного номера телефону, бо не вважала це за необхідність. Більше варіантів, окрім йти додому пішки, не було. Але і така ідея фікс  не надихала. Розпач охопив мене остаточно.
   Єдина геніальна думка, що прийшла на той момент у голову, і яку вважала хоч більш-менш раціональною в даних обставинах: не гребувати жодним транспортом, включаючи і легкові авто, звісно, якщо вони б зупинились на вимогу. Моїм першочерговим завданням було вибратись із цього району поближче до центру, а далі, ймовірність, доїхати додому зростала, принаймні, хоч на декілька відсотків. Я вхопилась обома руками за цю непевну соломинку, але в глибині душі вважала це справжнісінькою нісенітницею, сигнальною ракетою для заспокоєння природнього страху, який паралізував ясність розуму. Проте жалюгідне становище не залишало мені жодного іншого варіанту. 
   Будинок, в якому я мешкала, знаходився на окраїні міста, далі за ним був пустир. Півроку тому будівельна компанія одного олігарха викупила ласий шмат землі й розпочала будівництво котеджного містечка з цілою інфраструктурою торгівельних центрів. Роботи не припинялись ані вдень ані вночі сім діб на тиждень, навіть сьогодні у таку погоду, на будівельному майданчику вправно працювали бульдозери. На колективні скарги мешканців прилеглих будинків, чиновники відмахувалися відписками, мовляв, роботи ведуться далеко, відповідно, рівень шуму у межах норми, тому немає жодних підстав щодо припинення робіт у нічний час. Люди оголосили забудовнику  справжнісіньку війну, яка полягала у перекритті доріг, протестних акціях під стінами адміністрації, блокуванні роботи будівельної техніки, тощо. Але щораз суд ставав на сторону будівельної компанії, жорстоко наказуючи активістів високими адміністративними штрафами за хуліганство та вироками позбавлення волі терміном до одного року  умовно. 
   Я була безмежно рада, що мені врешті-решт вдалося доїхати додому після стількох пригод. Важкі металеві двері гримнули за плечима і я опинилася у суцільній темряві. Знову хтось викрутив  лампочку у коридорі. Добре, що у мене є ліхтарик, а то можна у сутінках і ненароком впасти, шукаючи навпомацки першу сходинку. Користуватись ліфтом у такій порі вкрай небезпечно, бо ймовірність залишитись у пастці до самого ранку перевищувала більше п’ятдесяти відсотків. Не те, що у денний час. На твій крик про допомогу хтось таки і відгукнеться, як варіант, можна і  сусідам зателефонувати. Тому рішення підніматись пішки на сьомий поверх навіть не підлягало жодному обговоренню. Сьогодні долання сходинок мені давалося важко через нестерпний біль, ніби до коліна примотали розпечене залізо. Зціпивши зуби, подумки я рахувала сходинки, хоч якось відволіктись від фізичних страждань. 
   Клацання замків,  голосний скрип дверей, нарешті я вдома. Найприємніша новина за день. Я гнівно кинула у коридорі на лаковану вішалку пакет із горіхами, через які стільки натерпілась, і швидко стала роздягатись. Мені хотілося вскочити у теплу ванну аби лиш зігрітись, потім випити запашного гарячого  чаю з цвіту липи, акації та бузини із додаванням сушених ягід, закутатись у шерстяну ковдру і заснути. Проте моїм банальним мріям не судилося здійснитись. Вже третій день комунальники ремонтували теплотрасу, відповідно, питання відсутності гарячої води та централізованого опалення вносили свої корективи у побут мешканців багатоповерхівок. Стара електропроводка, якій налічувалось не один десяток років, збоїла, не витримуючи напруги від величезної кількості увімкнених обігрівачів, тому відсутність світла по кілька годин зранку та у вечірній час ставало звичним явищем, вже не говорячи про тотальний холод у квартирах.
   Я доторкнулася до батареї  в надії, що нарешті будинок підключили до централізованого опалення, і, не відчувши тепла, дуже засмутилась, адже не мала жодної уяви як висушити свої мокрі черевики. Навіть поліетиленові пакети, якими  старанно обмотала стопи,  не вберегли шерстяні шкарпетки від промокання. Моє взуття доживало останні дні. Нести його в ремонт не мало жодного сенсу – воно  просто таки розсипалося на очах. Потрібні були нові зимові черевики. Піти в магазин і купити я не могла. Причиною було моє каліцтво: ліва нога на шість сантиметрів коротша за праву, тому шкарбани замовляла лікувальні ортопедичні індивідуального пошиття, де враховувались всі анатомічні вади.  
Невелика філія фабрики, де виготовляли таке взуття взагалі не переймалися щодо нових тенденцій у моді, адже і без того мали замовлень по самісіньке горло, які заледве встигали виконувати.  Викройки унісекс з вісімдесятих чи дев’яностих років широко використовували в наш час. Колір виключно чорний, жодних тобі інших. Проте для таких осіб з інвалідністю, як я, не було іншого вибору чи варіанту: або старомодний фасон або ходи босий.  Осінні черевики мені довелося чекати зо три місяці і отримала їх, коли випав перший сніг. Мабуть, зимові пошиють аж навесні.                   
Проходячи коридором, я ненароком зачепила миску із котячим кормом. Металева мисчина підскочила як жаба, перевернулась на бік і виригнула весь вміст назовні. По підлозі розлетілося у різні боки, неначе таргани, коричневе драже. На мене нахлинула туга.
Моєї Мурки не було більше трьох місяців, а я  ніяк не наважувалась викинути плед, на якому вона зазвичай спала.  Ще надіялася, що пухнасте миле та розумне створіння повернеться, але мій розум диктував протилежне: кішка померла і я її власноруч поклала у червону коробку з-під взуття, що знайшла на смітнику, та закопала неподалік паркану  будівельного майданчика. Мушу визнати той факт, що Мурку погубило  моє недбальство та постійний трудоголізм, який виражався  у щоденному перебуванні на роботі. Коли симптоми хвороби стали помітними, кішка заледве пересувається по квартирі,  я забила на сполох. На жаль, було запізно. Мурки не стало десь за тиждень після того, як принесла її до ветеринара. Хоча лікар тоді сказав, що час втрачено. Досі картаю себе, що не змогла її вберегти від банального захворювання, яка на початкових стадіях виліковується. 
Мені її бракує і досі. Кішка була тією єдиною істотою у цілому світі, яка любила мене віддано, по справжньому, а я її залишила на одинці із недугом, який та не змогла самостійно побороти. Сподіваюсь, Мурка перед смертю  пробачила.     
      Рукою недбало згорнула котячий корм у миску, відставила вбік, накривши пледом. Завтра обов’язково треба викинути на смітник. Я швидко проскочила у кухню й увімкнула усі чотири конфорки.  Газова плита – чи не єдине джерело тепла у цій квартирі. Гарячий потік повітря ледь не обпік мої пальці. Я рвучко висмикнула руку від полум’я. Моя легковажність могла коштувати дорого – від обпечених рук до займання синтетичного одягу. Чим же я думала? Втома давалася взнаки. Я поставила на плиту повну  п’ятилітрову каструлю води. Пів літри  на чай, решта – у пластикові пляшки замість грілки у ліжко. 
   Чого гріха таїти та у папірець загортати. Я була справжнісінькою нечепурою і це найбільше стосувалося побуту. Гори брудного посуду – буденне явище у моєму помешканні. Навіть і сьогодні у мийці на мене чекало начиння з початку тижня. Я постійно відкладала цю неприємну процедуру на потім, вигадувала тисячу і одну причину, щоб не мити. Питання порядку та чистоти у квартирі залишалося найбільшим каменем спотикання, болючою темою та взагалі проблемою номер один. Я навіть не знала з якого боку підходити до вирішення цього глобального питання. Однак звідки про таке знати, якщо ніхто з дитинства мене не вчив елементарним речам. Таких пробілів у вихованні можна нарахувати з добрий десяток.
   Вода у каструлі сердито булькотіла, виплескуючи своє невдоволення на поверхню газової плити. Довелося кидати туди ганчірку, щоб вода не просочилася у пальники. З цим не варто жартувати. Обпікши пальці, мені вдалося зібрати практично усю воду з поверхні, окрім невеличких острівців, що залишились де-не-де. Кілька ложок рідини – це вже не так критично.  Я заходилася шукати пластикові пляшки, але ті, що залишилися, явно засмутили: після двох використань суттєво зменшилися в об’ємі, і виглядали старими  зморщеними згорбленими дідуганами, що стоять однією ногою у могилі. Здається, знову провтикала,  відклала у довгу шухляду і врешті – решт забула. Останнім часом подібні оказії, такі собі перші дзвіночки хвороби Альцгеймера (про недуг вичитала в енциклопедії і приміряла на себе симптоми. Результат виявився невтішним), траплялись зі мною занадто часто.  Але тим не дуже переймалась, бо з самого дитинства пам’ятаю себе розсіяним та забудькуватим дівчиськом. Мабуть, погані гени.     
   Мені дуже  хотілося спати . Зазвичай, я страждала від хронічного безсоння, проте сьогодні все відбувалося навпаки. Мої повіки самі заплющувались і, не дочекавшись, допоки вистигне чай, я скрутилась калачиком, закуталась ковдрою та поринула у сон.  
Прокинулася від гуркоту на коридорі, ніби щось важке гепнулося на підлогу.
Допоможіть! Вбивають!
Курво, замовкни, а то всі зуби повибиваю. Пам’ятатимеш мене довго.
Василько, будь ласка, не бий. Я у нічому не винна.
Стули пельку,  а то зараз…
На загальному коридорі захмелілий чоловік гамселив безталанну дружину. 
Допоможіть! – несамовито волала жінка, але жодні двері із сусідських квартир не відчинились. Та і з якого дива комусь бігти та рятувати бідолашну? Моя хата скраю… а там нехай ріжуть когось, вбивають, мордують, нема чого у чужу родину лізти. 
Батальні сцени повторювались кожен божий день. Як тільки Василь до чарки приклався, чекай вночі перформансу. А коли тихо – щось не те. Сусіди хвилювались: чи бува молодик передчасно ласти не склеїв чи ще якось лиха не сталося? 
   За кілька хвилин лемент стих, голосно гепнули двері сусідської квартири. Мертва тиша. Спробувала заснути, та де там. Так і до самого ранку крутилася у ліжку з одного боку на інший.       Сьогодні у мене був вихідний і що робитиму протягом дня не мала жодної уяви. Краще б на роботу пішла. Однак, більша  частина працівників виявили бажання працювати: бо після останньої перевірки директриси поголовно усі дістали по шапці, тому зайвий раз лізти на рожен не хотілося. Наші дві «зірки» із царськими коронами, що сягали стелі, а на відкритій місцевості ледь не впирались у хмари, скрегочи зубами, змушені були вийти  на роботу згідно графіку. Жодних замін, жодних усних домовленостей між собою, бо пані начальниця пригрозила особистою перевіркою. Проконтролювати робочий процес не викликало у неї жодних проблем –  лишень пройти шлях в якихось п’ятдесят метрів від адміністрації до нашого корпусу. 
Зовсім страх втратили! – сатаніла вона. – Бардак на роботі влаштували. Графік чергувань для кого пишуть? Вам усім повилазило, чи як? Від сьогодні вашу роботу інспектуватиму  особисто. І, будь ласка, не глипайте так очиськами, ніби я питаю про вищу математику. Правила для усіх однакові, тому прошу  дотримуватись трудової субординації. У разі самодіяльності, строго каратиму не лише штрафами, але й звільненням. Усім все зрозуміло?
За останні півроку це були мої перші вихідні, бо зазвичай я підмінювала усіх, хто попросив. Не можу сказати, що була на сто двадцять  відсотків безвідмовною людиною, швидше за все, робота залишалася єдиною втіхою та розрадою у житті. Навіть не звертаючи увагу на різношерсті стосунки у колективі, я не уявляла себе без праці, а думки про її втрату прирівнювались до  фізичної смерті. 
Зранку у квартирі панував  нестерпний холод, білий іній намалював на шибках чудернацькі візерунки, причому із внутрішнього боку. Мабуть, мороз перетнув позначку мінус двадцять, а у помешканні заледве нуль. Вчорашній недопитий  чай зверху покрився тоненькою кіркою криги.   Даремно, що на ніч вимкнула усі конфорки. А з іншого боку – лячно:  ледь не щодня десятки людей по всій країні гинули від пожеж чи чадного газу. Все через банальне недотримання правил техніки безпеки у поводженні з побутовими нагрівальними приладам. А у багатоповерхівках, окрім свого життя, несеш відповідальність за інших. Краще замерзнути, аніж згоріти у довгих язиках вогню заживо . 
Вилазити з-під теплої ковдри не хотілося та й страшно, незважаючи на той факт, що одягнена в теплий спортивний костюм замість піжами, а на ногах дві пари шкарпеток. Так би пролежати цілий день, не встаючи з ліжка. Я заплющила очі в надії заснути. Та де там. Запротестував мій шлунок, який вимагав ситного сніданку. І справді, вчора через надмірну завантаженість справами на обід перехопила половину черствої булки, що залишилася у сумці та дві склянки чаю без цукру. 
Скільки  пам’ятаю, я ніколи не відчувала себе ситою. Банальне бажання наїстись заставляло заковтувати невидану кількість їжі. Навіть, коли шлунок був забитий по зав’язку, відчуття голоду смоктало із середини. Мабуть, голоднеча жила у моїй голові, перерісши одну із фобій. Боязнь померти голодною смертю переслідувала мене останніх двадцять п’ять  років, відтоді, коли вперше побачила змарнілу худу собаку, яка здихала неподалік від смітників. Відтоді, страх переріс у параною. Вічно голодна з дитинства, у дорослому віці усі зароблені гроші я витрачала на їжу. Ні, не подумайте, що харчувалась добре, наприклад, м'ясо, риба чи цукерки. Як і колись, ці продукти для мене залишалися справжнім делікатесом. Вибирала, як правило, найдешевші крупи, макарони, деколи картоплю. Інколи дозволяла пачку маргарину замість масла. Але найбільше споживала хліба. З’ївши зо дві тарілки макаронів, я відчувала голод, тому і заїдала трьома окрайцями хліба. Добре, що це дозволяла конституція мого тіла і я практично не гладшала.
Коли економічна криза добралася до гаманців пересічних громадян і до мого зокрема, я для себе вивела наступну формулу харчування: якомога більше споживати рідини у вигляді чаю, кави чи звичайнісінької води з-під крану аби трохи притупити голод. Але мій шлунок ніяк не хотів миритися із таким обманом. Він постійно надсилав імпульси у мозок, скаржився на тотальне обмеження провіанту. Боротися із думками виявлялось вкрай важко, а перехитрити їх й поготів. Я старалася пережовувати шматок їжі до тридцяти разів, створюючи ілюзію достатку харчів, проте остаточно обдурити свій розум не вдавалося. Купуючи в магазині хліб, я розрізувала буханку на чотири частини, три з яких клала у морозильну камеру на потім, яке наставало максимум за чотири години. Мій підступний голод не давав  заснути, спокушаючи підійти до холодильника й вигребти усе до останньої крихти. Я опиралася як могла, проте він завжди виявлявся сильнішим. Сидячи на ліжку у повній темряві, я гризла замерзлий хліб, і з’ївши його, спокійно засинала.
Найбільше мій гаманець страждав в опалювальний період, коли за комунальні послуги приходили рахунки з багатьма нулями перед комою. Комірне зжирало більшу половину зарплати, а ціни  на харчі зростали з математичною прогресією. Я була у розпачі, а мої потуги знайти додатковий заробіток, закінчувались повним фіаско: ніхто не хотів мене брати на половину ставки. Якщо і була робота – то на повний робочий день, що мені ніяк не підходило, а кардинально змінювати місце праці – не наважувалася. Змирившись з усіма  обставинами, я вчилася виживати, хоча насправді жевріла. 
Один, два! – на рахунок три я вистрибнула з-під ковдри і швиденько накинула на себе махровий халат. – Холодно як в псярні.
Сьогодні доведеться увесь день просидіти у кухні біля плити. Добре, що хоч газ не відключили. Я скоса зиркнула на гору брудного посуду: «Не цього дня, може, завтра чи післязавтра. Коли воду теплу подадуть. Бо від холодної зашпори в пальці зайдуть». Однак упіймала себе на думці, що на початку тижня з  крану текла гаряча вода і жодних катаклізмів не передбачалося. «Мої лінощі мене і погублять». У холодильнику миша повісилася. Вчора з колотнечею на роботі я геть забула зайти магазин і купити продуктів. «Добре, що придбала горіхи, - саркастично зареготав внутрішній голос. – Тепер жери». Скільки б я не жалкувала за вчинком,  нагальне питання харчів стояло на порядку денному. «Треба було в супермаркет їхати, а не по базарі волочитися», - останній камінь у город закинуло самолюбне «его». Я зішкрябала нігтями іній з шибки й визирнула у вікно. Величезні замети у людський зріст взяли в облогу багатоповерхівку, не залишивши жодної стежки на порятунок. Я ще раз понишпорила у тумбочці: мої продовольчі запаси закінчилися три дні тому. Однак, здаватись не хотілось. Я відчайдушно витрушувала поліетиленові пакети, в яких зберігала крупи. Моя затія увінчалась успіхом: вже через десять хвилин у каструлі булькотіла каша. Мене не бентежив той факт, що нерівні пропорції один до п’яти, перетворював щербу на кшталт рідких помиїв темно сірого кольору. Насправді, я  ніколи не переймалася зовнішнім виглядом страв чи їх презентацією. Мої вміння у кулінарії зводились до приготування макаронів та усякого виду каш, які на вигляд та смак відлякували бездомних котів та собак. Несмачну страву насилу запихала в себе, бо викидати у сміттєве відро, вважала блюзнірством. Кілька прочитаних книжок з  практичної кулінарії ніяк не надихали на створення шедеврів. Навпаки, я вважала себе гуру із псування продуктів. Елементарні макарони у мене перетворювались у незрозумілу білу липку лемішку, гречана чи рисова каші виходили напівсирими та ще з пригорілою скоринкою знизу і по боках. Перша та остання спроба випічки закінчилася густим димом у квартирі. Експериментувати на кухні я не вміла і не хотіла та і руки не складались. 
Сьогоднішня каша із залишків різних круп видалася і не такою вже поганою. Можливо, мій організм настільки зголоднів, що в гонитві за наповненням шлунку, вимкнув смакові рецептори. З’ївши цілу тарілку, я насипала ще, а потім ложкою вишкребла залишки з стінок баняка. Я тішилася, що хоч на кілька годин заморила черв’ячка, допоки комунальні служби розчистять дорогу до нашого під’їзду. 
Десь опівдні комунальники пригнали спецтехніку і в районі розпочалися широкомасштабні роботи по звільненню заручників з снігового полону. Сьогодні робота в усіх офісах міста була паралізована. Більшості працівникам так і не вдалося добратися на роботу через нічну заметіль. Як завжди для наших чиновників сніг випав несподівано, тому дорожня служба та техніка в черговий раз не були готові до боротьби із наслідками. Ці фрази рік у рік високопосадовці повторювали як мантру, бо, на жаль, іншого правдоподібного виправдання колапсу у місті так і не могли придумати. 
Нині була п’ятниця, а на роботу  повинна вийти у понеділок. Сподівалась, що за три дні нормалізується рух громадського транспорту і мені не доведеться мерзнути на зупинках. Вкотре перерахувала гроші, ніби від цього сума збільшиться, потім відклала половину суми у  червоне горнятко, яке постійно стояло на підвіконні у кухні і служило скарбничкою. 
Гроші ніколи не залежувались у моєму гаманці. Навпаки, купюри вилітали звідти з космічною швидкістю, залишаючи за собою ледь вловимий слід. Я не могла встояти перед знижками в магазині чи розпродажами, якими часто густо рясніли торгові ряди. «знижка – 50%», а завтра товар коштуватиме повну вартість. Гріх не купити. Я намагалася тверезо оцінювати  ситуації, що складалася,   однак деколи зривалася і поверталась додому з повними пакетами. Єдиними ліками для  такої хвороби вважала обмеження грошей у гаманці. Приміром, потрібен хліб. Десять, максимум вісімнадцять гривень, решта у червоному горнятку, а банківська карточка – під керамічною вазою у кімнаті. Бо маючи більшу суму, я з легкістю могла її спустити, не думаючи про наступний день.
Міні - супермаркет знаходився за кількасот метрів, тому проблем із закупами у мене не виникало. Ідеш додому з роботи, зазирнула у магазин, купила необхідне, а вже за кілька хвилин вдома. Щоправда, ціни на продукти трохи кусалися у порівнянні із гіпермаркетами. Інколи я дозволяла собі таку розкіш, як поїздку у величезний супермаркет за місто. Щогодини туди курсував безкоштовний автобус і гріх цією нагодою не скористатись. Подібні вилазки я робила переважно у неділю, бо робочий день закінчувався приблизно о четвертій. Не буду кривити душею, вихідні перетворювали гіпермаркет у величезний мурашник. Інколи протиснутись між рядами важко, вже не говорячи про довжелезні черги до кас. 
Сьогодні у нашому супермаркеті було надто тихо. Одна робоча каса із чотирьох, покупців на пальцях перелічити. Мій список складався із кількох пунктів: хліб, макарони (хоча з цим продуктом можна було і не поспішати), цукор та картопля. Склала його спонтанно дорогою до магазину і вирішила в жодному разі не спокушатись на інші продукти, навіть, якщо на них промовисто великими червоними буквами писатиме «акція» чи «знижки».    
Вибір хліба був надто убогим: батони, білий та пшенично-житній (по простонародному - чорний), жодних тобі заварних, на висівках чи з різними додатками, як наприклад, родзинки чи курага. Зазвичай, від різноманіття хлібобулочних виробів гнулись полиці, але не сьогодні. Погода внесла свої корективи навіть на асортимент продуктів у магазинах. Я дуже втішилась, що випічка не свіжа, адже буханку запашного духмяного могла стоптати за раз, надто вже апетитна здавалась. Із черствим хлібом – інша справа: ситніший та і смакував менше.  Вибирати не довелося – що дешевше, те й взяла. Зараз не час для витребеньок, кожна копійчина на рахунку. Цього разу завезли картоплю велику за розміром. П’ять штук –  більше кілограма. Дилему із кількістю вирішила миттєво – однієї достатньо. Зазвичай, картоплю варила у мундирах, щоб менше відходів було. В одному із сучасних глянцевих журналів прочитала, що дуже корисно вживати і саме лушпиння, проте не наважувалася на такий експеримент. У відділі фруктів я зупинилась біля купки яблук. Надто ласими здалися: червоні, блискучі так і манили до себе: «Купи нас». І рука мимоволі потягнулася до прилавку, але в останній момент  стрепенулася, зробила крок назад, гірко зітхнула, ковтаючи слину, і попрямувала далі. «Сьогодні виключно по списку, жодної самодіяльності». Насипала у пакет цукру і вже збиралася йти, як мій погляд зустрівся із палкою вареної ковбаси. Я застигла на місці, немов заворожена, ані поворухнутись ані слова промовити, ніби гіпнотизували.  Я дивилася на ковбасу як голодний хижак на свою здобич, а та, у свою чергу, не збиралась від мене втікати, навпаки, спокійно лежала на полиці холодильника, насолоджуючись прохолодою. Мої смакові рецептори забили тривогу, шлунок влаштував справжнісінький пікет здоровому глузду, а розум одним розчерком пера підписував амністію майбутнім діям. Моє єство повстало проти мене. Прадавній інстинкт мисливця остаточно викорінив думку про те, що людство може перейти на вегетаріанство чи стати просто веганами. Опиратися не було жодного сенсу. Бажання залізною хваткою схопило мене за горло, не даючи нормально дихати. Доля мого гаманця була вирішена остаточно. 
Тремтячою рукою  схопила ковбасу і, не читаючи складу, поклала у кошик.  Банально читати те, що до реалій немає жодного стосунку. «М'ясо свине, яловичина, сіль, спеції» зазвичай так рекламує свій товар виробник. Але, дивлячись на ціну сорок сім гривень за кілограм, розумієш, що варто на етикетці написати приблизно наступне: «При виробництві даного продукту жодна тварина не постраждала». Смак м’яса досягався за рахунок  енної кількості «ешок» та прогресом у галузі харчової хімії.   Я прожогом кинулася до каси, аби не сталося лиха і моя рука не потягнула ще щось із прилавку. Коли кладеш товар у кошик, тоді дуже важко з ним розпрощатись.  Гадаю, що з такою проблемою зіштовхуються більша частина покупців. 
Розрахувавшись за товар, я вийшла на вулицю, зробила кілька кроків й згадала, що не купила макаронів, хоча цей продукт у моєму списку був не в пріоритеті. Повертатись боялась, знаючи свою хворобливу запопадливість до шопінгу, зайвий раз не наважувалася зайти в магазин, особливо, коли мої збереження були на мілині. Я ще раз зазирнула у пакет: з таким набором продуктів навряд чи можна протягнути два дні. Але вигляд ковбаси у яскравій обгортці дуже мене тішив і я подумки уявляла, як відрізаю скибку за скибкою, кладу на окраєць чорного хліба й смакую. Фантазії трапези заставили пришвидшити хід. Однак на шляху додому мене чекала прикра несподіванка: на моїх очах водій позашляховика не впорався із кермуванням і перегородив поперек і без того вузьку розчищену дорогу. Бампери з обох боків загрузли у снігу. Тепер ані не пройти ані проїхати. Будь-які спроби залізного коня вибратись із снігової пасти не увінчалися успіхом. Я дуже засмутилась, адже доведеться шукати іншу дорогу до будинку.
Вузька стежка, прокопана двірничкою посеред заметів, більше схожа на лабіринти у підземеллі крота, петляла у різні боки, робила карколомні зигзаги, впиралася у під’їзди чужих будинків. У мене не залишалося вибору, як  триматись протоптаного шляху в надії, що стежина все-таки приведе  додому. Час від часу дорога обривалася і мені доводилося перестрибувати через сніг на іншу, що звивалась гадюкою паралельно. Бажання якомога швидше добратись до помешкання залежало від правильного вибору шляху у цьому лабіринті. Щоправда, з мене кепський слідопит, тому постійно натикалася на глухий кут і доводилося долати шлях у зворотному напрямку. Навіть якщо я би бачила цей дивакуватий лабіринт з  висоти пташиного польоту, то навряд, чи відразу знайшла правильну стежку. Блукання вліво вправо не на жарт мене розізлило, тому правильне рішення, що прийшло блискавично в голову, звучало приблизно так: повернутися назад і продовжити свій шлях дорогою. Мабуть, водій позашляховика давно вже вибрався із заметів, потрібно було лишень зачекати пару хвилин, а не бігти перед батьком у пекло. 
Я мала рацію і слід машини давно прохолов. Інколи вартує почекати, аніж надарма витрачати свій час та зусилля на сізіфову працю. Я увійшла у квартиру. З самого порогу мене зустрів неприємний запах гнилі, що доносився із кухні. Не було ані найменшого уявлення, що так могло смердіти, адже органічних решток у смітник не кидала. Соромно зізнаватись, але пакет із сміттям я виносила тоді, коли те фізично не поміщалося у відрі. Для мене і досі залишається загадкою, чому люди викидають на половину заповнені мішки ледь не щодня. Так, як я жила сама, то непотріб я викидала раз у два а то і три тижні по мірі його накопичення відходів. 
Щоправда, сьогодні моє сміття дало остаточний збій із запахом, тому  зволікати не мало сенсу. Щоб не нести практично порожній мішок, я туди запхала миску та плед Мурки. Залишки корму висипала окремо у пакет. Його збиралася залишити неподалік сміттєвих контейнерів для бездомних тварин. Ще раз озирнулася навкруги, щоб бува чогось не забути і потім спеціально не спускатись вниз. Гора брудного посуду продовжувала мозолити очі і я дала собі слово, що обов’язково помию, коли повернуся з вулиці.
Сміттєві контейнери стояли за кілька десятків метрів від під’їзду. Зазвичай я проходила через подвір’я, минаючи дитячий майданчик із двома гойдалками та пісочницею, доходила до краю сусідського будинку, а потім через вузький прохід між багатоповерхівками й відразу впиралася в паркан, де в ряд стояли сміттєві баки. Однак зараз мій шлях потрібно було скоригувати максимально точно, щоб не потрапити у халепу, як годину тому. 
Добралася до смітників без будь-яких пригод. Біля крайнього контейнера вошкався безхатько. Неподалік нього стояли поіржавлені дитячі санчата, на яких лежала  стара потріпана картата сумка із пустими пляшками.  Картина з волоцюгами та бездомниками була настільки буденна, що я ніколи не звертала на них уваги, проходила повз, не помічаючи. Підійшовши ближче до смітника, замахнулась аби жбурнути пакет у бак і застигла від жаху. Наші погляди зустрілися і я увійшла в справжнісінький ступор.
Пані, а що у вас у мішку? Дозвольте, погляну, - безпритульний повільно забрав від мене чорний пакет. – О, плед. Шкода таку річ викидати. Ви не проти, якщо я його заберу?
Я перебувала у стані сильного емоційного стресу. Невже це він? Цього в апріорі не може бути! Я ж проїхала з добру сотню кілометрів, щоб забути увесь цей жах… Ні, мабуть, помилилась. Хоча, цей лукавий підлий погляд, пронизливі чорні очі важко забути,  назавжди стерти із пам’яті. Його я б впізнати серед сотні тисяч облич через десятки років. Я не помилялась, переді мною стояв він. Жодних помилок не може бути. Нарешті його стрінула. Щоночі, обіймаючи міцно подушку, я марила зустрітись із своїм кривдником віч-на-віч, у фантазіях малювала сцени помсти, подумки шматувала його тіло  на сотні тисяч шматків. Моя хвороблива жага справедливості щораз вимагала від втомленої уяви нових сценаріїв кровожерливих сцен, жорстокого садизму. Насолодившись хоч на мить своєю віртуальною відплатою, я втомлена поринала у сон, а наступного вечора починалося все заново. 
Сьогоднішня випадкова зустріч перевернула мій світ з ніг на голову, заставила серце калатати в грудях, а тиск в артеріях досягнув максимальної точки. З усього вищесказаного, відчувала, що практично не була готова до цього трафунку. Я опустила очі додолу, стараючись не дивитись на чоловіка. Але, здається, він мене не упізнав, і  була рада цьому. 
У вашому пакеті є щось їстівне? – машинально спитав безхатченко, витрушуючи на сніг все сміття.
На жаль, ні, - ледь чутно пробелькотіла собі під ніс.
Дуже жаль, - засмутився чоловік. – Два дні ані крихти в роті. І сьогодні не щастить – останній контейнер, хоч би скибка черствого хліба, чи, принаймні, лушпиння з бульби. 
Я стояла немов вкопана, до моїх вух долітали уривки фраз, але вхопити зміст вдавалося вкрай важко.
Пані, ви тут живете? – раптово спитав безхатько. – Можете зробите мені гарячого чаю? Був би вельми вдячним.
Здається, після його просьби я остаточно втратила дар мови, стояла як істукан і глипала на нього очима.
Пані, ви мене розумієте? Що з вами?
Дотик до плеча вивів мене із ступору. Доля давала мені шанс на помсту, принесла кривдника та тарілці з голубою облямівкою. Таке везіння трапляється вкрай рідко, одне на мільйон або мільярд. Мені потрібно було якомога швидше діяти, час йшов на долі секунди.
Що? Пробачте, не зрозуміла… Так, живу, у сусідньому будинку, неподалік звідси. Я лишень сюди сміття принесла… А ви їсти хочете? Добре.. Щось придумаю… Ви тільки звідси нікуди не йдіть… Я зараз, швиденько. Одна нога тут, інша там. Будь ласка, залишайтесь на місці. Що ви хочете на сніданок? Чай?.. добре. Я миттю. Тільки прошу вас нікуди не йдіть, дочекайтесь мене. Я повернусь.
Із моїх вуст лилася справжнісінька абракадабра. Думки плутались між собою, мозок закипав, нічого путнього на думку не спадало.
Пані, ви не хвилюйтесь, - спокійно посміхнувся безхатько, - у мене часу цілий вагон. Поспішати не треба. 
Ви мене зачекаєте? Не підете звідси?  Обіцяєте? – ще раз перепитала чоловіка.
Та що ж з вами? – засміявся той. – Присягаюсь, звідси кроку не ступлю.
Це добре. Я миттю.
Я кинулась бігцем до свого під’їзду.
Стривайте! – почулося ззаду. Я озирнулась. Безхатько махав мені рукою. 
«Невже передумав? А може впізнав?» Тіло моє трусилося, як в лихоманці. 
Заждіть! – безхатько приблизився впритул до мене. – Ось, - він простягнув велике емальоване горнятко. – Якщо буде ваша ласка, то налийте чай сюди. І ще б попросив би додати хоч одну ложку цукру. Знаєте, солодке добре для мозку.
Так, звичайно… одну ложку. Неодмінно одну ложку цукру. Солодощі для мозку…
Я бігла додому із брудним покоцканим горнятком. Ще досі у моїй голові не визрів жоден план. Ідеї бились в агонії, проте ніякого конструктивного варіанту. Потрібно повернутись із ножем, штрикнути кілька раз в живіт, нехай сконає мерзота. Я жадібно вхопилась за цю соломинку, а потім охолола. По-перше, у мене не було гострого великого ножа, по-друге, безхатько міг дати відсіч, навіть якщо б і накинулась на нього раптово, зненацька, по-третє, можуть побачити свідки, адже частина вікон багатоповерхівки якраз виходить на сміттєві баки, по-четверте, якщо впіймають, то від тюрми не відкараскатись. Звісно, через покидька не хотілося провести частину свого життя за гратами. Він цього не вартий. Тут потрібно було діяти хитро, підступно та підло, щоб комар носа не підточив.
Я вихором увірвалася у квартиру. Поставила воду на окріп й заходилася нишпорити по всіх тумбочках. Що шукала – не знала. Інтуїтивно відчувала, що  саме в них лежить відповідь на запитання. Найменша зачіпка, будь-який предмет міг дати поштовх до геніальної ідеї, перфектного  рішення чи взагалі до широкомасштабного плану розплати. Внутрішній голос мене не підвів. У синьому поліетиленовому пакеті знайшла кілька пластин пігулок. Подивилась на термін – те, що треба. Тепер  розумію, чому їх не викинула. На підсвідомому рівні я знала,  чекала цієї зустрічі. Назви таблеток нічого мені не говорили, та і яке це мало значення. Передозування ліків від простуди могло призвести до летального випадку. У моїй ситуації все складалось просто таки на відмінно. Я мислила логічно. Якщо моєму кривднику стане погано, то навряд, чи він звернеться за медичною допомогою. З іншого боку, якщо ця ситуація матиме місце, то, знаючи наших лікарів, ніхто не поспішатиме рятувати безхатька. Єдиним недоліком в ідеальному плані – заставити випити чай із отрутою. Проте одержимість помсти  з маніакальною холоднокровністю малювала ланцюжок допустимих дій. Якщо не спрацює варіант А, перейти до варіанту Б, далі В, Г, Д … Без докорів сумління спокійно та впевнено  я розкладала все по поличках і зловила себе на думці, що мені це подобається.
У каструлю кинула якомога більше сушених ягід та цвіту бузини, щоб остаточно перебити запах ліків. Різні таблетки (а їх було більше десятка)  поклала на стіл і старанно роздавлювала ложкою на порошок. По кухні рознісся запах запарених ягід. Те, що потрібно. Навряд, чи безхатько відчує на смак неладне. Ні, це виключено. З огляду на те, що він зараз голодний і йому холодно, чай вип’є однозначно, тому хвилюватись з цього приводу немає резону. 
Я висипала порошок у горнятко, додала кілька ложок гарячої води, добре перемішала. Спершу потрібно ретельно розвести ліки, додати цукру, як він просив. Отруйне пійло готове, залишилося лише долити решту чаю. І враз моя рука здригнулась. Невже я здатна позбавити людину життя за старі підліткові образи? На мить просвітлення у моїй голові заставило думати по-іншому, але важкий тягар душевного болю лавиною змів добрі помисли. Він заслуговує смерті страшної, болісної та мученицької. Для гріхів не має терміну давності.  За все потрібно відповідати. Не чекаючи  ані суду людського ані божого, сама вершитиму правосуддя.   Відчуття влади над життям іншого, неабияк підняла мою самооцінку. Я кайфувала лише від однієї думки, не задумуючись про  наслідки. Моя фантазія малювала яскраві картини останніх хвилин життя мого кривдника. Як він корчитиметься від болю, як благатиме про допомогу в байдужих перехожих, а ті з кам’яним поглядом без будь-якого співчуття проходитимуть повз.  Як він всім єством  відчуватиме холодний подих смерті за плечима, але врятуватись буде пізно. Смерть кістлявими руками обійме  тіло, і тихо прошепоче на вухо: «Вітання від Лариси». 
Здається, я надто захопилася,  остаточно втративши зв'язок із реальністю. Чай  немилосердно кипів на плиті, періодично намагаючись вистрибнути із каструлі. Я вимкнула конфорку, піднесла баняк над горнятком і зупинилась. Вилити чай до отрути не змогла, ніби невидима сила щосили тримала за руки і гнівно кивала пальцем у чоботі: «Погана дівчинка». 
Ковтаючи сльози, спостерігала як вода змиває в унітазі мою отруйну бурду. Таки здоровий глузд переміг. Ще кілька разів сполоснувши горнятко від залишку ліків, я налила туди чай, докинула зо три столові ложки цукру, відрізала півбуханки хліба й попрямувала до виходу. На хвилину зупинилась перед дверима, повернулася у кухню, вхопила зі столу палку ковбаси.
Бездомник чекав мене під під’їздом.
Ви сказали, що живете у цьому будинку.
Так, - байдуже відрізала.
Не хотів створювати вам зайвих клопотів, тому і прийшов сюди. Гадаю, що мій вчинок вас не засмутив.
Я без слів простягнула йому горнятко із чаєм.
Щиро дякую за вашу доброту. 
А  це вам на сніданок чи обід, - промовила монотонно без емоцій.
Від побаченого безхатько оторопів. Він впав навколішки і став цілувати мені руки.
Спасибі, пані, спасибі. Нехай бог нагородить за ваше милосердя до ближнього. Міцного здоров’я вам та вашій родині, щастя, усіх благ. Дякую, щиро дякую.
Висмикнувши руку, попрямувала до  під’їзду.
Я ніколи не забуду вас і вашої доброти. Нехай Господь оберігає…, - почулося ззаду, але гуркіт металевих за плечима обірвав фразу. 
Я відчувала себе вичавленим лимоном. І те, що  щойно зробила не підлягало жодному логічному та розумному поясненню. Мій розум скидався на вигоріле поле після запеклої битви, у вухах дзвеніло,  серце як і раніше калатало, руки і ноги стали ватяними. Я повернулася до квартири як із хреста знята. 
Не пам’ятаю, скільки просиділа на стільці, допоки до мене повернулась ясність розуму. Я визирнула у вікно: безпритульний давно безслідно зник. 
У двері квартири постукали. Я насторожилась, адже не чекала  гостей, та і до мене ніхто й не приходив поготів. Інколи міг припертись п’яний сусід, щоб позичити гроші на оковиту, однак щораз ловив чергового облизня і повертався додому з пустими руками. 
Хто там?
Оля, сусідка.
Я відчинила двері. Переді мною стояла худорлява дівчина у сірому розтягненому светрі, в чорних потріпаних джинсах, які цьогоріч були у тренді і заполонили гардероби усіх, починаючи від ультрамодних селебрітіз, закінчуючи малюками у люльках. Довге  чорне волосся неакуратно заколене ззаду  додавало їй більше шарму.
Привіт, Ларисо, ти сьогодні вдома? – Запитання звучало не те що недоречно, але і трохи смішно.
Вихідний, - сухо відповіла, даючи зрозуміти, що не особливо рада гостям. 
А… зрозуміло, - Оля трохи завагалась. -  Можна увійти?
Так, звісно, - я машинально зробила крок вбік.
Оля швидко застрибнула у коридор і без будь-яких запрошень попрямувала до кімнати.
Ну і  холодрига в  хаті. Чому обігрівача не увімкнеш?
Я вдала, що не чую.
А Світлана коли повернеться? 
Не знаю.
Її тітка тобі нічого не казала?
Поки що ні.
Ага, ясно.
Розмова ніяк не клеїлася. Згадка про Світлану, господарку цієї квартири, трохи мене насторожила. Адже Оля, добра подруга Світлани, могла знати набагато більше, аніж я могла уявити.
Вона тобі телефонувала? – поцікавилась я.
Ні. Я лишень спитала, - Оля з цікавістю розглядала все навкруги. - Світлана казала, що їде на заробітки на рік, а вже півтори пройшло, а від неї ні слуху ні духу.
Повернення Світлани в Україну загрожувало мені справжнісіньким житловим колапсом. Думка опинитись  без даху над головою морозним вітерцем пробігала по спині, а в голові запаморочилось. Повертатись у гуртожиток коледжу, де жила кілька років поспіль разом з підлітками, які за різницею у віці могли бути моїми дітьми,  вкрай не хотілося, та й навряд, чи мене взяли б. А от винаймати квартиру – не по кишені. 
Ларисо, тобі пофортунило із помешканням, - Оля озиралась навкруги, ніби щось шукала. – Маю на увазі, що живеш, а за оренду не платиш, лише комунальні послуги. Таке «щастя» у наш час не так легко знайти, чи не так? – і не дочекавшись відповіді на своє риторичне запитання, продовжила далі. -  Як на мене, то Свєтка молодчина: дітей залишила мамі в селі, а сама поїхала за кордон на заробітки. Я б на таке не відважилась. Трохи лячно. Її  зрозуміти можна: малосімейка не найкращий варіант для трьох осіб. Діти підростають, квартира 23 квадратних метри, кутова, постійно холодно, грибок кинувся на стіни. Відверто кажучи, Свєтці нізвідки чекати на допомогу: від колишнього чоловіка  - як із козла молока. Від нього снігу зимою не допросишся, не те, що аліментів. Добре, що у суд подала, хоч якась копійка дітям перепаде. Попрацює за кордоном, заробить гроші, поміняє квартиру на кращу. А там, гляди, пофортунить ще й  заміж вийде. А чом би ні: баба ще ого-го, молода, вродлива. Тут за нею чоловіки натовпами бігали. Вона з ніким ані-ані, вірна чоловіку була. А та кобилина на ліво на право гуляла, ще й чужих хвойд додому приводив. Ані сорому ані совісті.
Оля явно за чимось іншим прийшла, але ніяк не наважувалася сказати істинну причину свого візиту. Вона перестрибувала з теми на тему, розповідала останні плітки, травила бородаті анекдоти, але чомусь вперто мовчала про головне. Буду відверта, я ніколи не намагалася потоваришувати з кимось із сусідів, бо не вважала це за потрібне. Наша «дружба» закінчувались вітанням один одного на спільному коридорі. Я знала хіба що людей з вигляду, не більше. Олині теревені починали набридати і мені хотілося якомога швидше попрощатися із непроханим гостем, але як це зробити – не знала. Здається, Оля не була вже такої дурненькою, як здавалась на перший погляд, тому побачивши мій невдоволений вираз обличчя перейшла до справи. 
Ларисо, стривай! – випалила вона, ніби щойно згадала, -  Хотіла тебе спитати: чи бува не знаєш, де знаходиться вулиця Барвінського?
Барвінського?! – повторила про себе, намагаючись згадати до болю знайому назву. -  Це неподалік моєї роботи.
Точно! – вигукнула Оля. – Так і знала! Я все думаю: щось таке знайоме, а ніяк второпати не можу. Можеш  мені допомогти? – сусідка спритно підводила до головної мети свого візиту. –  Ну, звісно, що за гроші.
Питання заробітку додаткових гривень для мене зараз було актуально, як ніколи, тому не роздумуючи, відразу спитала:
Що від мене треба?
Оля пожвавішала:
Нещодавно я записалася в одну благодійну організацію, точніше, там працюю, - дівчина почала здалеку. - Фінансується вона українською діаспорою чи то з Канади чи з Америки, брехати не буду. Щороку, перед Різдвом та Великоднем,  вони організовують доброчинну акцію для малозабезпечених людей похилого віку. Це такі собі символічні подарунки до Св. Миколая. Не буду лукавити, але я не встигла здійснити доставку ще за трьома адресами. А тут така халепа сталася: прихворіла трохи, температура під сорок підскочила. В такий мороз хоч ніс з хати не показуй. Сама розумієш.  Потім згадую, що ти у тому районі працюєш. Давай, думаю, піду спитаю, може по дорозі зайдеш, звісно, якщо не важко. За кожну доставку платять по п’ятдесят гривень. 
Почувши про сто п’ятдесят, я дуже втішилась, бо вони зараз мені потрібні були як ніколи. Тим паче, що Оля пообіцяла заплатити відразу після виконання роботи.
Коли потрібно це зробити?
Завтра – останній день. Ну, то як? Зможеш?
Авжеж.
Я так і знала, - зраділа Оля. – Дякую, що виручила. Зараз пакети та супровідні документи  принесу.
Вона прожогом вибігла з квартири. Історія про її хворобу була не що іншим, як байка для замилювання очей. Основна причина крилася у  вчорашніх побоях благовірного, через які жінка сьогодні не могла вийти на вулицю. Великий набряк  під правим оком, який за ніч встиг розплистися на одну третю щоки і добряче посиніти, відмінно проглядався під товщею тонального крему. Будь-які Олині спроби замаскувати його виявилися марними. Я вдала, що не помітила нічого, буцімто наївно повірила в уявну застуду. 
Вже через декілька хвилин Оля інструктувала щодо правильності заповнення документів.
Акт прийому – передачі заповнюється у двох екземплярах. Один забираєш, інший залишаєш. Чітко потрібно вписати прізвище, ім’я, по батькові, серію та номер паспорта, адресу проживання Далі, обов’язково вписати номер телефону. Щоб ти розуміла, - для контролю.
Що робити, якщо немає телефону?
У наш час?! Розсмішила! – Оля розвела руками. – Розумію, люди похилого віку, всяке утнути можуть.  Якщо боятимуться надавати свої паспортні дані – поясниш, що нічого кримінального у цьому немає і далі благодійної організації дана інформація не розповсюджуватиметься.
А що робити, коли на відріз відмовляться показувати свій паспорт? – я поставила себе на місце отримувача.
Тоді, - Оля трохи задумалась, - телефонуй мені. По ходу справи розберемось.
За першою адресою мене зустріла круглолиця жінка, років десь так під тридцять. Позаду неї, вчепившись обома руками за халат, переминаючись з ноги на ногу, стояла маленька дівчинка з великими голубими очима. Дві тоненькі косички, туго заплетені з маківки, робили її схожу на мультяшного героя, мешканця  далекої галактики. Спершу я гадала, що  помилилася, позаяк  відсутність номерів на вхідних дверях вимагали детального вивчення нумерації квартир у під’їзді.  Проте звіривши по списку ім’я та прізвище, зрозуміла: все правильно – я вгадала.
Бабусю, давайте сюди свій паспорт? – гукнула жінка.
Навіщо? – обізвалася старенька із сусідньої кімнати.
Продукти принесли. 
Які ще продукти?
Пам’ятаєте, минулого року ви писали заяву на отримання допомоги? Мабуть, так держава вирішила підтримати пенсіонерів.
Та нехай їм добре буде. 
На порозі з’явилася простоволоса жінка у інвалідному візку.
Це замість добавки до пенсії? – строго зазирнула мені у вічі. Я збентежилася, адже забула представитись з якої контори і що, власне, принесла.
Ні, це подарунок від благочинної організації.
Якої? – не вгавала жінка.
Конфуз! Я забула спитати Олю назву товариства, її місце знаходження і хоч якусь супутню інформацію.
Благочинної.
Як називається?
З Канади чи Америки.
А звідки вони про мене дізналися? 
Не знаю,  - знизила плечима, бо, направду, не була готова до таких супутніх запитань. -  мені дали список.
Хто дав? – не вгавала літня жінка.
Чим більше  відповідала, тим більше грузла у болоті. Здається, старенька однозначно працювала у службі безпеки, бо наша розмова більше скидалася на допит, де я була  у ролі підозрюваної.
Бабусю, чому до жіночки зі своїми запитаннями пристали? Краще б подякували. Дивіться, принесла вам гречку, тушонку, дві банки згущеного молока, три рибні консерви, солодощі та фрукти.
А може вона з тих… як їх… аферистів?! – настоювала на своєму старенька, бо навіть аргументи власної онуки не приймались до уваги. -   Ходять по квартирах ніби то з благими намірами, роздивляються: що у кого є цінного, а потім хату пограбують і шукай вітру в полі.
Баб, де ж так можна?! - Посоромила стареньку. – Не всі люди погані. 
Авжеж, вовки в овечих шкурах. Знаю теперішню молодь, працювати не хочуть, лишень шукають легких заробітків.
Ви, будь ласка, не звертайте на неї уваги, - зніяковіла онука. – Деколи вона буває нестерпною. Самі розумієте, вік робить своє. Та не зі зла так. Надивиться новин по телевізору і на кожному кроці ввижаються їй грабіжники. Ви нас пробачте.
Все гаразд, - я видавила із себе посмішку, бо від пронизливого погляду старої ставало чимраз моторошно.
Ось вам заповнені документи, будь ласка, перегляньте чи все правильно вписала. Ще раз велике дякую.
Я спускалася сходами вниз. Легкий неприємний осад від розмови із старою  зостався лежати на поверхні і запал, з яким взялася до цієї справи трохи згас. Але я не збиралася залишати все на півдороги, бо відчувала відповідальність перед Олею. Поправивши наплічник на спині (з огляду на нелегкий вантаж сусідка запропонувала свій наплічник), я попрямувала у пошуку наступної адреси. Перейшовши повз ряд багатоповерхівок, я повернула ліворуч, потім ще раз ліворуч, далі праворуч. Мушу визнати, що у районі всі малі вулички та тротуари були розчищені і це не створювало жодних перепон у подоланні шляху. Мій наступний одержувач подарунку жив  у приватному секторі.  До вісімдесят дев’ятого номеру довелося плентатись довго, минаючи розкішні особняки, височезний паркан міської в’язниці, що тягнувся на кілька десятків метрів. Старі полупані стіни буцегарні, побиті шибки на вікнах промовисто волали про неприйнятні умови для в’язнів, але, здається, в очах суспільства та держави, люди, запроторені за грати, вважалися непотребом, шушваллю та шантрапою.  Стало якось не по собі. Зважившись вчора на необдуманий вчинок, я могла б опинитись по той бік високого муру, за тими брудними сірими шибками, у напівтемній вологій камері з клеймом вбивці. Від однієї думки мені стало лячно і я пришвидшила хід.
На щастя, сьогодні біль у нозі трохи притих, а мої новенькі демісезонні черевики не так сильно ковзали по слизькій поверхні. Єдиним недоліком взуття стало те, що вони не були розраховані на теплі шкарпетки, тому пальці на ногах настільки замерзли, що я боялася найгіршого – аби не відморозити. Проте, на жаль, інших черевиків у мене не було. 
Ще з добрих півгодини я пленталася по вулиці у пошуку потрібного будинку. Насправді, така прогулянка добряче мене втомила, зважаючи на те, що несла за плечима зо сім кілограм. Тішило той факт, що невдовзі я скину половину важкого вантажу і тоді пересуватися стане легше. Думка про це збадьорила втомлене, зморене тіло  і я з новими силами кинулася на підкорення вершин. Дорога круто здіймалась вгору. До цілі залишалось пройти якихось кількасот метрів. Видряпавшись наверх, зрозуміла, що відчуття орієнтування на місцевості мене не підвело. Стара двохповерхова будівля стояла сиріткою посеред дорогих будинків. Сірі холодні загороди із натурального каменю, викладеного рівними смугами, обступили по хижацькому з усіх боків, залишивши непомітну стежку для його мешканців. Я ще раз звірила номер будинку у списку. Так, все правильно. Можна було і не вдаватися до цих дій. Сам розум диктував, що за дорогими високими парканами в апріорі не можуть жити малозабезпечені. 
Я зайшла у під’їзд. На першому поверсі знаходилося дві квартири, далі дерев’яні сходи вели нагору. Знайти квартиру номер два не склало жодних труднощів, бо хтось білою крейдою поставив маркування на дверях. Я натиснула на дзвінок. Прислухалась, тихо. Невже поламаний? Спробувала постукати. 
Сильніше гримайте. Олег Романович не дочуває.
За моєю спиною виросла постать літньої жінки у сірому пальті з лисячим коміром. 
А він вдома?
Аякже, вдома. Куди йому на милицях?! 
Я  пару разів  щосили стукнула у двері, що аж у суглобах пальців хруснуло.
Хто так гримає?  - жіночка непорушно стояла за плечима. Мабуть, цікавість не дозволяла їй рушити з місця. – Він не почує. Ось так потрібно.
Вона підійшла до дверей і щосили стала тарабанити долонею по фарбованому червоному дереві. 
Олег Романович! Агов! Виходьте, до вас гості прийшли. 
Але кілька хвилинне гримання  не дало жодних результатів.
Мабуть, не чує. Іду в шибку постукаю.
Я була рада, що доля послала мені жіночку, бо простоявши трохи часу, я б таки пішла звідси з нічим.
Зараз він відчинить, - гукнула вона зі двору. – Зачекайте трішки.
Дякую вам! – кинула навздогін у відчинені двері.
І справді по інший бік почулося шарудіння.
Хто там?
Доброго дня. Мені потрібен Олег Романович.
Дзенькіт ключів у замку і у  щілині напіввідчинених дверей з’явилося обличчя дідуся. Різкий сморід з квартири  вдарив мені у ніздрі.
Ви до кого? –  чоловік недовірливо просканував мене з ніг до голови.
До Олега Петровича, - повторила ще раз і навіть спробувала посміхнутись.
До кого? – ще раз перепитав дідусь.
До вас.
Він ще раз уважно зміряв мене згори донизу. 
Звідкіля будете?
Я вам гостинці принесла.
Гостинці? Це добре. Тішить, що про старого ще пам’ятають. Заходьте до хати.
Я опинилася у невеличкому коридорі. Чоловік запрошував пройти у кімнату, а через різкий їдкий  запах я вирішила залишатись на місці поближче до виходу.
Ні, дякую. Я лише на хвильку. 
Зняла наплічник і витягла пакет із харчами.
Це вам.
Дякую. Що там в середині? Покажіть.
За секунди на маленькому столику, що стояв ліворуч, виросла купа із продуктів.
Це все мені? – аж просльозився старенький. – Дякую, що не забули про немічного. Ви не повірити, але у цих чотирьох стінах ні до кого слова промовити. Низький  уклін за вашу роботу. Нехай Бог вас благословить.
Стало не по собі, таких слів  почути  не чекала. Мені також захотілося плакати з ним на пару, але взявши себе в руки,  шморгнула носом і попросила у старенького паспорт. Дідусь мене не чув, він схилився над гостинцем і ридав щиро, як дитина.  Я спробувала заповнити документи, але пальці не слухались, ручка вистрибувала з рук, падала на підлогу. Жаль добрався  і до мого горла, і я  вже не могла стримати  сліз. За увесь день нарешті дала волю почуттям, які вулканічною лавою виплеснувся з найпотаємніших закутків підсвідомості. Приборкавши свої жалощі, бо мені направду стало себе шкода (через два чи три десятки років на мене чекала схожа доля, а то, може, й гірша), я на коліні заповнила акт прийому – передачі, вписавши не існуючі паспортні дані (навряд, чи хтось скрупульозно вивчатиме інформацію), поставила карлючку замість підпису отримувача і вискочила з помешкання як ошпарена, навіть не попрощавшись. 
Дорога завела мене до зачинених поржавілих металевих воріт,  між шпаринках  яких виднілася промислова зона – збанкрутілий завод залізобетонних конструкцій. Здається, я йшла навмання. Мій розум був затьмарений емоціями, а ноги самі несли  невідомо куди. Переживши за увесь день чергове потрясіння, бо  насправді ще досі не оговталась від вчорашньої зустрічі, я дорікала собі, що погодилася на пропозицію Ольги. Сподівалась втекти від надокучливих спогадів, які б терзали душу, якщо б залишилась вдома, думала трохи розвіятись, але в черговий раз втрапила у халепу. Потрібно остаточно заспокоїтись. Я витерла сльози. Надворі сутеніло. 
Думка про ще одну адресу, куди я мала доставити адресну допомогу, заставила мене схаменутись та мобілізувати сили. Блукання по району не принесло жодного позитивного результату: будинок під номером 17 провалився крізь землю. Я ще раз пройшлася повз ряд багатоповерхівок. Номер 15, 16, 18 та 19, а далі 6, 7 та 4, але ці будинки належали до іншої вулиці. Я бродила серед сірих кам’яниць як у справжнісіньких джунглях, але заповітного номера 17 не могла знайти. Не знаю, чим керувались архітектори, коли нумерували будинки. Жодного натяку на здорову логіку, швидше за все перед відповідальною місією викурили добрячу пригоршню коноплі.                                                  
Доброго вечора! Пробачте, не підкажете, де тут знаходиться будинок за адресою вулиця Весела, 17?
Ось,  номер 16, мабуть, відразу за ним.
Там вісімнадцятий.
Пробачте, нічим допомогти не можемо.
Поодинокі перехожі знизували плечима. Для них, мешканців цієї вулиці, залишалося загадкою, справжнісіньким ребусом розташування будинку номер 17. 
Вибачте, не знаю.
Ми не тутешні. Спитайте когось іншого.
Мабуть, прямо, але я не впевнений.
Подивіться на карті Google. Цей пошуковий агент усе знає.
Різношерсті відповіді, але жодної конструктивної. Моє ходіння по муках та блукання навколо невеликою ділянки території вкрай вимотало сили. Надія на те, що станеться диво і я побачу заповітну цифру остаточно розбилася об темряву. Потрібно було поспішати додому. Завтра з самого ранку приїду сюди.
   Я прокрадалася тихо, немов злодій. Моє помешкання знаходилася у самісінькому кінці коридору, а втрапити на очі Ольги не хотілося. Соромно признатись, що підвела її, не виконавши роботу у повному обсязі. Тихо прокрутивши у замку ключ, прослизнула в середину. Сьогодні для мешканців теплоенерго влаштувало справжнісіньке свято – запустили опалення та гарячу воду. Я вкотре подивилась на брудний посуд. «Зараз або ніколи». З-під крану цюркотів кип’яток. Я ледь не обпекла руку. Для комунальною служби  не існувало золотої серединки:  балансування на позначці максимум або мінімум було звичним явищем у роботі. Щоправда, через пофігістічне ставлення до виконання своїх професійних обов’язків часто-густо контора без будь-яких докорів сумління надсилали споживачам «листи щастя» із завищеними сумами за надані послуги. Боротьба за справедливість із бюрократичною системою, яка як жорна перемелювала незаперечні факти на елементарний порох, нагадувала битву із великими вітряками. Колективні скарги мешканців безцеремонно опинялися у смітниках можновладців, а ті, у свою чергу, годували обіцянками – відписками зубожілий народ.
Хотілося дуже їсти. Приготування вечері зайняло небагато часу: чай та хліб. Хоча сьогодні  вирішила урізноманітнити свій раціон: намочила скибку хліба у воді, а зверху посипала цукром. Я ретельно пережовувала кожен шматок, але цього разу їжа не смакувала,  здавалось огидною. Думки про варену ковбасу, яку я так легко віддала волоцюзі не давали спокою. Я зиркнула на наплічник. Так, в середині сумки лежали смаколики, про які  могла лишень мріяти. «Ні, Ларисо, навіть не смій думати. Це чуже, не для тебе. Опануй себе. Досить!»  Але нестримне бажання хоч раз  добре  розгледіти харчі, муляло, як скалка у нозі.
«Я лишень подивлюсь, нічого чіпати не буду. Присягаюсь!» - переконувала свій безапеляційний розум.  Обережно я стала викладати продукти на стіл. Від різноманіття провіанту мої очі розбігалися, а руки готові  запихати все в рот разом із обгортками. У такі моменти я ненавиділа своє єство Не хлібом єдиним живе людина. Хоча ця фраза була не про мене. У дитинстві я обнюхувала кожен сантиметр черствого хліба, намагаючись насолодитись лишень одним запахом. І тут трапилося непоправиме: я зірвала обгортку з пачки печива і закинула дві штуки собі у рот. Швидко прожувала і ковтнула. 
Перед очима почорніло. Як  могла це собі дозволити? Я  вхопилась обома руками за голову. Що буде?! Але присмак топленого молока зводив мене з розуму. Одне за другим клала у   рот шматки печива, заплющувала очі і поволі пережовувала. Відчуття блаженства, неймовірної легкості та тотального задоволення охоплювали моє тіло, виривали із жорстокої реальності, я перебувала в ейфорії. Невже так мало потрібно людині для щастя? Схаменулась тоді, коли на столі залишилися крихти. Змела їх у долоню і закинула у рот. Не пропадати добру. 
Мої руки машинально складали  продукти назад у пакет. Боялася навіть дивитись на них, надто вже великою була спокуса. Застібнувши блискавку на наплічнику, сховала його під диван, сама сіла на кухні. Таке зі мною ніколи не траплялося. І як я тепер дивитимуся у вічі Олі? Ні, я їй нічого розповідати не буду, вона ні про що не дізнається. А як же тоді із отримувачем? А що з ним? Гадаю, жодних проблем. Хіба засмутиться людина через пачку печива, якщо не знатиме, що такий продукт лежав у пакеті? Та ті пенсіонери, навіть уявлення не мають щодо кількості харчів. Принесли – добре, не принесли – інше добре. Мої  міркувала виправдовували вчинок щораз більше та більше. Що станеться, якщо я завтра зовсім туди не піду? А практично нічого, Земля не змінить вектор обертання, чи, приміром, землетрус та цунамі не передбачаються. Якщо і вичислять, то не заплатять гроші. А мені що до того? Набір продуктів коштує набагато більше, аніж сто п’ятдесят гривень. Тут і калькулятора не треба.  Хоча віднести потрібно, ці люди потребують більше, аніж я. Але за однієї умови: можна ще чимось поживитись. Бачила три банки рибних консервів. Гадаю, що мій наступний отримувач не буде проти, якщо я візьму одну собі, а ще пару цукерків та маленьку мандаринку. Цього мені буде достатньо. А решту – чесно віддам.
Я стояла навколішки біля дивану і ділила здобич. Це мені, а це – потрібно покласти назад у пакет. Гора продуктів то виростала то зменшувалась. Я ніяк не могла визначитись: що залишити, а що віддати. Нарешті я знайшла компроміс між собою та сумлінням.  А вже через декілька хвилин із старанністю вилизували стінки бляшанки. Риба на смак здавалась божественною. Такої я ще ніколи не їла, скільки себе пам’ятаю. Я поглянула на етикетку. «Сардини».  Неодмінно треба запам’ятати, Може у майбутньому будуть гроші і я собі дозволю  поласувати цим делікатесом.
У мої двері хтось постукав. Шматок чорного хліба застряг у горлі, але я боялася поворухнутись. Мабуть, прийшла Ольга, відчуваючи щось неладне, а у мене на столі речові докази нещодавнього злочину. Ні, відчиняти не можна. Сусідка – безцеремонна, зайде на кухню – і побачить. Цього допустити не можна. Потрібно тихо сидіти, не стоятиме ж вона півночі під дверима. І справді, Оля ще пару раз гримнула у двері й пішла геть. Я з полегшенням зітхнула. Ху, пронесло!
Усю ніч мені снилися жахіття. На ранок я відчувала себе так, ніби мене запрягли у плуг замість коняки і зорали з гектар поля. Усвідомлення злочину прийшло лишень зараз. Однак кондоленція до себе жодним чином не виправдовувалась. Я була винна і на цьому крапка. Почуття гріха надвисло чорними хмарами над моєю головою. Мови про те, щоб залишити увесь провіант собі, не йшлося. Я направду усвідомлювала, що обікрала когось знедоленого і від цього на душі ставало ще гірше. Ідея докупити з’їдене вчора,  відразу відпала, бо на ті копійки, що у мене залишилися далеко не розженешся. Погодьтесь, потрібні були гроші. Хіба що позичити, але у кого? Тішила себе думкою, що пенсіонерка, якій призначався пакет, нічого не запідозрить і все минеться добре. 
Свій організм після скоєного ним злочину вирішила посадити на жорстку дієту  - жодної їжі, окрім води, протягом двох днів. Це звучало з області фантастики, але спробувати треба, тому з виконанням вироку не зволікала і, випивши зранку два великих горнятка чаю, прийнявши теплий душ, бо не милася з чотири дні, поїхала на вулицю Веселу.   Мій пустий шлунок цілу дорогу грав марш, бурчав, шипів змією, норовив повернути рідину, якою  його щедро напоїла. Я намагалася дивитися у вікно і взагалі не звертати уваги на заколот у животі. Хоча мені це давалося важко. Тому  у якості примирення закинула у рот дві сушені ягоди вишні, які зазвичай використовувала при приготуванні чаю. 
Зійшовши на кінцевій зупинці трамваю, я пішла в напрямку роботи, потім на світлофорі звернула ліворуч. Там і знаходилася вулиця Весела. Обійшовши ряд дев’ятиповерхівок, завернула у двір, пройшла з добрий шмат дороги. На мене, ніби насміхаючись, дивився великий номер 17, розміром з півтори метри. Не помітити міг хіба що сліпий. А вчора на мене як хтось напасть напустив, не раз проходила повз і не бачила.
На щастя, вхідні двері були відчинені, бо зазвичай потрібно знати код, або чекати, щоб хтось із мешканців тобі відчинив. Я досліджувала поверх за поверхом у пошуку квартири № 42. Натиснувши кілька раз  дзвінок, стала чекати. Але ніхто не відчиняв. Ще раз подзвонила. Двері відкрились навпроти:
З’явилась не запилилась, - почувся грізний голос ззаду.
Даруйте, ви до мене?
А до кого? До святого Петра? Геть страх втратили.
Я не розуміла, що діється.
Пробачте, я шукаю Іванну Олексіївну.
Нарешті згадала про немічного хворого інваліда. Де два тижні була? Дорогу сюди забула, чи як? Додзвонитись у вашу службу не можливо, скільки не намагалась. За що держава вам гроші платить? Вашу роботу взагалі хтось контролює чи пустили на самоплив?
Я для Іванни Олексіївни принесла…
Помовчи хоч дві хвилини, - гримнула на мене жінка, хоча мій рот і без того  не відкривався. Вона відчинила двері сусідньої квартири. – Прошу заходити, коли вже прийшла.
Така фамільярність з боку співрозмовниці звісно мене обурила. Адже звертатися на «ти» до незнайомої людини  - вияв елементарної неповаги. Існують норми етикету, яких слід було би дотримуватись. Але я вирішила не встрявати у полеміку із незнайомкою, чи взагалі викликати її на дебати. Як завжди, вирішила змовчати. Моя поведінка вочевидь не сподобалась жінці.
Чому стоїш як засватана? Роздягайся! – скомандувала мені, коли увійшли у вузький коридор. – Закочуй рукави і до роботи. 
Але ж де Іванна Олексіївна?
Жінка пильно зазирнула мені у вічі, від чого аж вітерець по спині пробіг.
Іванна Олексіївна, дорогенька моя, чотири дні тому ледь богу душу не віддала. Кинула ти її напризволяще. Добре, що сусіди навколо милосердні, допомагали немічній.
Мене як током вдарило: це в Олиному репертуарі – береться за десять справ і жодну до кінця не доведе. Тепер розумію, чому байки гнула про хворобу, температуру. Добряче накосячила,  боялася на очі попадатись. А мене можна і на амбразур кинути чи під танк покласти. Ну, Олю, не чувайся сьогодні.
Навіть якщо Іванна Олексіївна у лікарні, робота тебе не омине, -  моя співрозмовниця тарахкотіла як сорока.
Яка ще робота? – здивувалась я, бо ані найменшої гадки не мала про що саме йдеться.
Ну, це вже нахабство! Вершина цинізму! – не на жарт обурилася жінка. Мабуть, моя фраза у даному контексті була недоречна, бо шквал негативних емоцій вулканом виплеснувся на зовні.
Швабра і відро у ванні. Будеш багато пащекувати – скаргу напишу. Хочеш з роботи вилетіти?
Здається апогей нашої розмови сягнув критичної точки, далі, як наслідок, - непередбачувані дії з боку незнайомки. Вона була налаштована рішуче і навіть моє одне необачне слово могло призвести до нечуваних наслідків. Від природи малослівна я вирішила взагалі мовчати.
Іди на кухню, - грізно наказала жінка, – у мене немає часу.
Я пройшла прямо, наткнулася на інвалідний візок, потім звернула праворуч. Кухня нагадувала поле битви: повсюди розкидане  брудне шмаття, миски, тарілки, каструлі. На підлозі у кутку стояло два великих паперових ящики. 
Поквапся, - не вгавала жінка, - окрім кухні є ще дві кімнати та ванна з туалетом.
Мій найбільший жах почав матеріалізуватись. Прибирання у квартирі для мене стало бичем божим, справжнісінькою карою. У цей момент я була ладна  провалитися крізь землю, покинути  планету назавжди, розчинитися у повітрі на сотні мільйонів атомів. Пильний погляд мого наглядача просвердлював моє тіло наскрізь, сковував рухи, паралізував думки, висмоктував силу з середини. Я потрапила у лапи справжнісінького енергетичного вампіра. Відчувши абсолютну владу, жінка  не відступала від мене, тримаючись на два кроки позаду.  Я робила відчайдушні спроби здихатись її, крутила у кишені дулі, схрещувала пальці, але все було на даремно.
Після посуду, потрібно добре вимити газову плиту.
Я шкребла застарілий накип на стінках каструлі, але він вперто не хотів відставати, навпаки, нахабно тримався своїми клішнями і не думав залишати облюбоване місце. 
Спробуй ось чим, - вона кинула у мийку металевий шкребок. – і додай більше миючої рідини.
Після посуду черга дійшла до газової плити. На поверхні виднілися батальні сцени останніх приготувань у вигляді засохлого жиру та залишків їжі. Я стала проводити аналогії із своєю квартирою. Точнісінько як в мене, лише з одною суттєвою різницею: господарка цього помешкання пересувалася на інвалідному візку. Надраївши поверхню плитки ледь не до блиску, я присіла перепочити на пару хвилин – боліло у попереку.
Хіба мати тебе не вчила, що духовку також  слід почистити та вимити дверцята ззовні?
Я подумки проклинала Олю і сто п’ятдесят гривень, на які спокусилась. Якби знала, що все цим закінчиться, навіть слухати не стала, не те, що погодилась. Однак, після битви руками не махають. Жінка нахилилась наді мною, коли я навколішки вошкалась біля духовки.
Енергійніше три, а то до завтра не відмиєш. Як закінчиш, протри усі поверхні плином. І швидше рухай булками, - вона зиркнула на годинник, - через годину у мене зустріч.
Я терла застарілий жир як проклята, що аж зламала ніготь, проте сили здавались нерівні.
Досить, - нарешті змилосердилась жінка. – Тут інша зброя потрібна. Одним шкребком ради не даси, потрібен спеціальний гель. Дочистиш іншим разом.
Я полегшено зітнула – бог милував. У кімнаті на мене чекав справжнісінький розгардіяш. Спершу я поскладала одяг у шафу, частину з якого скинула у кошик для білизни.
Чому відкладаєш на завтра те, що можна зробити сьогодні? – дорікнув мій наглядач. – Кинь шмаття у пральну машину. Допоки прибереш, техніка свою роботу зробить. Якраз і вивішаєш на балконі, щоб висушилось.
Намагання порозумітися із пилососом на початках нашого знайомства виглядали вкрай  кумедно. Я вертіла у руках дві трубки і ніяк не могла запхати одну в іншу. Діаметр в обох виявився однаковим.
За що мені така кара? –  жінка закотила очі догори, вихопила з рук деталі  і одним махом з’єднала їх. – Тримай, криворуко.
Чистка килимів давалася важко: пилосос  не всмоктував усе сміття та пил, тому доводилося щіткою проводити на одному і тому самому відрізку зо кілька раз.                                     
Чому так довго на одному місці топчеться? Швидше рухайся, розлізла дзямо. 
Мабуть, жінка жалкувала, що припустилася такої необачної помилки, заставивши мене прибирати. Вона ледь не щохвилини зиркала на годинник і помітно нервувала. Нарешті витягла телефон із задньої кишені штанів.
Алло, доброго дня. Це Євангеліна Ростиславівна. Прошу скасувати сьогоднішній прийом у стоматолога. Запишіть, будь ласка, мене на понеділок, якщо можна десь так на десяту або одинадцяту годину дня. Все зайнято? Жаль. А коли можна? О пів на другу.  Буду  вдячна. Дякую. Вам також гарного дня. 
Я розуміла, що скасування зустрічі нічим хорошим для мене не закінчиться. Прибирання ванни і туалету зокрема, вибили мене остаточно із колії. Сморід, що доносився із унітазу, викликав блювотний рефлекс.
Йоржиком не вимиєш, одягай рукавиці і добре три щіткою, - найгірше, що  могла почути за увесь час перебування у кімнаті тортур.   Я навіть не уявила, як це можна копирсатися руками в  унітазі, де щодня змиваються чужі фекалії і різного роду нечистоти. Від однієї думки стало погано. – Добре під обідком почисти, там найбільше скупчується мікробів.
З огидою терла мерзенний унітаз. 
На потоки іржі нанеси цей гель, - Єва Ростиславівна сунула мені у руки жовту банку. – Тільки не вдихай випарів – вони небезпечні для здоров’я. 
Я закінчувала прибирання, хоча мій наглядач не був задоволений.
А товстий шар пилу на підвіконниках  так і залишиш? Не забудь квіти у вазонах підлити. Підлогу помити треба.  Врешті – решт дивуюсь немолода вже, а руки ростуть невідомо звідки!  Ганьба  батькам, що тебе нічого путнього не навчили!
Я літала по квартирі як драний віник. Єві Ростиславівні все щось не подобалось і вона практично  не давала спуску, витискуючи останні соки. За три години прибирання я стала схожа на мокру заморену мишу.
Як виходитимеш  на балкон, одягни куртку, щоб не застудилась. Акуратно розвішуй одяг.
Мої бідні пальці, почервонілі від миючих засобів, на морозі просто таки примерзали до вологої білизни. Я стукала кулак об кулак, хухала, але краще не ставало.
Погрійся біля батареї, - спокійно сказала Єва Ростиславівна, коли я повернулась у квартиру, - але не захоплюйся, щоб серце не схопило. Мені ж за тебе відповідати.
Наостанок в коридорі  всунула мені великий мішок сміття.
По дорозі викинеш. Сміттєві контейнери за будинком.
Я ледь на ногах трималася від втоми, а тут ще плентайся в протилежний бік. 
Прошу передати цей пакет для Іванни Олексіївни і, будь ласка, заповніть документи.
Єва Ростиславівна підозріло зиркнула на мене з-під лоба, занурила руку в пакет, довго там копирсалася, а потім зі всією їй строгістю спитала:
Що це? Вимагаю ґрунтовних пояснень.
Моя душа опинилася у п’ятках, серце закалатало у грудях, брови спітніли. Я заклякла у передчутті глобальної катастрофи. Здається, Єва Ростиславівна знала перелік усіх продуктів, бо з якого дива вимагати  від мене деталізації. Мій напружений мозок дрижав від однієї думки: що вона зі мною зробить,  коли дізнається про половину з’їдених  харчів. 
Чому мовчите? Хіба так важко відповісти?
Це … від … організації… Св. Миколай…, -  незв’язані між собою слова випадали з моїх вуст, як краплі дощу із решета
Даруйте, але я вас взагалі не розумію.
Набравшись хоробрості, я випалила одним речення:
Це подарунок від благодійної організації.
Стривайте, якої ще організації? Направду, нічого не розумію.
Це подарунок на день св. Миколая для малозабезпечених літніх людей.
Одну хвильку, - ніяк не могла второпати Єва Ростиславівна. – Ви зараз намагаєтесь переконати мене, що ви волонтер, а не працівник соціальної служби?
Щось таке, хоча це не зовсім так. - Я нарешті опанувала свій страх, переставивши свою оповідь на нормальні рейки. -  Точніше, не я особисто, а моя сусідка. Вона захворіла, тому і попросила мене принести…
Стоп, стоп, стоп! То ви взагалі не маєте жодного відношення до соціальної служби? - намагалася докопатися до істини Єва Ростиславівна. – Ви лише волонтер?
Ні,  взагалі з волонтерством нічого спільного не маю. Я працюю у дитячій бібліотеці, неподалік звідси.
Геть заплуталась. А ваша сусідка, що попросила про послугу – соціальний працівник? – не вгавала та.
Ні, вона працює у благодійній організації. Ось погляньте, на акті прийому - передачі їхні реквізити, - добре, що вчора уважно і скрупульозно  прочитала документ від «а» до «я», щоб не потрапити зайвий раз у халепу.
Єва Ростиславівна підійшла до вікна, і примружуючись, прочитала:
Благодійна організації імені Матінки Терези. Юридична адреса: місто Київ, вулиця Пересічна, будинок 7 офіс 415 – й. Упс! – у голові жінки розкидані пазли ніяк не складалися в одну картину. – То ви із Києва? 
Ні, у Києві головний офіс, а  у нашому місті – їхня філія.              
Жінка міряла кроками і без того маленьку кухню. Вона глибоко зітхнула, присіла на стілець, закрила руками обличчя.
Пробачте мене, - десь уся злість та строгість в мить випарувались. – Я вас переплутала з іншою людиною. Направду, мені дуже соромно і мої виправдання зовсім не доречні. Прошу зрозуміти правильно, але соціальний працівник не відвідує стареньку вже два з половиною тижні. Тому побачивши вас, у мене від люті дах зірвало. Розумію, це зовсім не виправдовує мою поведінку.  Ще раз прошу вибачення. Мені так незручно. 
Пусте, усяке трапляється, -  я полегшено зітхнула. – Будь ласка, заповніть документи, мені пора йти.
Так, авжеж. Я миттю. Ще раз пробачте.
При виході жінка відібрала в мене мішок із сміттям.
Про це не турбуйтесь. Я вже якось сама. Мені  хочеться хоч якимось чином загладити свою провину. Може зайдете до мене на чашку кави чи чаю?
Ні, дякую.
Не відмовляйтесь, будь ласка, - благала мене Єва Ростиславівна. – Бо направду, мені незручно.
Пробачте, на жаль, я поспішаю.
Так, звісно, затримувати не буду. Може зайдете до мене завтра? Пообідаємо разом. Сподіваюсь, ви не проти?
Завтра  - робочий день.
Як прикро, -  бідкалася Єва Ростиславівна. – Тоді може після роботи?
Працюю до шостої, - лукавила я, - Зараз швидко темніє, а на дорогу додому витрачаю зо дві години.
Розумію, розумію, - жінка геть засмутилася. – Ну, тоді, у вихідні заходьте. Знаєте, де мешкаю,  буду  завжди рада. До речі, як вас звати?
Лариса. 
Дуже приємно, мене Єва Ростиславівна. Можна просто Єва.
З вашого дозволу, якщо можна, то пані Єва.
Як буде зручно.
Ларисо, гадаю, що ми домовились. Зараз я напишу свій номер телефону. Дзвоніть – не соромтесь. 
Попрощавшись з пані Євою, я спускалась вниз сходами. Фінал нашого знайомства закінчився несподівано для обох. «Не така вже вона мегера, як здавалася раніше», - міркувала дорогою.
Ларисо! Ларисо! – долетіло згори. – Будь ласка, зачекайте хвильку.
Сходами вниз бігла захекана Єва Ростиславівна з невеликим пакунком.
Ларисо, стривайте. Я не можу вас відпустити із порожніми руками. Прийміть цей невеликий гостинець. І прошу вас, жодних «ні», а то розсерджусь. Повірте,  від щирого серця.
Я ґречно подякувала пані Єві і попрямувала до зупинки. Зайшовши за ріг будинку,  зазирнула у пакет, бо цікавість розпирала мій втомлений мозок,  й  відразу оторопіла: від різноманіття солодощів аж очі розбіглися. Що тут тільки не було: і дорогі шоколадні цукерки, пачка вафель, плитка пористого молочного шоколаду, і, нарешті, кокосовий горіх, який я  бачила   на картинці й один раз на прилавку в супермаркеті. Я швидко прикинула в умі вартість усього, і від цього аж мурахи по спині. Про такий щедрий та коштовний дарунок до дня св. Миколая  я  не могла навіть мріяти. 
Наступний робочий день пройшов без будь-яких ексцесів. Через холод та сильні пориви вітру, що з опівночі терзали місто, читачів у бібліотеці практично не було. Десь під обід зайшло двоє діток, щоб здати книжки, і до четвертої години – ані душі. Дивуватися нічому: в епоху стрімкого прогресу та доступності гаджетів, друкована книга поступилась своїми позиціями, не говорячи про такі заклади  як наш. Знайти і завантажити будь-яку книгу з інтернету не складало жодних труднощів, аніж висувати свій ніс на мороз і  долати довгу дорогу до читальні. Тому у зв’язку з цим кожним роком показники  виконання плану стрімко падали вниз у стрімке піке. Написаний  план відвідувань   передбачав більше сотні читачів в день.  
Інколи ми вдавалися до хитрощів й створювали зо кілька десятків формулярів на фейкові імена та прізвища. Ці уявні читачі дуже часто «відвідували» нашу бібліотеку, брали левову частину літератури. Щоправда, ми не зловживали цим заради статистики, яка пленталася десь позаду у порівнянні із минулорічними показниками. Найбільше махінацій  дозволяли з реально існуючими читачами, яким дописували по кілька книг й підробляли підписи. Спершу ми дуже старанно виводили карлючки, схожі на учнівські, проте згодом, цим дуже не переймалися. Тому у формулярах не раз зустрічалися по два – три різні підписи. Ніхто ж не перевірятиме.
Директриса щомісяця за результатами роботи грала усіх в хвіст та в гриву.
Центральна дитяча бібліотека повинна бути прикладом для решти. Що тут не зрозуміло? Над цифрами у звітах хочеться ридати. Якщо так і далі буде, вижену усіх до чортової матері. Ось, приміром, наші колеги із філії № 11 вміють зацікавити читачів. У порівнянні із минулим кварталом у них відвідуваність у півтори рази вища за нашу. І вам не соромно? Від сьогоднішнього дня прошу від усіх якомога більше конструктивних пропозицій та новацій.
Чого тільки не вигадували: і тематичні виставки, і усілякого роду майстерки, конкурси, і зустрічі із місцевими поетами та письменниками, які радо йшли нам на зустріч, і навіть ніч у бібліотеці. Крива відвідуваності стрімко злітала вгору, а потім падала вниз і жевріла на відмітці п’ятнадцяти  відсотків, сталої константи у нашій роботі.
Протягом місяця кожен працівник зобов’язаний був зробити три виставки і провести один тематичний вечір. Мушу визнати, що з останнім ніяк не клеїлось. Можливо через те, що оратор з мене кепський. Я не могла легко і доступно висловити думку, хоча була начитана,  бо увесь вільний час проводила у колі книг.  Через пару моїх провальних виступів керівництво вирішило позбутись такого сорому і передати цю роботу іншим. Це рішення дуже мене втішило, бо ідеальним місцем, де я відчувалась як риба у воді, став абонемент. Крім основної роботи, на мене повісили ще кілька принук,  які виконувала на відмінно. Наші «зірки» злобно споглядали у мій бік, скреготіли зубами і неодноразово натякали на несправедливість:
Ми тут гаруємо як коні, а зарплата однакова. Якщо Лариса Степанівна не може провести захід, то нехай вчиться. Живе як в Бога за пазухою, їй премію виписують щомісячно, а нами усі діри латають.
Я ніколи не звертала уваги на їх гнівні репліки, поводилась так, ніби нічого і не сталося. Насправді, жодних премій  не отримувала. У чужих руках окраєць хліба завжди  більший та смачніший. Зарплата як в усіх, за винятком, підмін. Але дезінформація поширилася надто швидко та  виглядала настільки переконливо, що спроби заперечити її видавались дитячим лепетом.   Краще з мудрим загубити, аніж з дурнем знайти, тому нічого і не спростовувала.
Насправді, я була вигнанцем у колективі. Жила у коконі, власноруч сплетеного із волокон відлюдкуватості, самотності та недовіри. Стосунки із колегами носили номінальний характер, аніж дружній, а будь-які спроби зблизитись зі мною  рубала при корені.   Часто-густо  від людей у мою спину летіли образи, дошкульні слова, зневага.  Я ніколи не противилась тому, бо, на превеликий жаль, із  дитинства приниження  стало нормою мого життя.    
Наступний робочий день з самого ранку видався невдалим. Директриса нишпорила по усіх кутках, шукаючи найменші недоліки.
Дівчата, все мусить виглядати ідеально. Ми – центральна дитяча бібліотека, так би мовити обличчя. На нас повинні всі рівнятись. Чому вікна брудні? Зателефонуйте Тамарі, нехай через годину  прийде і  до кінця дня  все повинно блистіти. Не хочеться перед колегами червоніти. Нові виставки підготували?
Звісно, Наталіє Борисівно. Точнісінько так, як обговорювали раніше, - навколо директриси  навшпиньки бігала наша завідувачка й не залишала можливості в черговий раз лизнути начальниці дупу. – Ви не хвилюйтесь, все буде ідеально.
У світі немає нічого ідеального, - зітхнула директриса. – Тому, Надіє Орестівно, ви явно тут палицю перегнули.
Ви мене неправильно зрозуміли: я мала на увазі, що семінар пройде на вищу рівні.
Дай Боже. Щоб ви правильно розуміли, - вона нахились до завідуючої, щоб шепнути на вухо. – Від завтрашнього семінару залежатимуть наші з вами посади. – А вголос додала. – Нас чекають грандіозні реформи, тому мусимо із гідністю відстояти честь та гідність центральної бібліотеки.
А хіба її збираються закрити?
Цього знати точну не можу, але  при грандіозних змінах у міністерстві всього можна чекати.
Е, ні. Скорочення бібліотек – справжнісіньке блюзнірство.  
Цілком з вами згідна, Надіє Орестівно, але як уріжуть фінансування, то наступного року на голодному пайку сидітимемо. І передайте нашому системному адміністратору, щоб завтра камеру не забув взяти. Потрібно буде відео семінару.  До речі, давно не заходила на офіційну сторінку нашої бібліотеки в інтернеті. Сподіваюсь, що інформація змінюється кожного тижня і ви особисто контролюєте наповнення сторінки.
Наталіє Борисівно, можете не сумніватись. Хоча, мушу признатись,  з нашого Ромчика, м’яко кажучи,  дизайнер кепський. Може варто звернутись до професіоналів, так би мовити, майстрів своєї справи? Бо на мою думку, зовнішній вигляд сторінки надто примітивний.
Надіє Орестівно, навіщо душею кривити? Ви ж знаєте, що грошей катма. Хіба не пам’ятаєте скільки часу ми шукали Ромчика? На мінімальну зарплату ніхто  йти працювати не хоче, тим паче, коли мова йде про ІТ сферу. Ви знаєте які гроші там заробляють? Страшно озвучувати. Те, що вони отримують за місяць – нам цілий рік гарувати треба. І Ромчика, будь ласка, не ображайте.  Офіційний сайт -  це  його власна ініціатива. І причому виконує роботу безкоштовно.
Хлопця, ніхто не ображає. Клянуся вам. – перелякалася завідуюча, що ляпнула щось зайве. – Я лишень висловила свою думку, не більше. 
Добре, покінчили з цим. Мене ще цікавить вигляд читального залу. Ходімо, покажете.
Директриса довго нишпорила по кутками, але жодного ґанджу не знайшла.
Все чудово, - винесла остаточний вердикт. – І завтрашня кількість читачів повинна вражати. Як це ви організуєте, - мене не цікавить.
Наприкінці директриса пройшлася по усіх кімнатах, перелічивши нас як курчат.
А де Людмила Василівна? Знову запізнюється? Як з’явиться, нехай зайде  до мене в адміністрацію. Геть страх втратила.
Наша Люся, рекордсменка із запізнень, лікарняних та відпрошень, дозволяла собі те,  про що не могли мріяти інші. Мешкаючи на відстані  трьох зупинках від роботи, або  20 хвилин ходьби, щодня хронічно запізнювалась. Якби ж то на 10-15 хвилин. Тут мова йшла про годину, а деколи і півтори. І це на протязі вісімнадцяти років. Навіть строга директриса, окрім словесних доган та залякувань звільненням, нічим не могла на неї вплинути, оскільки  та потрапила на роботу по направленню з обласного департаменту. Маючи такі козирі у рукаві, Людмила плювала на всіх і все із своєї високої вежі.    
Як тільки двері зачинились за Наталією Борисівною всі полегшено зітхнули, бо в її присутності усім було непереливки. 
Вона справжня відьма, енергію висмоктує. Після розмови з нею, голова цілий день болить.
Істинна правда. У мене щось аналогічне.
Та все це дурниці. Баба як  баба. Нічого паранормального.
Еге ж, бачили нашу бухгалтерку? Живий труп. 
Кажуть, що вона серйозно хвора. Рак, здається. Директриса тут ні до чого.
Наші здогадки залишалися припущеннями.  Я ніколи не брала участі у загальних теревенях, чим вкотре підтверджувала свій статус вигнанця. Як тільки колеги зійдуться ляси точити, я, знай, роботу собі знаходжу. Зайду в читальний фонд, переставляю книжки з полиці на полицю й насолоджуюсь тишею. 
Мені здається, наша Качка, трішки того, - Тоня крутила пальцем біля скроні. – І з кожним роком хвороба прогресує.
Відколи її пам’ятаю, завжди неговіркою була. Тобі здається.
Ні, - не вгавала Антоніна. – Ви бачили її погляд: порожній, скляний, лякливий?  Від нього аж шкіра стає гусяча.
На будь-які прізвиська, що переслідували протягом всього життя, я реагувала досить спокійно. Навіть, коли  відкрито в очі звертались до мене «Качко», я жодним чином не протестувала, адже вважала цю птаху симпатичною. Це як-не-як приємніше чути таке прізвисько, аніж Потвора, Монстрище, чи приміром, Страховисько.
Сьогодні Люся була не в настрої, отримавши чергову дозу пістонів від директриси, вона зривалась чи не на кожній дрібниці.
Стара сука. Та щоб її...
Що цього разу вигадала? -  спокійно перепитала Тоня. 
Черговий старечий маразм. Навіть говорити не хочеться.
Тоді перестань дратуватись, всі хвороби від нервів.
Та знаю.
Навіщо псуєш свої клітини? Вони ж не відновлюються.
Ні, ну… - не вгавала Люся. – Таке придумати…. Психіатрія за нею плаче.
Чого хочеш? Клініка… Та кинься того роверка. 
Та мені все пофіг.
Тоді у чому проблема?
Жодних. Настрій з самого ранку зіпсувала курва.
Випий кави, з’їж цукерку. Будь вище обставин.
Не можу, нічого в рот не лізе. З самого ранку з чоловіком гризлись як бездомні собаки за кістку, а тут ще вона зі своєю субординацією. «Людмило Василівно, від сьогоднішнього дня будете у секретаря відмічатися із точним вказуванням  годин». Дурепа древня, жила, мабуть, в епоху динозаврів. За кого вона себе має? Кріпосне право давно скасували,  рабство також, а вона ще досі тримає усіх на повідку та смикає раз у раз за ниточки.
Остання стадія шизофренії, - спокійно, не кваплячись Тоня докидала дровець у палаюче полум’я. – Мені сорока на хвості принесла, що наша Наталія Борисівна…, - озирнулася навколо, - зо десяток  мертвих душ у зарплатну відомість щомісяця вписує, а гроші собі у кишеню кладе.
Звідки знаєш? Хто сказав?
Я не можу афішувати джерело, але  інформація достовірна. Гріх цим не скористатися.
Хочеш помститись?
Бери вище. Хочу її посаду.
Та ну, Тоню, мабуть, сьогодні не з тієї ноги встала.
З тої, що треба.
Якщо стару попруть з роботи, то на її місце знаєш скільки народу рвоне.
Знаю, але я поза конкуренцією. Якраз собі заступника підшукаю. Що скажеш?
Люся хитро посміхнулась:  вже надто ласий кусень м’яса.   
Звісно, що згідна. Могла і не питати. А чому так упевнена, що її того?
Кажу: надійне джерело.
Новий коханець?
Точніше, колишній. Він тепер депутат, будь-яку справу пофіксати може.
Він тобі це пропонував?
І так і ні. Гадаю, одне моє слово і все буде чікі-піки.
Направду, хороша тема. Одним ударом два зайці. Знаєш, аж від серця відлягло. Вмієш розрадити.
Ще й пак. Гадаєш, мені приємно працювати, коли день у день кіл на голові тешуть. 
Помітивши мене неподалік, Люся гнівно кинула на мене погляд:
Ларисо Степанівно, це ваша робота?
Що мається на увазі? – знітилась я, бо знала, що від «зірок» можна чекати чого завгодно.
Виставка. 
Так, вчора підготувала.
Ходімо,  - Людмила підвела мене до стелажу.
На мою думку, це не виставка, а справжнісінька порнографія та несмак. Чим же ти керувалася, коли робила підбір літератури? А ці гілки ялинки до чого вони тут?
Тема – новорічні звичаї та традиції, -  тихо пробубоніла. Я стояла перед нею похнюпивши ніс, як першокласниця, що не вивчила урок.
Новорічні традиції, - кривлялась Люся, і відчувши абсолютну владу над моєю свідомістю та цілковиту покору, продовжувала попирати, – Антоніно Миколаївно, чи не могли підійти до нас? Потрібна ваша компетентна думка.
А що трапилось? – майстерно підіграла Тоня, в душі якої жила нереалізована акторка. 
Чи радіє ваше око від виставки, яку оформила наша вельмишановна Качка? Сподіваюсь на вашу чесність та об’єктивність. 
Як на мене, - Тоня покрутила носом, - ні. Все занадто банально та бідненько.
Ось, і я про це.  Ларисо, не подумай, що ми намагаємось тебе  принизити, чи, не приведи Господи, гнобити. Мова йде про якість роботи, так би мовити, нічого особистого Хочеш, ми  можемо хоч зараз провести опитування серед працівників. Гадаю, що 99,9 наших колег матимуть аналогічну думку. 
Цілком слушно, Людмило Василівно. Лариса Степанівна абияк відноситься до своїх безпосередніх обов’язків. І я вважаю, що вона не заслуговує звання провідного спеціаліста. Ви зі мною згідні?
Безперечно. На всі сто п’ятдесят відсотків.
Я стояла і мовчки вислуховувала їхні знущання. Можливо, у мене і немає смаку, фантазії та відчуття прекрасного, але опускати свою колегу нижче плінтуса, промовисто говорило про брак елементарної поваги.
Надіє  Орестівно, добре, що ви зайшли. Є одне спірне питання, -  «зірки» перепинили завідувачку. 
Так, дівчатка, слухаю вас, - зазвичай у такій формі любила звертатись до усіх Надія Орестівна, тим самим стираючи межу між стосунками керівник – підлеглий. -  Кажіть швидше, бо поспішаю в адміністрацію.
Насамперед, ми б хотіли дізнатись ваші перші враження щодо оформлення цієї виставки.
Завідувачка очима пробіглася про назвах книжок і  та заміток в журналах.  
Мені здається, цілком прийнятно. Жодних зауважень. Наталії Борисівні також сподобалось.
А нам ні, - а один голос забелькотіли «зірки». – Ми вважаємо її найганебнішою виставкою за останні п’ять років.
Дівчатка, якщо у вас є своє бачення і ви можете зробити її цікавішою та кращою,  буду лише за. Хоча зараз у вас роботи – греблю гати.
Надіє Орестівно, якщо ви не наполягаєте, ми взагалі нічого чіпати не будемо. Нехай завтра наші колеги у зубах носять. Ми лишень висловили свою думку не більше.
Завідувачка на мить замислилась: один прокол з її боку, і чого доброго голова з пліч полетить. А знайти у наш час роботу, коли до пенсії залишилось якихось дев’ять років, - ой, як важко. Ніхто старих порхавок бачити у своєму колективі не бажає. 
Добре, даю згоду. А ви, Ларисо Степанівно, - дорікнула мені, - уважно дивіться і вчіться. Щоб у майбутньому схожих ляпів не виникало.
Я  магнітом притягувала приниження на свою адресу. Інтуїтивно відчуваючи мою незахищеність до насмішок, наруги та кепкувань, колеги своїми уїдливими словами,  немов голкам, щораз протикали зрешечену душу, не лишаючи живого місця. Мій больовий поріг стрімголов виростав до позначки «+», вище якої таврування розпеченим клеймом здавалось укусом комара. Я їх ніколи не засуджувала, мабуть, була того варта. Річка життя пересола, перетворившись у непрохідне болото, у якому  з кожними роком я  грузла  чимраз глибше і глибше.  
   Тоня та Люся раділи, що спекались рутинної роботи і тепер в запасі мали час для пліток.
Це правда, що говорила раніше? – Люся ніяк не могла повірити у прийдешні зміни.
Гіпотетично.
Тобто ти не впевнена на усі сто відсотків?
Мабуть, на дев’яносто, а то і більше.
У цьому ж тоді камінь спотикання?
Дістала уже, - наївні питання неабияк дратували Тоню. – Буде щось відомо, - дам знати, - додала та, ставлячи жирну крапку у розмові.
Чому злостишся? –  Люся надула свої пухкі від природи губи. – Ти ж перша почала розмову. Чи може не хочеш говорити, бо Качка нас чує? – кивнула у мій бік.
Вона для мене пусте місце. Навіть не переймаюсь. Давай краще змінимо тему.    
Із задоволенням, - Люся аж потерла руки. – Ну, як вчора ходила на побачення?
Аякже, - загадково посміхнулась Тоня.
І як? Щось було?
Ну, подруго, знущаєшся? Мені не шістнадцять, щоб гуляти у парку, тримаючись за руку, чи у кіно ходити на слізливі драми. 
Пробач. Хіба тобі не хочеться романтики, вечері при свічках?  - мрійливо спитала Люся. 
Ти прекрасно знаєш мою ситуацію, навіщо ж по мозолях ходити як по асфальті? – Тоня зібрала в оберемок літературу з виставки і щосили шпурнула на стіл. 
Чому ти сьогодні як із ланцюга зірвалася?
По цій же банальній причині, що вчора, після вчора. Невже така  тугодума?
Тоню та Люсю вважали подругами, хоча одна одній не раз за комір сала залили. І ніби секретами діляться, і такі колежанки – не розлий вода, а  як пробіжить між ними чорна кішка, то небо вкривається грозовими хмарами, грім та блискавки лютують. Навипередки ножі у спину встромляють, чужі таємниці нагора видають,  поза очі плітки розносити, як сороки. Через два дні помиряться, сидять, чаї ганяють, регочуть, ніби й нічого не сталося. Лицемірство та дволикість – більше нічого сказати. Куди вітер дме, туди і верби гнуться. 
Добре, проїхали, - першою здалася Люся. – Не хочеш розповідати – то обійдуся без пікантних подробиць. І так все зрозуміло – не сподобався.
Ні, - спробувала заперечити Тоня, - з виду мужчина ого-го, а от із цим у нього проблеми.
Він того, – Люся загадково посміхнулася, - з граї голубів? Вгадала?!
Ні м'ясо, ні риба.
Згораю від нетерпіння.
Зазвичай, як і годиться, завів мене в ресторан.
Який? – не вгавала Люся, бо аж зашарілася від цікавості.
Не класу люкс і не придорожнє кафе. Як на мене – терпимо. Замовили поїсти, пляшку шампанського, потому – в готель. 
Гранд?
Ні, поруч. Врешті-решт перестань перебивати. 
Добре, мовчатиму як риба у воді.
І тут мого кавалера розморило не на жарт. Він став читати  мені лекцію про творчість Делакруа та вплив його досягнень та новаторства на експресіоністів.  А коли мова зайшла про Ван Гога, то спасу не було. Я надіялась, що його тарахкотіння нарешті припиниться і він візьметься до того, за чим ми і приїхали, але цього не сталося. Чим далі він заглиблювався в тонкощі мистецтва того чи іншого періоду, тим більше його і заклинювало. Я вирішила взяти ініціативу у свої руки, роздяглася, стою перед ним гола, у чому мати народила, а він мені про Клода Моне гонить. Звісно, такого ставлення не стерпіла і кажу: «Або ти, як справжній чоловік, мене трахнеш, або, гралися гуси на зеленому лузі, замовлю таксі й їду додому».
Тоню, ти зараз серйозно? – не йняла віри подруга. 
Буду дурниці вигадувати.
Я шокована. – Люся аж прикрила від несподіванки рот, бо ще трохи і її нижня щелепа щосили гепнула на підлогу.
Про себе мовчу взагалі.
І що далі?
Хіба у нього вибір був? Звір загнаний у клітку, дверцята зачинені. Діватись нікуди. Після моїх слів на нього просвітлення зійшло.
А у ліжку? Ну, ти мене розумієш.
Як завжди: задоволення не отримала.
Пропонував ще зустрітись? – не вгавала Люся. Ой, як же їй хотілося дізнатися подробиці чужого інтимного життя, ніби на цьому їй би стало краще.
Городиш, ніби не  знаєш -  однотипна схема  як з усіма: блокуванням номеру та контактів у соцмережах.
А ти з ним у фейсбуці познайомилась?
Та ж не на вулиці! - фиркнула Тоня. Зазвичай з усіма кавалерами вона знайомилась в соціальних мережах, ставлячи лайки під їхніми дописами. А далі, слово за словом зав’язувалась розмова, потім переходили на особисті теми. Кілька днів розмов по телефону – і запрошення на побачення в кишені. Схема працювала безвідмовно при будь-яких ситуаціях.  -  Він сам із Києва, приїздив батьків провідати, тому була нагода зустрітись.  
Знову розчарувалась? Не переймайся так. – Люся по фарисейськи погладила її по плечі. – Все ж так не буде. 
Добре тобі говорити, - дорікнула Тоня. – Секс без оргазму – як кава без кофеїну. А сексуально незадоволена жінка – граната з пошкодженою чекою: ніколи не знаєш, коли вибухне. 
Стривай, але ж до народження дітей у вас з чоловіком все ж було гаразд. Може відсутність оргазму зумовлена розтягненням м’язів, чи, приміром, психологічними потрясіннями.
Авжеж, із травмами кори головного мозку, - Тоня вирячила очі й висунула язик. – Думай, коли щось ляпаєш не по темі.
Пробач, я інше мала на увазі. Ти краще б до лікаря звернулася із своєю проблемою?
І як ти собі це уявляєш? Заходжу в кабінет до спеціаліста та з самого порога: «Доброго дня! Я не отримую оргазму від близькості». Наприклад, моя бурна фантазія ніяк не може вималювати таку картину.
Ти з чоловіком пробувала інші пози, чи, наприклад, іграшки?
Хіба не знаєш мого Іванка? Консерватор… так і нафталіном від нього тхне. Окрім місіонерської пози, ні про що чути не хоче. В нього добре виходить дітей клепати. А щодо інших чоловік – експериментувала, однак  віз і далі там.
Зажди, невже від жодної близькості не отримала задоволення?
Чому ж зразу так категорично? Лукавити не буду: траплялись хороші. Потужний якісний секс, що штукатурка сипалась на голови сусідів знизу, по декілька оргазмів  за один підхід, але душа до тих чоловіків не лежала. Сама ж знаєш: скільки разів отримувала пропозицію руки і серця, а кинути Іванка не можу – люблю його дуже. І нема на то ради.
Тихо, - заметушилась Люся, - Суне завідуюча. Імітуємо видимість роботи, а то, чого доброго, по шапці дістанемо.
Які б не велися розмови у стінах храму мудрості, рано чи пізно зводились до подробиць інтимного життя, сексу та інших особистих тем. Я ніколи не встрявала у ці тари-бари, хіба що  ставала мимовільним слухачем. Ініціатором пікантних  таких тем ставала, власне, Люся. Тоня, у свою чергу могла її  підтримати, або ж проігнорувати. В Людмили Василівни аж слина текла й автоматично висувався язик при розповіді про чужі плотські втіхи.
Побільше подробиць хочеться,  - вимагала збуджена Люся від оповідача.
Вона дозволяла говорити на інтимні теми навіть із малолітніми читачами.
Ти з хлопцем зустрічаєшся? Він старший за тебе? Вже цілували? А разом спите? Якщо у вас не буде сексу, у найближчий час він тебе поки покине, знайде іншу, з якою матиме фізичну близькість. Подумай над моїми словами. Я ж зла тобі не бажаю.
Я вважала, що такі розмови не слід вести із семикласницями чи восьмикласницями, адже раннє статеве життя до нічого доброго привести не може. Але це моє об’єктивне бачення, яке, нашим «зіркам» здавалось надто старомодним, та щораз викликало постійні насмішки у мій бік. Тоді на мою голову лилися помиї та нечистоти.  Я ніколи не  встрявала з ними у діалог, а тим паче, у дебати. Результат був очевидним: «зірки» завжди мали рацію,  навіть якщо були неправі. Старалася якомога менше з’являтись у них на шляху, але коли ті хотіли наді мною познущатись, знаходили під землею і відривались по повній.
   Пополудню біганина трохи стихла. Наталя Борисівна із завідувачкою поплентались у магазин, щоб придбати нове килимове покриття до читального залу, бо старе директрисі сьогодні вкрай не сподобалось. Відчувши свободу ми взагалі розслабились і навіть не намагались працювати. Пані Тамара, яка з самісінького ранку терла підвіконня та шибки до втрати пульсу, жбурнула ганчірку та швабру в кут.
До нас приїдуть бібліотекарі, а не ревізор з купою білих рукавиць. Шибки брудні ззовні. Навесні помию. Іч, чого вигадала стара бестія!
Еге ж, відьма, - докинула і своє слівце Валерія, що закохано дивилась у вікно на сніжинки, які кружляли у танку.
У читальному все вилизали?  - із сарказмом спитала Люся. – Чула, наша мимра довго вам мораль читала.
Мені все до одного місця. В одне вухо залетіло, іншим вистрибнуло. Те саме, що автобаном проїхатись. 
Добре вам, - замріялась Люся, - завтра з читачами не панькатиметесь, не те, що абонемент. Зможеш прийти і допомогти, бо з Качкою загнусь у повному розумінні слова?
Співчуваю. Не знаю, як ти з нею вживаєшся? Таке враження, що вона існує десь далеко у паралельному світі, а тіло забула тут.
Це, дівоньки, через те, - втрутилась прибиральниця, - що  надто самотня. Нема кому серця відкрити, все у собі тримає. А так не можна.
Пані Тамаро, хіба ми їй вороги? – виправдовувалась Люся. – Я  не раз намагалася поговорити з нею по душам, а вона від мене сторониться, втікає, роботою прикривається. Не буду ж за нею бігати та в подруги набиватися.
Ой, не знаю, не знаю, - зітхнула пані Тамара, - шкода її.
А ви з нею поговоріть,– додала Валерія. – Можливо, вас не сахатиметься.
Я б із задоволенням, однак завжди часу бракує.  Самі знаєте: я на роботу – ви з праці. Кількома словами перекинемось і на тому все. А ви з нею по вісім годин кожного дня. 
Їй дитину  народити треба, - розмірковувала Люся, - було б заради кого жити. Може б і змінилася. Агов, Ларо, підійди ближче. Якраз про тебе розмова.
Я зиркнула на них з-під лоба. Дивно, чого ж про мене говорять? Та невже на мені світ клином зійшовся? Із співробітниками мені було ані комфортно, ані затишно. Ніби стоїш посеред чистого поля під час бурі й нікуди сховатись. Проте Люся наполягала на своєму: 
Чому боїшся? Ми не кусаємось. Розмову серйозну маємо.
Переборюючи особисту відразу до Людмили, я підійшла ближче.
Ми  з дівчатами теревенили. Слово за словом, подумали і вирішили, що найкращим варіантом для тебе може стати народження дитини. 
До чого тут дитинка? – здивувалась я, бо відчувала якийсь недобрий підступ.
Ми ж тобі зла не бажаємо, сама же знаєш: колектив – велика родина, тому,як рідні люди, радимо задуматись над цією пропозицію і якомога швидше втілити її у життя. 39 - вік  критичний так би мовити, на межі, а за рік-два буде  пізно. Матінка – природа вже не дозволить.
Ти її не слухай, - втрутилась пані Тамара. – І у 45 народити можна. Головне, доброго чоловіка знайти, щоб любив та леліяв, а далі Бог і діток пошле.
Пані Тамаро, та що ви таке верзете? Навіщо Ларисі надію даєте? – гнула свою залізяку Люся. – Ви лишень погляньте на неї: ні краси ні розуму, ще й до того всього дивакувата.  Якщо її ніхто не схотів у 20, то тепер і поготів. Ларо, пробач, ти ж знаєш: я постійно говорю правду у вічі, хоч би якою вона не була. Така вже людина, нічого зміниш. Ти дивись на речі об’єктивно. Найкращий варіант – нагуляти собі дитину. Щоправда, - Ліля трохи задумалась, - гадаю, що знайти  потенційного чоловіка на роль батька, буде вкрай важко.
Люсю, перестань, - засоромила її  Валерія. – скинь газ на поворотах, бо тебе заносити стало.
Але та, увійшовши в кураж, навіть не намагалася зупинитись.
Отже, ти вважаєш, що я не права? Гадаєш, не маю рації?
Так.
Леро, поглянь на Качку і скажи: який чоловік захоче її як жінку?
На кожен товар є свій покупець, - стала на мій захист пані Тамара.
Ні, я з вами цілком не погоджуюсь. Я б на місці мужчини, Лару обминала десятою дорогою.
Один обмине, два  обзирнуться та услід подивляться, троє закохається, а той, єдиний, заміж покличе, -  спробувала перевести на жарт прибиральниця.
Пані Тамаро, не змішуйте зерно та полову, - дратувалась Люся. – Я хочу сказати, що, власне, для Лариси є вихід із тієї складної, непростої та вкрай заплутаної ситуації.
Всі завмерли в очікуванні. Люся  зробила велику паузу:
Ну, розповідай, - зверхньо спитала прибиральниця, - і що цього разу нафантазувала?
Я не вигадала, як ви щойно виразилися, лише констатую факт. Турецькі чоловіки падкі на наших жінок, а на пляжах від них просто таки відбою немає. Вибирай кого хочеш і з ким хочеш. Вік та зовнішність для них ролі не грають, лиш би погодилась на секс. Ларисо, тобі неодмінно треба туди поїхати. Немає грошей – бери кредит у банку.  Як добре карти ляжуть, то, дивись, повернешся додому при надії.
Хай Бог милує, від басурманина  байстрюка народжувати! – побожно перехрестилась прибиральниця.
Знову ви за своє!- останні слова пані Тамари не на жарт розізлили  Люсю. – Там є хоч якийсь  шанс для Лари, а в Україні хіба що дірка від бублика. 
І з якого пальця ти висмоктала, що турецькі чоловіки до наших жінок липнуть як бджоли до  меду?  Мабуть, слізливих серіалів надивилась?
Все на власні очі бачила. Хіба вам не розповідала, що влітку відпочивала у п’ятизірковому готелі, а від турків відбою не було? - хвалилася Люся.
А певне! Як же могли таку красуню пропустити? –  Тамара високо підняла руки вгору, висловлюючи зневагу жестом. - Якщо так чоловіки за тобою упадали, то чому із кимось у гречку не вскочила?  Га? А здалося б. За 20 років шлюбу нарешті б народила дитину. А то, знаєш, матінка природа нікому винятків не робить.
Людмила зблідла, рум’янець як із лиця змили. Розмова явно пішла не за сценарієм. Запитання вибило тверду поверхню з-під її ніг. 
Пані Тамаро, - ковтаючи сльози, лепетала Люся, - навіщо  ви так жорстоко? Ви ж знаєте, що питання діток – найболючіше для мене. Відверто кажучи, такого від вас не чекала. Леро, можеш принести мою сумку? Щось погано себе почуваю. Пробачте.
Коли слід прохолов за ними, пані Тамара сплюнула:
Стервисько! – і кинула у мій бік. – А ти чого мовчиш, ні пари з вуст? Та глумиться, знущається, словесно збиткується, а вона, сердешна, терпить. Бачиш, як я її одним словом на місце поставила, тепер своєї пельки широко не розкриватиме. Те ж мені красуня, міс Всесвіт, - лютувала жінка. – Та тієї вроди максимум на любителя. Та і того зі свічкою шукати треба.  
Пані Тамара не була ані злобною ані мстивою, навпаки, володіла хорошою пам'яттю. Проте на Люсю мала зуб та ще й каменюку за пазухою тримала,  і все чекала слушної нагоди, щоб привселюдно виплеснути всю жовч, що бурлила в середині, прямісінько у зухвале обличчя, встромити сучці гострий кіл в болюче місце та кілька раз прокрутити ним проти годинникової стрілки. Все через той випадок, коли Людмила, переглядаючи весільні фото Тамариною старшої онуки, мала необережність вигукнула:
Яка страшненька! Дивно, що її ще хтось і заміж узяв.
Тоді пані Тамара промовчала, але проковтувати образу не збиралась, лишень чекала моменту аби найдошкульніше зачепити за живе. Люся ж, звісно, забула про цей прикрий інцидент, тому  різкий напад з боку прибиральниці вибив її з колії, притому болісно травмуючи. Мені було шкода Люсю, хоча та й отримала по заслузі.  
До кінця робочого дня залишалося зо дві години, проте настрій у всіх коливався на  мінусовій відмітці. Люся не плакала, вона заводила як за покійником, жодні вмовляння колег заспокоїтись виявлялись марними. Пані Тамара без будь-яких сумління терла підлогу в туалеті. Колектив умовно розділився на два табори: одні встали на бік Люсі, інші – Тамари. Хоча афішувати хто за кого не наважувалися, бо знаючи гострий, як бритва, язик пані Тамари, боялися впасти у її немилість. Та й навіщо лізти між двох вогнів, коли полум’я може обпекти.
   Я сховалась у читальному фонді і розкладала повернені книги. Зазвичай, цю роботу вважали марудною, рутинною та не цікавою, тому мою ініціативу сприйняли на ура. Мене тішило таке усамітнення і час спливав надто швидко. Я зиркнула на годинник – робочий час підбігав свого кінця. Поставивши останні книги на свої місця,  рушила в гардероб за своїм одягом й оторопіла на місці. Біля кафедри на мене чекала Єва Ростиславівна.  Думки закрутились – завертілись. Перше, що прийшло в голову, що в суботу я щось не так зробила, і з’ясувавши косяк за два дні, пані Єва вирішила завітати до бібліотеки для з’ясування обставин. Я перелякалась не на жарт, знаючи запальний характер жінки. Вона ж мене спопелить й оком не зморгне. У животі все охололо, ніби туди закинули груду льоду. Готувалась до найгіршого, але  побачивши посмішку на обличчі жінки, мене трохи попустило. 
Доброго дня, Єво Ростиславівно. Як ви мене знайшли?
Як бачите, жодних труднощів, адже в нашому округу лишень одна бібліотека.
Так, звісно, - городила я, бо навіть і не уявляла про що можна далі говорити. Поява жінки неабияк збентежила мій розум, тому слова не доходили до мого язика, провалювались у гортань, або взагалі випаровувались.
Ларисо, я так розумію: ваш робочий день закінчився. – А в мене мурашки по спині: що вона хоче, до чого хилить? Не знати, що таргани замислили у її голові. Чим більше я себе накручували, тим більше усвідомлювала, що суботній сценарій може дати новий виток для продовження.
Перебирала усі можливі варіанти, умовивід привів мене до жахливого висновку: мабуть, з квартири Іванни Олексіївни  пропала якась річ, і тепер усіх собак намагатимуться  повісити на мене.  Від однієї думки мені стало кепсько, запаморочилося у голові, ноги стали ватяними, проте я трималася.
Чого ж ви стоїте? Ідіть, одягайтесь. На нас чекають. Є розмова.
Найгірші мої передчуття справджувались: вона не сама. А якщо надворі  чекає поліцейська машина? Земля  остаточно вислизнула з-під ніг. Я поволі одягалась, ніби йшла на ешафот. 
Покваптесь, - підганяла мене пані Єва, - у нас обмаль часу.
Я вийшла на вулицю, як із хреста знята: бліда, перелякана, заледве ноги волочила.  Підвела очі вгору, аби востаннє побачити блакитне небо, набрала повітря  повні груди.
Вам погано? – перелякалась пані Єва, побачивши незворотні метаморфози у моїй поведінці.
Ні, все гаразд, - лукавила я.
Ходімо, таксі чекає нас за рогом будинку.
Від   цієї фрази я полегшено видихнула. От і фантазерка, смертну кару собі вигадала. Треба ж таке… Ми швидко доїхали до знайомого будинку. Я була вкрай збентежена та шокована, адже від бібліотеки до місця призначення якихось кількасот метрів, і брати таксі для мене видалося справжнісіньким марнотратством. Ми піднялись на третій поверх, Єва Ростиславівна відчинила навстіж двері своєї квартири.
Прошу, Ларисо, заходьте.
Я опинилася неначе у казці. Квартира вразила мене вишуканістю, дорогим інтер’єром, який  бачила   лише на сторінках глянцевих журналах. Кожна річ стояла на своєму місці, створюючи незабутнє перше враження. Я переминалась з ноги на ногу, боячись ступити крок уперед по барвистій доріжці. Тремтіла від думки, що погано витерла підошви черевик і могла забруднити килимове покриття, засмутивши цим пані Єву. Жінка зиркнула на мене і, побачивши нерішучість у моїх очах, спробувала пожартувати:
Ларисо, роздягайтесь і проходьте у кімнату, а то, боюсь, у коридорі мені дірку в підлозі протрете. 
Ця фраза добряче мене налякала: невже сталося те, про що щойно подумала.  Відступила крок назад, ні, все гаразд. Аж від серця відлягло.
Ну, ви і полохлива, що нема ради. Жарти серйозно сприймаєте. Не бійтесь: ніхто у цій квартирі  до вас пальцем не доторкнеться, не те, що образить.
Ви не самі?
Ларисо, ви мене неправильно зрозуміли, - засміялася пані Єва. – Я сказала це образно. Хутчіш роздягайтесь, а я на кухню – поставлю чайник. Будете каву чи чай?
Мабуть, що чай, - промимрила під ніс.
Коли стала роззуватися ледь не обімліла від сорому: мої  шкарпетки, що дихали на ладан і прослужили не один рік, сьогодні дали остаточний збій, випустивши на волю  обидва великі пальці.    Я спробувала у терміновому порядку ліквідувати неприємну ситуацію, бо не хотілося виглядати в очах своєї нової знайомої справжнісінькою жебрачкою. Намагаючись сховати дірочки, я туго скрутила з них вузлик і засунула його між великим та другим пальцями. На мою думку, це повинно було дати мені фору на кілька метрів, а далі – сховала б ноги під стіл. Проте моя грандіозна затія дала тріщину відразу. Мої пальці, як миші, вилізли  із дірок при першому кроці і це в той момент, коли пані Єва вже наливала чай в горнятка.
Проходьте, проходьте, не встидайтесь, - помітивши мою нерішучість, підбадьорювала жінка. – Прошу присісти  ось сюди. 
М’який шкіряний диван кольору червоного дерева стояв за два кроки від низького столика з різьбленими дерев’яними ніжками. Пані Єва подала мені напій і кинула свій погляд на килим, точніше, на мої шкарпетки. Мене кинуло в жар, потім в холод Стало дуже соромно. Я готова була провалитись крізь землю, крізь залізобетонні конструкції включно до першого поверху. Ще такого стиду ніколи не відчувала: мої вуха та щоки пашіли, ніби у голову закинули цілу пригоршню жаринок, а ті, у свою чергу, потрапивши на благодатний грунт, породили справжнє полум’я зсередини. Не сила підвести очі від сраму я  сиділа, потупивши погляд в нікуди.
Візьміть шматок шоколадного торту, - припрошувала пані Єва.
Від думки про шоколад я ледь не захлиснулась власною слиною. Всі подаровані солодощі я нейтралізувала того ж вечора, залишивши лише кокосовий горіх, бо з ним не могла впоратися – не розколювався. Вдаватись до крайніх мір, як приміром, розбивати об гострий кут столу чи тумбочки, не наважувалась, бо могла втратити найцінніше – розбризкати  молоко по стінах та підлозі. Насправді, я не знала очевидного, що із дозріванням молочна емульсія густіє і тверде, тому була впевнена, що рідина в плоді присутня постійно.
Ларисо, будь ласка, розслабтесь. Ви надто напружені. Якщо не комфортно, то можете пересісти ближче, якщо це вам  буде зручніше.
Я ж відразу вхопилась за пропозицію, як за соломинку. Не хотілося сидіти як на троні, тим паче у подертих шкарпетках. Але і тут на мене чекало цілковите розчарування: під прозорою стільницею мої оголені пальці залишались як на долоні. 
Наша розмова не клеїлася. Я, встромивши погляд у напій, ложкою тарабанила по стінках фарфорового горнятка, розмішуючи цукор, хоча не була певна, що він там є насправді. Загалом, правила етикету не були писані для мене. Хотілося якнайкраще, виходило, як завжди.  Моя звичка швидко закидати їжу в рот і, майже  не  пережовуючи, проковтувати її, як це робить чапля, не раз зігравали зі мною  злий жарт. Бо для оточуючих це виглядало надто дико та дивно. Інколи я дозволяла собі голосно чавкати та колупатися або в носі або у вусі. Погодьтесь, що для вихованої середньо статичної людини моя поведінка скидалось на кшталт подорожі машиною часу в доісторичну епоху.
Ларо, з огляду на те, як ти їси, то в тебе замість кишківника одна пряма кишка, - глузували  на роботі, натякаючи на мою худобу. –  І, будь ласка, веди себе вихованіше, бо ти тут не сама.
Відтоді я стала уникала обідішніх посиденьок із колегами. Коли ті закінчать трапезу, я непомітно пролизувала у службове приміщення, заливала кип’ятком, який залишався у чайнику, заварку, і за лічені хвилини запихала у себе зо дві або три булочки. Звісно, після цього я не відчувала себе ситою. Я могла з’їсти ще одну аналогічну порцію , але побоювалась глузувань з боку співробітників, якщо ті б застали мене за поглинанням такої кількості хлібобулочних виробів. 
Тим паче, що практично усі, а можливо, так здавалося, бридились мене. Моє темно синє горнятко у кількох місцях надщерблене стояло під столом, замотане у паперовий пакет з МакДональса. Так, так, власне, під столом неподалік корзини із сміттям, бо Люся перша заявила на весь голос, що йому не місце у старій дерев’яній шафі поруч з іншими, навіть, якщо воно стоятиме на нижній полиці між  мотлохом.
Не знати, які в неї хвороби, - щораз бідкалася Люся, обприскуючи поверхню стола невідомою рідиною із пульверизатора.  – Не розумію, як можна бути такою  нечепурою?!  Вона ж  -  жінка, а поводить себе як безхатько. Чому їй терплять?! Її давно б звільнити треба. Тільки усім життя псує..
Я сторонилася співробітників як тільки могла. Мені дуже хотілося працювати у книжковому фонді студентської бібліотеки, щоб менше мати справу із відвідувачами. Лишень ти та книги, ну і звісно, талони замовлень. Але моя мрія могла бути лишень мрією, бо на реалізацію мені бракували лише однієї маленької деталі – вищої освіти, яка залишалась недосяжною. 
Тепер сидячи у розкішній квартирі пані Єви,  згадувала усі правила етикету. Направду, я не знала як себе поводити, бо ніколи і ніхто мене не запрошував у гості. Єва Ростиславівна також почувалася ніяково, не у своїй тарілці, хоча і знаходилась у рідних стінах.
Як пройшов робочий день? – ні з того ні сього спитала жінка, хоч би якось зачепитись за розмову.
Дякую, добре, - сухо відповіла я, не відриваючись від горнятка із чаєм.
Вам не подобається? – заметушилась вона. – Якщо бажаєте, то можу…
Ні, ні, - перехопила ініціативу. – Все гаразд.
Тоді чому ви не пригощаєтесь?
Сиділа як на голках, боялась поворухнутись. Бо через свою незграбність могла щось перекинути, чи, не дай Боже, впустити на підлогу.  Я несміливо нахилилась над чаєм  і, не відриваючи горнятка від поверхні,  голосно сьорбнула, потім перелякано зиркнула на жінку. Пані Єва перебувала у тимчасовому ступорі, бо, навряд, чи їй доводилося бачити такий цирковий трюк. Запитання не забарилося:
Звідкіля будете родом? –  як мені здалося, жінка натякала на мою невихованість та безкультур'я, притаманні, хіба що, людям часів Середньовіччя. 
Я направду, не знала свого роду, свого коріння. Приїхавши із сусіднього обласного центру, який навряд могла назвати його своїм домом, бо до того змінила ще кілька місць проживання. На запинання я лишень знизила плечима та дурнувато посміхнулась, хоча не варто було цього робити. Це додало лише негативних балів до образу простачки.
Щоправда,  у відповідь Єва Ростиславівна мило посміхнулася кутиками губ, сприйнявши мою неадекватну реакцію як нерозуміння суті питання. Хоча все було ясно як божий день.
Ларисо, я мала на увазі: де ви народились,  де проживають ваші батьки? Вони ще живі?
Мені як окропом облили з голови до ніг.  Тема батьків була і залишалася для мене болючою, неприємною та, загалом, огидною. Я воліла не згадувати  своїх предків поготів. У кімнаті запанувала мертва тиша. Пані Єва дивилася на мене вимагаючи відповіді.
Не знаю, - пролепотіла я.
Як це? – здивуванню не було меж. – Як це ти.. ви не знаєте? Це ж справжнісінький абсурд.
Я не знаю батьків із самого народження, хто вони, де живуть? – Зробила глибокий видих, зібравши усі емоції в кулак. – Я - з дитячого будинку.   
Ой! – пані Єва аж вхопилася за серце. – Пробачте, не хотіла… я не знала.
Нічого, - машинально одказала. – я вже до цього звикла. Все гаразд.
Мабуть, у голові Єви Ростиславівни почала нарешті складатися картинка, бо не знаючи нічого про моє минуле, багато хто сприймав мене як  несповна розуму.  Жінка відрізала великий шмат торту й поклала  на тарілку.
Пригощайтесь. Ви ж після роботи, мабуть, зголодніли. Ларисо, можу запропонувати вам голубці або вареники. Що будете?
Від думки про ситну їжу у мене запаморочилось у голові, але жоден м’яз на обличчі не смикнувся.
Ні, дякую, - ковтала слину від думки. – Я не голодна.
Як знаєте, - розвела руками пані Єва. – Мені не важко розігріти страву. На жаль, не можу скласти вам компанії – самі розумієте: була у стоматолога. 
Я лишень кивнула головою у відповідь, мовляв, все гаразд. Однак жінка не збиралася вгамовувати свою цікавість. Її  допитливість, а тим паче, балакучість не давали мені спокою. 
Давно працюєте у бібліотеці?
Після закінчення училища.
А скільки років у часовому проміжку?
Близько двадцяти.
Вражає.
Робота подобається?
Так, хоча деколи…, - в голові спливли образи Люсі та Тоні.
Що? – доскіплива жінка не давала мені спуску.
Інколи різне буває.
Звісно, як у кожного.
Ларисо, не вважайте мене надто влізливою, але чи можу вас спитати дещо?
Так, прошу.
Розумію, що це не моя справа і, можливо, не коректно з мого боку втручатись у чуже життя, але…, - пані Єва набрала повні груди повітря. – Вам не цікаво, хто були ваші батьки? Тобто, я мала на увазі, чи ви намагалися їх знайти, адже пройшло чимало часу. Розумію, тема для вас неприємна, тому і прошу пробачення заздалегідь. Якщо не хочете, можете промовчати. 
І справді,  майбутня розмова про особисте  могла стати надто болісною. У думках я давно змирилася з цим фактом та обставинами і ніколи не хотіла та не бажала повертатися до свого минулого. Проте необачне слово з мого боку спровокувало тематику розмови не на користь. Краще було б назвати місто, де жила раніше і на тому  поставити масну крапку.
Я не впевнена, що хочу знати своїх батьків, - стримано, неквапливо з нотками люті  розпочала оповідь.
Чому? – здивувалась пані Єва. – Людям властиво помилятись. Можливо, тепер ваші батьки жалкують за своїм вчинком. Мабуть, обставини змусили віддати вас у притулок.   
Я  мимоволі стиснула кулаки. Як би ж вона знала правду, навряд чи починала бесіду!
Шостого січня, коли набожні люди готувались до Різдва,  хтось викинув новонароджене немовля на міське звалище. Щоб дитина загинула напевне, мати-зозуля загорнула свою кровинку у поліетиленову плівку, зав’язавши туго вузол на шиї. Але у долі були свої плани. Дівчинку знайшли і привезли в лікарню. Шанси були мінімальні. Своїми маленькими замерзлими  пальчиками я  мертвою хваткою вхопилася за життя і не відпускала його.  Три тижні інтенсивної терапії і мене відключили від апаратів. Хіба це не диво, коли крихітна беззахисна істота вистояла супереч обставинам?   
Господи! –  пані Єва  перехрестилась. – Ларисо, даруйте. Я не хотіла ворушити старі рани… Пробачте. Розумію, що мої слова тут недоречні.
Жінка залпом випила холодний чай.
Хай Бог милує, таке пережити. Цих звірів важко назвати батьками. Пробачте мені ще раз…
Я полегшено видихнула, бо стільки років у серці носила той біль, ховаючи його від чужого ока. На душі аж полегшало. Проте  Єва Ростиславівна не могла ніяк заспокоїтись від почутого. Справа дійшла до  пігулок та крапель, які  щедрими пригоршнями жінка годувала свій організм.
Аж серце прихопило, - стогнала вона.
Я  перелякалась не на жарт, бо не мала уяви, що робитиму у такій екстреній ситуації.
Викликати швидку допомогу?
Ні, не треба. Зараз пройде. Нічого серйозного. Таке не раз трапляється. Допоможіть мені прилягти на дивані. Ось так. Вже краще.  
Уже сидячи навпроти жінки я вголос промовила:
Краще було змовчати.
Ні, це не ваша провина,  - запротестувала пані Єва. – Серце вже не те. – А  потім жартома додала. – Не треба старій бабі пхати свій ніс у всі шпаринки.
Здається, миттєвий біль став відступати, бо Єва Ростиславівна спробувала підвестись.
Ні, краще лежіть. Не варто робити різких рухів, - я заметушилась, бо відчувала себе як ніколи відповідальною. 
Ларисо, не хвилюйтесь. Все гаразд. До речі, я так і не озвучила мету нашої зустрічі.
І справді, все пішло круговерть, а основна причина, чому я знаходилась у гостях і надалі залишалася для мене суцільною таємницею.
Хотіла вас попросити про одну послугу.
Яку ж?
Зараз із здоров’ям у мене не лад. Що ж тут говорити?! Самі бачите – квартира велика. Інколи сил бракує прибрати. Тому б і просила вас допомогти мені з цим, звісно, що за гроші.
Від згадки про прибирання сусідської квартири мені у грудях попололо. Власноруч і добровільно одягати на себе ярмо каторжника ой як не хотілося. Хоча з іншого боку на вагах лежали гроші, які б так зараз стали в нагоді. Каторга чи гроші? Гроші чи каторга? У вінегреті думок  ці поняття матеріалізувались   у вигляді двох  величезних маяків. Вони  змагалися між собою, подаючи сигнали в кору головного мозку. Моя ще здорова логіка кидалась  від одного до іншого, дилема вибору зависла у площині здорового глузду.
Двічі на тиждень, - підігрівала мої меркантильні думки пані Єва. – Триста гривень за прибирання.
Мій мозок відразу порахував суму за місяць. Так, чимало з огляду на мою місячну зарплату. А чи я зможу витерпіти усі її знущання? Хоча за стільки років приниження я була готова практично до всього.
Гаразд, - першою здалася після цілковитої мовчанки Єва Ростиславівна. – Я готова платити по 380 гривень за  одне прибирання. 
Центр мозкового обчислення видав мені суму три тисячі сорок гривень в місяць, більше аніж моя зарплата у бібліотеці. Сенсу опиратись далі  не бачила.
Я згідна, проте не впевнена, що зможу.
Тобто? – здивувалась пані Єва. – Роботи максимум на дві, а то і три години. Можете приходити після роботи, приміром у вівторок, а іншій раз у п’ятницю чи середу. Як буде зручно.
Її зацікавленість у моїй особі трохи бентежила та насторожувала.  Чим же я їй так сподобалась, що вона згідна платити чималі гроші та підлаштовуватись під мій графік роботи. Все виглядала занадто підозріло та дивно. Пані Єва ніби прочитала мої думки та спростувала мої підозри.
Знайти у нас час чесну людину вкрай важко. Навіть, беручи на роботу когось із знайомих не завжди можеш бути впевнений у їхній порядності. Скільки крадіжок, скільки злочинів, аж страшно подумати!
Хіба не лячно брати мене на роботу?  Ви ж про мене нічого не знаєте. – Аргументувала своє бачення ситуації.
Ларисо, облиш. Не проти, якщо перейдемо на «ти»? Насправді, ти світла, чуйна, справжня. Такі люди трапляються раз на мільйон. 
Я отетеріла. Ще ніколи у свою адресу не чула таких компліментів. Здається, щось тут не так і, взагалі, варто із цього будинку вшиватись якомога швидше. Проте пані Єва дивним чином влізла у мою голову.
Ти мені не віриш? Не довіряєш. По очах бачу. 
Мені стало справді соромно. Здається, і тут напартачила. Недаремно у дитбудинку вихователька казала, що за мною золоті верби ростуть, а я ніяк не могла збагнути у чому річ, бо за спиною не бачила жодних дерев.
Чесну людину бачу здалеку, повір  на слово професору психології. Гнилих людей багато,  а таку як ти зустрічаю вперше.
Я зашарілася, бо насправді не могла уявити про що йдеться  і до чого тут наука психологія. Проте запитувати не наважилася, щоб остаточно не виглядіти в очах жінки справжнісінькою дурепою. Здається, пані Єва цілковито одужала, бо продовжувала свою неквапливу розмову так, ніби нічого не сталося. Вона витягувала з мене по ниточці інформацію за інформацію, факт за фактом. Її найбільше цікавило моє життя, стосунки з колегами та усяке різне. Пані Єва порівнювала мої відповіді з іншими, потім, якщо у неї щось не сходилось, запитувала ще раз, проте в іншому ракурсі.
То виходить, ти навіть не намагалася знайти собі супутника життя? 
Я похнюпила голову додолу. Що ж я могла відповісти? Бридке каченя ніколи не стане прекрасною лебідкою у реальному житті. Казка на те вона і казка.
Самотність – найнебезпечніший бич людства, - продовжувала Єва Ростиславівна. – Вона здатна зруйнувати особистість. Така людина не ідентифікує себе  частиною суспільства, зачиняється у собі, веде аскетичний спосіб життя і врешті-решт настає період, коли вона остаточно залишається у своєму світі ілюзій та вигадок.
У цьому питанні я готова була сперечатись з нею до першої крові, обстоюючи свою точку зору. Хоча чи варто нікчемній бібліотекарці сперечатись із світилом науки?
Чому мовчиш? Адже маєш іншу, суперечливу думку, яка врозріз розходиться з моїм бачення, чи не так?
Я сиділа, набравши у рот води, і лише кліпала своїми великими очиськами.
Ларисо, чому ти  себе не любиш? – резюмувала пані Єва. – Вперше зустрічаю людину з такою низькою самооцінкою. Звідки я знаю? Все надто прозоро: тебе видає поведінка, манера спілкування, сковані рухи і,  нарешті, твоя хода. Гаразд, проведемо  експеримент.
Вона підвела мене до великого дзеркала. Забігаючи вперед, мушу визнати, що я  ненавиділа своє відображення, бо вважала: проблема усіх моїх негараздів ховається, власне, у зовнішності. У своїй орендованій квартирі без дозволу господині, я відкрутила дверцята із дзеркалом та сховала його за шафу, а для себе залишила маленьке люстерко розміром 15 на 10 сантиметрів. 
Я боялася глянути на своє відображення, бо зустрітись віч-на-віч із собою не мала жодного бажання. І взагалі, що це за дурнуватий експеримент? Я не якась там піддослідна лабораторна миша. Проте пані Єва була невблаганна.
Подивись уважно. Кого ти бачиш?
Гостре підборіддя, довгий, як у Шапокляк ніс, широке чоло, високі вилиці, глибоко посаджені блакитні очі. Морфологічні дані говорили самі за себе:  я була схожа на прибульця інопланетної цивілізації. З іншого боку, відкидаючи гіпотезу із позаземним життям, можна з впевненістю сказати, що я – не що інше, як результат невдалого експерименту генної інженерії. Мій одяг доповнював непривабливий образ. Синтетичний светр помаранчевого кольору висів на мені як на городньому опудалі, бо насправді, був на два розміри більший. Довга, ледь не до п’ят,  картата спідниця була незмінною моєю супутницею на протязі вже шести років. Її фасон якнайкраще (на мою думку) приховував  каліцтво. Найти таку саму ж модель мені ніяк не вдавалося, тому я її  одягала і взимку і влітку, хоча, насправді, це був весняний варіант. Сірі легінси ну ніяк не вписувались у кольорову гаму і ставили остаточну жирну крапку у моєму несмаку.
Ларисо, будь чесна сама із собою. Опиши себе.
Я дивилася на своє бридке відображення і на думку спадало лише два слова:
Потворна каліка.
Що?! – спалахнула як сірник пані Єва. – Повтори, ще раз!
Набравши сміливості,  голосно та чітко, роблячи невеликі паузи між словами, промовила:
Я – паскудний,почварний, відразливий інвалід.
Моя відповідь остаточно вибила тверду поверхню з-під ніг Єви Ростиславівни.
Не смій!.. Чуєш?! Не смій таке говорити, - пані Єва лютувала не на жарт. – Щоб я це чула вперше і востаннє. На голову не налазить! Господи! Та хіба так можна?!
Насправді, я  добряче перелякалася, адже від такого емоційного перенапруження  серце моєї знайомої могло дати черговий збій  і взагалі не знати, чим би  все  могло закінчитись. Єва Ростиславівна  широкими кроками міряла кімнату, як загнаний дикий звір у клітці.   
Це не чувано! Як так можна себе не любити?! З цим потрібно щось  робити і негайно!
Що мала на увазі жінка, я цього не усвідомлювала, а запитувати боялася. І взагалі, здається, за сьогодні забагато напашталакала. Краще б помовчала. Пані Єва закидала у рот пігулку за пігулкою. 
Це справжнісінька катастрофа! Щойно мій світогляд пропустили по високовольтних лініях, а потім його рештки підвісили над прірвою вниз головою. 
Я взагалі не розуміла таких яскравих алегорій, які лились із вуст Єви Ростиславівни як із рогу достатку. Бо насправді, критична ситуація сягнула свого апогею, і мені залишалося одне: якомога швидше вирватись із того помешкання, бо  годинник  вже пробив десяту. Зволікати далі було не варто, бо можна залишитись знову посеред глупої ночі надворі. 
Пані Єво, пробачте, але мені вже пора. – Моя фраза трохи втамувала лють жінки.
Куди намилилась?
Додому. Пізно вже.
Авжеж, добре, - Єва Ростиславівна поверталася у реальний світ. – Ларисо, нам потрібно з тобою обов’язково попрацювати.
Власне, я тут не зрозуміла, про яку саме працю йде мова, проте вирішила відповісти нейтрально:
Я згідна.
Чудово. Тоді чекатиму тебе післязавтра, як і домовлялись. Хоча, стривай. Ти працюватимеш до шостої вечора?
Ні, тоді нічого не вийде. Коли вихідний?
В п’ятницю.
Чудово! – зраділа жінка. -  Тоді до зустрічі в п’ятницю. І велике прохання: прийди до мене на годинку дев’яту – десяту зранку. У нас справ хоч греблю гати.
Добре, як скажете.
І до речі, коли зміниш своє ставлення до себе, світ преобразиться навколо. Подумай над цими словами.
Ця фраза для мене прозвучала надто дивно та несподівано. Як можна себе полюбити? Це щось на межі фантастики та фентезі. І до чого тут оточуючі загалом?  Але заперечувати не стала, лишень кивнула схвально головою, мовляв: «Гаразд. Все зрозуміла». Однак, така відповідь не задовольнила пані Єву:
Ларисо,  я серйозно. Доведеться пройти довгий та нелегкий шлях, інакше допомогти тобі буде вкрай важко, якщо ти цього сама не захочеш.
Я посміхнулась, хоча це було недоречно. Пані Єва бачила мене наскрізь. 
Ситуація, на мій погляд, плачевна, тому роботи не початий край. І пам’ятай, все залежатиме від тебе. І не має значення, кого ти побачила у дзеркалі, зараз переді мною стоїть вродлива жінка з добрим серцем та щирою душею.
Я оторопіла. Навіщо ці насмішки? Чому топтатися по болючих мозолях? Я знаю своє місце, тому говорити про речі, які не відповідають реальності, навряд чи варто.
І знову цей погляд! – пані Єва розвела руками. – Як же тобі пояснити, врешті-решт втокмачити у голову? Гаразд, на сьогодні досить. Продовжимо наступного разу. Доведеться над тобою добряче попотіти. Але це все згодом. До речі, ти викликала таксі?     
Навіщо? – в мене аж нижня щелепа відвисла. – Я громадським транспортом…
Ні, нізащо. Темно і пізно. У нашому районі небезпечно. Будь ласка, скажи адресу, я сама зателефоную у службу таксі.
Перебіг подій мене доволі засмутив, адже у кишені залишалося якихось  двадцять гривень. Сума, повірте, жалюгідна – не вистачить на мінімальний проїзд.
Ні, не треба, - запротестувала я з свого боку. – Це  зайве.
Якщо проблема у грошах, то можу дати аванс, - рука пані Єва потягнулась до сумочки.
Стривайте, так ж не можна!
Тобто?!
Ви хочете дати мені гроші просто так? Але  я їх ще не заробила. А якщо  не прийду до вас у п’ятницю. Що ж тоді?
Логічно, - посміхнулась Єва Ростиславівна. – Але  ти цього не зробиш, чи не так? Чи я у тобі помилилась?
Нестандартні запитання чимраз далі заганяли мене у темний глухий кут. 
Бачиш, я маю рацію. – Жінка простягнула мені триста гривень. – Будемо вважати, що це плата за прибирання сусідської квартири.
На таку щедрість я навіть і не очікувала та навіть перестала гніватись за ті сто гривень, які доведеться потратити на таксі. Хоча, маючи ці кошти, я могла б розтринькати  у приємний для себе спосіб, приміром, на ковбасу.  Від думки про їжу аж стрепенулася. Щоб не видаватися голодною ненажерою, я все-таки залишила на тарілці одну третю частину торта, хоча готова була з’їсти його до останньої крихти та ще вилизати тарілку. Проте етикет, як я вважала, вимагав протилежного.
Що ж тоді до п’ятниці, - на прощання нагадала пані Єва. – Якщо плани поміняються, телефонуй. Номер у тебе ж є.
Звісно, неодмінно.
Сьогоднішній ранок нічим не відрізнявся від попередніх. Прокинулась, як завжди, о шостій, швидко зібралася, опустошила всі харчові запаси, на які спустила решту грошей, що залишилися після оплати таксі.  Я ніколи не переймалася прийдешнім майбутнім.  А фразу: « Дасть Бог день – дасть і пожиток» сприймала у буквальному розумінні цього слова. Хоча хліб мені ніхто не давав, я була змушена  заробляти на нього потом та кров’ю, проте цього не брала близько до серця. «Викинь дурне з голови, а важке з рук», - на свій манер полюбляла повторювати моя вихователька з дитбудинку. Ці слова настільки глибоко врізались у дитячу свідомість, що не раз крутись на кінчику язика. Та чи  вартувало зношувати свої нервові клітини, які, як відомо, не відновлювались? 
День сьогодні мав бути насиченим і важким. Збіговисько (так, зазвичай, називала семінари) бібліотекарів, які завжди закінчувалось розпиванням алкогольних напоїв у вигляді вина та замовленням піци із сусіднього кафе. Але це було у фіналі, а до того - виступи, доповіді, озвучення здобутків та невдач, нагородження ударників праці, плани розвитку на короткострокову та довготривалу перспективи. Наша директриса готувалася до цих заходів надто серйозно, хоча її промова, більше схожа на реляцію чи зведення новин із фронту, з року в рік практично  не змінювалась, проте варіювались цифри та прізвища працівників. Зазвичай, це виглядало справжнісіньким фарсом: всі прекрасно все розуміли та знали ситуацію, але робили вигляд стурбованості, коли Наталія Борисівна ознайомлювала присутніх із графіками відвідуваності. 
Криві успішності були живучі як і  самі ватмани, на яких малювалися графіки. Змінювались хіба що роки та філії. Аби щораз не малювати новий графік директриса винайшла свій лайфхак. На осі координат позначались букви від «А»  до «К», а в усній формі йшла їх розшифровка. Якщо минулого року під буквою «А» була філія №8, то цього - № 12 і так далі. Геніальність цього винаходу полягала в тому, що присутні не зациклювались на цифрах, а сприймали інформацію за чисту монету. Були такі, що сумнівались у достовірності, проте перечити керівництву не наважувались. Схема працювала на протязі восьми років безвідмовно  і жодного разу не давала збій. 
Я поспішала на роботу, бо запізнення у такий відповідальний день могло обернутися доганою у кращому випадку. Та і спізнюватись я не любила, бо розцінювала як неповагу до інших. Завжди приходила на півгодини раніше. Сьогодні я побила усі рекорди, прийшовши на 8:00, позаяк робочий день починався з 9:00. Насправді, я неправильно розрахувала час, додавши додатково зо сорок хвилин на форс мажорні обставини. Оскільки, снігових катаклізмів у місті не передбачалося, тому трамвай «долетів» до місця призначення набагато раніше звичного. Я вешталася районом в надії, що ніхто із колег  мене не помітить і це не стане черговим поштовхом для кепкувань та насмішок на кшталт: «Без роботи жити не може». Чи приміром, «Приходить швидше аби керівництву добре дупу вилизати».  Як кажуть, людська фантазія не обмежується кордонами та перепонами. 
За півгодини блукань навмання я добряче замерзла, тому єдиним і правильним рішення стало повертатись на роботу в надії, що хтось таки вже відчинив двері. І справді, за півгодини до початку роботи, всі колеги були в зборі.
Ларисо Степанівно, ви запізнились, - вже з порогу торочила  Надія Орестівна. – Як це ви так дозволи собі поніжитись у ліжку?
Я зловила на собі насмішкуваті погляди колег, як не крути, приємно, коли когось «висповідають» перед усіма. Отримавши останні настанови та директиви, ми розбрелися по робочих місцях.
Надіє Орестівно, зачекайте, - позаду бігла захекана Тоня. – Є справа. Потрібно поговорити. 
Щось важливе?  Немає часу, - завідувачка як завжди удавала цілковиту зайнятість, адже сьогодні на її тендітні плечі звалилась непосильна ноша.
Розмова архіважлива, - наполягала на своєму Тоня.
Гаразд, слухаю.
Вони зупинились в коридорі навпроти прочинених дверей  абонементу. Потрібно було бути абсолютно глухим, щоб не чути розмови.
Вчора стався прикрий кричущий  випадок. І я вважаю, що такі трафунки  не прийнятні у нашому колективі.
Не розумію, про що мова.
Та Мара, - Тоня навмисне розділила слово на дві частини, на кожній роблячи наголос, -  геть втратила  страх - довела Людмилу Василівну ледь не до інфаркту, що ледь не закінчилося госпіталізацією.
Стривайте,  взагалі нічого не розумію. Я бачила Людмилу Василівну і, здається, у неї все гаразд на перший погляд. А хто чи що стало відправною точкою поганого самопочуття?
М’яко кажучи, наша прибиральниця занадто високої думки про себе. Образила Люсю й оком не зморгнула. Знаєте, що вона їй сказала? Дорікнула, що та не може народити дитину. А для Людмили Василівни, як ножем по живому.
Погоджуюсь, жорстоко. Навіть занадто.
І я ж про це. Краще  звільнити Тамару, щоб у майбутньому не траплялось нічого подібного.
Антоніно Миколаївно, ви ж знаєте, що на це у мене немає жодних повноважень. Всі питання вирішуйте з директрисою.
Я б залюбки, проте вам відомо про натягнуті стосунки з Наталією Борисівною. Якщо ми і попросимо, то директриса зробить все навпаки, на зло нам.
А що від мене хочете?
Може би ви поговорили з нею. Поясніть ситуацію. Вчора Люся, завтра – ще невідомо хто попаде їй під гарячу руку. Вона взагалі нікого не боїться. Поводить себе як найважливіший начальник. 
Зараз нічого сказати не можу. Зрозумійте, потрібно ґрунтовно розібратись у даній ситуації, а ні з того ні з сього звільняти людину якось не по християнському. Звісно, обіцяю все з’ясувати і покарати винуватих. А зараз пробачте, багато справ.
Зайшовши на абонемент, Тоня вороже подивилась на мене з-під лоба ніби я вдовж переорала їй межу.  Ще не відомо яку інтерпретації вчорашнього інциденту вона чула з вуст товаришки. Нема чого гріха таїти, Люся була ще та пташка з  безмежним польотом фантазії. Не знаю, як  вдавалось, але із пересічної звичайнісінької події у її виконані виходила неймовірна історії у стилі голлівудських блокбастерів. Деколи їй таланило переплюнути найкрутіших сценаристів кіноіндустрії. Дивно, що досі вона ще не спробувала своїх сил у літературі,  за сюжетом її книги хіба що конкурували із світовими бестселерами. Великий маніпулятор, Люся смикала за нитки усіх, починаючи від своїх рідних та близьких, закінчуючи колегами на роботі. Не піддавалась їй хіба що директриса, з якою Людмила Василівна була на ножах, не тішили також стосунки із завідуючою, бо та перебувала під цілковитим впливом Наталії Борисівни. Інколи спалахували між ними не дитячі суперечки, які закінчувались однією простою фразою Надії Орестівни: «Я тут начальник».
Ближче до десятої почали підтягуватись наші колеги з інших філій. Переважно, це були бібліотекарі із районів, які приїхавши швидше, не мали жодного бажання снувати містом у студену погоду, тому відразу брали курс до нашої бібліотеки. До початок семінару залишалось менше години, тому Надія Орестівна вирішила для усіх зробити невеличку екскурсію та похвалитись здобутками. Хоч і приміщення бібліотеки здавалось не маленьке, проте  натовп з двадцяти трьох дорослих осіб фізично не вміщувався у коридорі, куди завідувачка привела фанфаронитися  килимовим покриттям, яке вчора придбали і в темпі вальсу застелили на сіру засмальцьовану  плитку.  Хтось із натовпу дорікнув, чи варто було витрачати гроші на дорогу доріжку, якщо  у бібліотеці не йде мови про використання бахіл для відвідувачів. Надія Орестівна трохи знітилась  і вдала, що не почула та взагалі не зрозуміла суті питання.
Шановні колеги, прошу проходити далі, - поквапила присутніх. – Це наш комп’ютерний зал.  Кожен читач може користуватись доступом до всесвітньої павутини. У нас підключено безлімітний Інтернет з максимальною швидкістю.
Це було сказано так, ніби ніхто ніколи не бачив ПК й Інтернет поготів. 
А коли на периферії облаштовуватимуть такі класи? – хтось знову вигукнув із натовпу. 
Які комп’ютери? Якщо не має коштів для поповнення читального фонду. Те і робимо, що сторінки щораз клеїмо, щоб книги купи тримались.
Здається, сьогодні завідувачці зовсім не щастило: через якусь паршиву вівцю доводилось щораз червоніти на прискіпливих питаннях. Надія Орестівна лишень мило посміхалась та знизували плечима як старшокласниця на екзамені, хоча в душі давно б закидала камінням зухвалих та уїдливих колег .
А ось тут тематичні виставки. Прошу підійти ближче. Наші працівники у них усю свою душу вкладають. 
Цікаво, навіть дуже цікаво, - навипередки одна за одною хвалили виставку. – Треба нам взяти на замітку. Стримано, вишукано та доступно.
До речі, прошу познайомитись. Хоча, - завідувачка голосно  засміялась. – Мабуть, ви всі знаєте нашого провідного спеціаліста Людмилу Василівну. Це з її легкої руки такі виставки виходять.
Молодець! Молодець! – загелкотів натовп. 
Гадаю, що після семінару ви можете поспілкуватись із Людмилою Василівною. Вона із задоволенням поділиться із вами своїм досвідом.
Люсина корона на голові заблистіла усіма кольорами веселки. Ще пак! Її перед усіма у приклад ставлять. Звісно, як би то без неї бібліотека існувала? Все на її плечах тримається. Яку б виставку не підготувала – щораз фурор. Я стояла неподалік й спостерігала, як  незаслужено Люся присвоювала чужі лаври. Насправді, це була моя ідея. Я по крупинці збирала літературу, вишукувала у журналах статті, а вона лишень переставили книги з однієї полиці на іншу й викинула гілку ялинки, натомість поставивши, дві  вітальні листівки з Різдвом.
Неординарний підхід до тематики новорічних свят, Нестандартне висвітлення, - Надія Орестівна заводила юрбу. – Погодьтесь, таке не часто можна зустріти. Я б сказала – шедевр.
Після шквалу овацій натовп рушив на абонемент. Довго там не затримались, бо на думку завідувачки, нічого цікавого запропонувати не могла, і щоб вкотре не опинитись у незручній ситуації, запросила усіх перейти в читальний зал, де і проходитиме семінар.
Наостанок на пальцях, мовою жестів дала нам останні директиви, мовляв : «Дівчата не підведіть».
Люся сьогодні тріумфувала, задерши високо вгору носа походжала як пава по кімнаті.
Ну, і хто з нас має смак, відчуває гармонію та бездоганно володіє тонкощами мистецтва слова? – кинула у мій бік Люся. – Чула як мене хвалили? Отож бо. 
Людмила говорила до мене надто зверхньо, намагаючись відігратись за вчорашній день. Я сприймала її жалюгідний чморепан за комарині укуси  надто спокійно та врівноважено. Здається, мій покерфейс  аж ніяк не подобався  Люсі, бо вона балансувала на межі дозволеного, готуючись до чергової атаки. Фікція про виклик  швидкої допомоги остаточно розвіявся, коли розлючена, як самозакоханий  півень, котрий побачив зайду у своєму курнику, Люся випалила на духу.
Ларо, ти взагалі того?! - покрутила вказівним пальцем біля скроні. - Чи так вправно  прикидаєшся? М’яко кажучи, мені бридко з тобою працювати і взагалі…
Що взагалі?
Краще б звільнилася.
Тобто?
Знайшла б інше місце роботи. Відверто, ти нам усім набридла. Це не моя особиста думка, а всього колективу. Будь-якому терпінню приходить кінець і нашому також. Не хочеш зробити добровільно, будемо вимагати в директриси.
І які аргументи та факти ви їй надасте?
Та їх хоч греблю гати! -  Люся у запалі стала загинати пальці. – По – перше, ти завжди тримаєшся осторонь, ніколи не приймаєш участі у житті колективу. Не вдавай, що не розумієш. Скажи, коли востаннє була чиємусь дні народженні? Та ніколи. Скільки себе пам’ятаю, ти ніколи нікого не привітала, не говорячи про гроші, які ми скидаємось на подарунок. А про твоє день народження, навіть не говорити не хочеться. Хіба так можна?
Я і справді ніколи не приносила на роботу ані солодощів ані алкоголю, як усі інші. Загалом,  ненавиджу цей день і святкувати, повірте, чесно,  не хочеться, бо щораз повертаюся до цього дня, коли вистояла у боротьбі із смертю. Проте з огляду на своє нікчемне існування, краще б загинула у нерівній сутичці. Але не мені вирішувати як розпоряджатись власним життям. З огляду на двозначні події це  доволі філософська тема і мені не хочеться встрявати у ту царину, де мій розум та свідомість не готова сприймати одвічні теми на кшталт «моє призначення у світі». 
Крім того, на серці і досі залишився неприємний осад, коли витративши останні гроші на торт та вино (потрібно сказати, що їх я купувала на розпродажі із 50 процентною знижкою за два дні до закінчення терміну придатності), мої колеги навідріз відмовились  куштувати.
Ви лишень погляньте! - Люся розмахувала картонною упаковкою, де чорним по білому був вказаний останній термін споживання продукту. - Не досить того, що купила галімий найдешевший торт, то ще й протермінований. Мабуть, хоче нас потравити як тарганів. А вино, - Людмила крутила у руках пляшку, шукаючи до чого придертись. – Це повний відстій. Не знаю, як хто, але я б не радила взагалі нічого їсти та пити.
Довелося нести торт та вино додому. З тих пір,  зареклася: не святкувати день народження ані свій ані чужий.
Здається, розмова Люсю розохотила і вона стала вішати  на мене всіх живих та дохлих собак.
По - друге, твій зовнішній вигляд відлякую читачів. Ти себе у дзеркало бачила?  Одним словом, страхопудище!  Невже так важко купити собі щось пристойне, а не ходити у цьому лахмітті? У нас зарплата однакова, проте порівняй мене і себе. Ось, дивись, - вона намагалась знайти лейбу на кофтинці, -  фірмове! Помацай  яка якість! Хіба важко пробігтись не по секондах, а по розпродажах. Та ні, ти скупа як Скрудж. По-третє, твоє безкультур’я  сидить нам поперек горла. По-четверте…
На моє щастя у зал забігла зграйка галасливих дітлахів –  на сьогоднішній день моє рятівне коло.
Пробач, мушу працювати.
Залишивши Люсю з напівзігнутим пальцем, без будь-яких докорів сумління попрямувала до читачів. Не буду кривити душею, але Людмила мала рацію. Мій зовнішній вигляд та поведінка бажали кращого, однак, зациклюватись на буденності та рутинності не хотілося. А якщо бути відвертою, я не бажала нічого змінювати. Тим паче, навіщо? Мене, зазвичай, все влаштовувало. Якщо комусь і не подобається, то це його проблеми, а не мої. 
Увесь день я пробігала бджілкою, не було часу перепочити: читачі непереривною чергою стояли біля кафедри. Люся імітувала серйозну зайнятість, тому всіх відвідувачів відсилала до мене.
Ідіть до Качки, бачите, у мене гора роботи. До вечора не розгребти, -  і стурбовано перекладала формуляри із однієї купки на іншу. 
Я була тому рада, адже час спливав надто швидко та непомітно. Добігав до кінця й семінар, тому до нас забігла завідувачка, тицьнула  кілька купюр Люсі. 
Потрібно купити хороше вино. Цілковито покладаюсь на твій смак. Так,  - вона на мить замовкла, подумки перераховуючи виконані справи. – Піцу замовила. Дівчаточка, проконтролюйте, щоб її відразу занесли у читальний. Здається, все. Я побігла назад. Виникатимуть питання, знаєте, де мене шукати.
Люся ліниво позіхнула:
У таку холоднечу на вулицю виходити. Бррр! Жах! Нічого без мене не можуть вирішити та зробити. Втомилась я від цього і край. Добре чоловік мені говорив: «Сиди вдома.  Не жіноча це справа гроші заробляти». Ні, потрафив мене нечистий на роботу. І за що я тут спину гну? Не зарплата, а копійки. За місяць гарування в  бібліотеці не купиш пари італійського взуття. От і скажіть: хіба воно мені треба?!
Людмила як завжди висловлювати думки вголос, ніби комусь це було цікаво. Але нічого не поробиш. Така же вона Люся – «королева та принцеса» в одному флаконі.                            
На святкування фіналу семінару, звісно, мене не покликали. Бо де ж бо! Там повинні бути кращі з кращих. Куди там невихованій та некультурній! Залізним аргументом став той факт, що усі не можуть піти, хтось таки мусить залишитись на абонементі. Я була тому рада, бо не любила великих збіговиськ двоногих. Не знати: куди сісти, де встати, з ким бесіду вести? Залишитись на робочому місці вважала найкращою альтернативою для себе. Щоправда, Лера принесла мені шматок піци з ковбасою та грибами,  так би мовити об’їдки з барського столу, але я була рада і цьому.  
Наступні два дні минулися без будь-яких важливих подій, бо рутинна робота займала практично увесь час, не даючи розслабитись. Ми готувалися до здачі річних звітів, ревізії у фондах. З’ясувалося, що  з нашої вини із читального залу пропало зо два десятки книг, і зараз усі ламали голову чим же можна їх замінити. Такі форс мажорні обставини ставалися у нас постійно, тому по ходу надходження грошей за здану макулатуру, яка накопичувалась у вигляді паперу та списаних книг, купували літературу на заміну. Дякуючи таким хитромудрим маніпуляціям, окрім офіційних находжень, у нас були новинки видавництв. Інший шлях поповнення фонду цікавинками стали подарунки спонсорів а також небайдужих людей, які жертвували гроші та самі книжки. Звісно, цей процес ніхто не контролював згори, тому ми діяли  на свій розсуд: коли і яку книгу на який саме відділ записувати. Погодьтесь, тактика незаконна, проте ефективна. Однак, цього разу нестача деяких видань, що входили у навчальну програму і були у фонді лишень в одному екземплярі, добряче забила цвяха в голову. Лера билися кулаком в груди, що не видавала книг на руки, а де ті поділися й гадки немає.
Всі бібліотекарі на кілька днів стали нишпорками, включивши всі свої вміння та навики  розслідування. Перші кроки давали важко, бо не було злагодженої системи пошуку і ми не мали уявлення з якого боку підходити до цієї заплутаної справи. Хтось із любителів детективного чтива підкинув ідею: переглянути кожний формуляр, можливо, там знайдемо якісь ниточки. 
Робота закипіла, і нам довелося скрупульозно вивчати записи за останній рік.  До тієї громіздкої праці ми підключили ще кількох волонтерів з числа наших читачів. Результат не забарився і згодом ми знайшли пропажу. Як виявилося, Оленка, колишня наша колега, яка пропрацювала у бібліотеці лишень два з половиною місяці, а потім безслідно звільнилася за статтею «за згодою сторін» і в цей же день здала обхідний, встигла добряче напартачити. Практично зелена, без два дні випускниця філологічного факультету, гадки не мала про систему і чинила все на свій розсуд. Для неї не були писані жодні правила та закони, тому скандали із завідувачкою стали невід’ємною частиною її роботи.   Діставши   прочухана в хвіст та у гриву, Оленка навіть не думала виправлятись, а далі продовжувала працювати так, як їй було зручно. Згодом, вона зрозуміла, що професія бібліотекар – не її покликання і зникла у невідомому напрямку.
У нас на руках було зо п'ятнадцять формулярів боржників з їх точними домашніми адресами та телефонами. Надія Орестівна заявила, що не варто ані дзвонити  ані шукати читачів у школі, а найкращий варіант – завітати  в помешкання, коли їх батьки будуть вдома. Звісно, найкращим періодом вважалися вихідні. Цю відповідальну місію доручили Валерії, як-не-як нестачу виявили у її фонді, та шукали ще одного претендента, який мав скласти їй компанію. Усі потупили очі у підлогу, бо бажання працювати у свій законний вихідний в нікого не виявилося.
Нехай іде Качка. Ой, вибачте, Лариса Степанівна.
Та ви що… насміхаєтеся?! Вона власної тіні боїться. Куди  їй?! Тут бойового треба. Таку як Тоня.
Справді! Антоніна Миколаївна – найкраща кандидатура.
Ви взагалі знущаєтесь? – Тоня зайняла оборонну позицію. – У суботу я обіцяла дітей завести у цирк, а в неділю – у ляльковий театр. Чи ви хочете, щоб мої діти неуками росли?
Дівчатка, давайте домовлятись, - втрутилась Надія Орестівна. – Я гадаю, що Антоніні Миколаївні я можу зробити додатковий оплачуваний вихідний.
Тоді, два, - нахабніла Тоня. – І коли мені буде потрібно.
Завідувачка на мить замовкла, обмізковуючи ситуацію.
Гаразд, два оплачуваних вихідних, за умови, що повернете всі книги на протязі тижня.
Легко, - засміялась Тоня. – Як два пальці об асфальт.
Я б також могла піти з ними, - жваво заявила Люся, відчувши роздачу дармових  слоників. – Чим більше людей задіяно, тим ефективніший результат.  
Усі загули, як бджоли у вулику. Ще пару хвилин тому працівники цить та диш, а зараз виявили нестримне бажання повернути втрачені книги. 
Годі! – вигукнула Надія Орестівна. – Ідуть Валерія Романівна та Антоніна Миколаївна. Це моє остаточне рішення і воно не підлягає ані обговоренню ані перегляду.
Точнісінько, як суддя у виголошенні вироку, - хтось тихо пожартував із працівників. -  Жодної тобі апеляції та дострокового звільнення.
Ха-ха! Прямісінько в яблучко.
Колектив неоднозначно сприйняв заяву щодо завтрашнього мого  вихідного. Найбільше лютувала Люся.
Як так можна  людину під монастир підвести?! У мене були грандіозні плани на вихідні і що тепер їх скасовувати? Чи як ти собі уявляєш?!
Насправді, Люся і словом не обмовилась, що їй потрібна підміна у п’ятницю. Та навіщо? Коли я безвідмовно погоджувалась вийти на роботу, навіть якщо б мені зателефонували о півночі. 
Що?! – пінилась та. – Мені квитки  на поїзд здавати, валізи розпаковувати?  Ми з чоловіком вже готель у горах оплатили… Я просто не розумію, які у тебе можуть бути  серйозні та невідкладні справи?  Знаю причину: ти хочеш мені добряче насолити. Ти і Тамара – ви зговорились. Ну, нічого, побачимо чия буде зверху. Цього повік  не пробачу.
Йди до директриси і пиши заяву.
Мабуть, моя порада виявилась для неї відром крижаної води, вилитої на голову, бо Людмилі аж піна з рота пішла:
Та ти ще знущаєшся з мене! Геть страх втратила! Ну, нічого, воздасться тобі за це на небесах.
Плюнула у мій бік, добре, що я встигла відскочити, й зникла за дверима фонду. 
З огляду на різкі перепади настрою з медичної точки зору можна з впевненістю сказати, що Люся страждала через  нескінчений ПМС або ж банальний недосекс, коли її чоловік тижнями пропадав у відрядженнях. Єдиною розвагою для Людмили ставав заяложений шопінг та марнування часу на дивані, перемикаючи телевізійні канали. Щоправда, перше переважало, тому Люся  вихідні проводила у магазинах та в торгових центрах, скуповуючи  одяг та взуття. Не можу сказати, що вона носила одну річ довго. Максимум 2-3 рази, до першого прання, а потім одяг опинявся в ящику для старих речей.
Та і цього разу історія про відпочинок у горах була справжнісіньким блефом. Якби це була правда, то Людмила, мабуть, зо два тижні хизувалася. А тут ні слуху ні духу. Вигадала по ходу. Думала, що клюну. Ні, я не така. Хоча в глибин душі я боялася завтрашнього дня, бо невідомо, як могла себе повести пані Єва. То нічого, що минуло разу вона до мене щебетала, а завтра невідомо, що вигадують таргани у  голові.  Я чекала п’ятниці з острахом,  в  ці хвилини готова була зателефонувати Єві Ростиславівні і скасувати нашу зустріч. Проте гроші, отримані напередодні, не дозволяли цього зробити. Мушу визнати, що пані Єва прорахувала ситуацію на кілька кроків уперед, і двері клітки давно зачинились за моєю спиною. 
Усю ніч мені снились жахіття, а на ранок я почувала себе вичавленим лимоном чи то апельсином. Це не залежало від виду фрукту, бо мій настрій знаходився на позначці нижче плінтуса. Я їхала до своєї нової знайомою як на смертну кару, а моя фантазія видала щораз жахливіші сценарії з приближенням до пункту призначення. Тремтячою рукою я натиснула на дверний дзвінок. Складалось враження, що пані Єва стояла неподалік та чекала, бо двері відразу відчинилися.
Ти пунктуальна. Можна годинник звіряти.  Проходь на кухню.
Я швиденько роздягнулась та закотила рукави, готуючись до роботи. Проте  яке було моє здивування, коли на столі побачила два горнятка, бутерброди та   вівсяне печиво.
Гадаю, що потрібно підкріпитись. Сьогодні нас чекають неймовірні пригоди, - Єва Ростиславівна гостинно посміхнулась. – Ларисо, присядь. З твого дозволу я заварю  чай. Звісно, якщо хочеш кави, то…
Ні, дякую. Я поснідала, - лукавила, хоча жінка ніби мене не чула.
Пригощайся. Чим хата багата, тим і рада. 
Я несміливо відкусила шматок бутерброду. Мушу признатись: давно не їла такої смакоти: свіженький батон, сир та два кільця дорогої ковбаси. Чого тільки вартував смак салямі?!
Подобається? – посміхнулась пані Єва, побачивши як моє обличчя огортає  неприховане почуття насолоди. – Рада, що вгодила.
Я стрепенулась, бо зрозуміла, що не контролювала свої інстинкти, тому надалі мені доведеться поводитись доволі стримано.  Пережовуючи їжу, одним оком я кинула навколо. Що тут можна прибирати: все просто таки блищить від чистоти.
Єва Ростиславівна зловила мій погляд і незворушливо додала:
Прибирання потім, зараз на нас чекають. Тому швидше доїдай та поїхали.
Куди? –  здивуванню не було меж.
Згодом сама побачиш, а зараз нехай для тебе буде сюрпризом.
Від такого повороту подій моя голова пішла обертом, в очах на секунду потемніло. Недаремно, відчувала підступ. Таки інтуїція вкотре мене не підвела. 
Ми спустились вниз сходами. Надворі  на нас вже чекало таксі. Не збагну, як пані Єва так тишком могла зателефонувати у службу, що я навіть не помітила? Жінка назвала адресу водієві й авто рушило з місця. Ми довго петляли вузькими вуличками, позаяк центр перекрили у зв’язку із встановленням  ялинки. Хоча новорічну красуню монтували на площі, а до проїзної частини з десятки метрів, проте в цілях безпеки вирішили зупинити  трафік. Такі застережливі заходи проводили щорічно, тим самим створюючи  колапс у місті. Вузенькі вулички ніяк не були пристосовані до такої навали залізних коней, тому затори на дорогах стали звичним явищем. Водії намагалися уникнути центр об’їзними шляхами, але таких розумних знайшлося багацько, тому на підступах до середмістя  вишикувались кілометрові тягучки.
Ми можемо простояти з добру годину у корку, тому я довезу якомога ближче до місця призначення, а далі вам доведеться йти пішки. 
Якщо нема іншого виходу, тоді хай буде по вашому, - погодилась на пропозицію пані Єва. – Сподіваюсь, що встигнемо, бо в салоні строго все по графіку. Запізнився на десять хвилин – вважай обслуговування на кшталт «галопом  по Європах», бо у спину вже інший клієнт дихає.
Розмова про салон мене насторожила і  в глибині душі закралась думка, що пані Єва, мабуть, заздалегідь записалась на якусь процедуру, і щоб не залишати незнайому людину у квартирі, вирішила взяти із собою, бо не довіряла мені. Я полегшено зітхнула і вийшовши із таксі попрямувала за жінкою. Пані Єва щораз підганяла словами як батогом, ніби не бачила мого каліцтва. Я кривилась від болю, проте не збавляла хід.
Нам потрібно завернути за ріг будинку, а там – салон краси. Поквапся, у нас в запасі дві хвилини.
Ми поспішали як на поїзд, який мав залишити перон о точно визначений час. Для мене така пунктуальність стала новиною, бо салон краси нікуди б не зник. Тим паче, п’ять хвилин туди, п’ять хвилин сюди навряд чи могли що-небудь  змінити. Я ледь встигала за жінкою, хоча була впевнена, що між мною та пані Євою мінімум двадцять років різниці, як не більше. Мушу визнати,  Єва Ростиславівна була у відмінній спортивній формі, що не скажеш про мене. Фізкультура та спорт не були моїм коником, бо у школі та в училищі мала звільнення з цієї дисципліни. Але і зараз я нічого не робила для того, щоб мої м’язи залишалися у тонусі. Ранкові вправи вважала не потрібними, як і нанесення макіяжу. Я відсікала усі звичні для жінок дрібниці, приміром, як зачіска, манікюр, косметичні процедури обличчя і таке різне. Не потрібно думати, що я була запеклою феміністкою, чи, не приведи Господи,  яро сповідувала принципи гендерної рівності. Відповідь лежала на поверхні.  По - перше, я не могла собі це дозволити через  фінанси, а, по-друге, моя лінь та небажання вносили свої корективи у повсякденність. Логіка була проста: навіщо вкладати гроші в себе, якщо я нікому не потрібна? Такий лозунг привів мій зовнішній вигляд до жалюгідного стану: я виглядала на десять років старшою за свій вік.   
Ми просто таки влетіли у двері салону. Пані Єва  на ходу зняла свою норкову шубу і сильно вибачалась:
Такі затори навколо, що ледь доїхали. Гадаю, що ви нас не зачекались. – А потім вгледівши мене при вході, як бідного родича, гримнула: - Хутчіш роздягайся, дівчата чекають.
Остання фраза мене таки ошелешила: до чого тут я та працівники салону? Я сподівалась, що пані Єва сказала просто так, до слова. Але я цього разу дуже помилялась. Мене попросили присісти на крісло навпроти величезного дзеркала. Кучерява рудоволоса дівчинка із пірсинсом у носі, накинула на плечі одноразовий пенюар, розплела мою косу та спитала:
Що будемо робити?
Я чесно втратила дар мови, бо не уявляла, що сьогодні матиму нагоду  потрапити  до рук майстра – перукаря. Мене випередила пані  Єва.
Лесуню, дитинко, дозволяю тобі робити все, що заманеться, аби ця жінка вийшла звідси красунею.
Гадаю, що варто обстригти волосся. Зараз у тренді нерівні краї й асиметричні пасма. Навіть класична стрижка виглядатиме зухвало та сучасно. У нашому випадку найкраще підійде каре, чи, приміром, подовжений боб. Хоча можна й поекспериментувати і зробити різкий перехід від короткого до довгого волосся, -  дівчина коментувала вголос свої майбутні дії. – Так, як у вас широке чоло, варто його прикрити. Далі я б запропонувала, і це без обговорень, пофарбувати волосся у темно русий колір, можна пасма світло рожевого чи  яскраво рудого забарвлення. 
Звісно, що я  запротестувала, бо ніяк не хотілося розлучатись із довгим сивим волоссям, яке я зазвичай леліяла, заплітаючи у косу, або зашпилювала канцелярською гумкою у кінський хвіст, хоча через рідкі патли він швидше виглядав  мишачим. Пані Єва приклала вказівного пальця до вуст.
Ларисо, довірся перукарю. Хай тебе не дивує  її юність. Лесюня – найкращий майстер у місті, лауреатка не одного міжнародного конкурсу серед перукарів – модельєрів. До неї в чергу записуються усі модниці в окрузі. Вважай, що тобі пощастило потрапити на сеанс. Тому, - жінка звернулася до Лесі, -  концепція  подобається, тому я даю добро на її реалізацію. А щоб не марнувати часу, зроблю собі манікюр. 
Коли на підлогу впало перше відрізане пасмо волосся, аж серце зойкнуло, до горла підкотився клубок жалю. Мабуть, мій розум не був готовий до таких кардинальних змін зовнішності і я з острахом слідкувала за кожним рухом майстра. Звісно після слів пані Єви величезної кількості грамот, дипломів, яким були  обвішані стіни салони, я не могла не довіяти перукареві. Щоправда, від творчої людини з неординарним підходом до роботи і зняттям будь-яких обмежень, усього чекати можна. Щоб мені не довелось у своїй шапці - вушанці чи косинці увесь рік проходити, аби волосся відросло. Чесно кажучи, я не була в перукарні добрих зо шість років, тому довжина сягала до попереку.               
       Найгірші підозри справдились: довгі пасма хаотично лежали на підлозі, утворюючи оазу страху.  Побачивши мої перепуджені очі, Леся заспокоїла:
Не лякайтесь все буде гаразд. Зараз  такі  стрижки на піку моди.
Ці слова мене зовсім не надихнули і не заспокоїли. Навпаки, паніка оволоділа мною. Тут не стояло питання: що робитиму, швидше, як виглядатиму? От тоді, колеги з мене кепкуватимуть, проходу не даватимуть. Доведеться ще й цілу весну та літо в косинці проходити. Я взагалі картала себе, що погодилась на таку авантюру, проте волосся назад не приклеїш. Але мене далі чекали інші випробування. Довелося добре зціпити зуби, коли фарба торкнулася шкіри голови. Не знаю, чи була у мене алергія, бо пекло немилосердно.  Двадцять хвилин видалися мені вічністю і я мріяла якомога швидше запхати голову під струмінь води.
Давайте ще раз перевіримо, - Леся розгорнула на моїй голові пакунок з рушника та поліетилену. – Гадаю, варто потримати ще зо сім хвилин. Фарба добре не замалювала сивину.
Що?! –  я вскочила як навіжена. – Негайно змийте цю бридоту з голови. Не сила терпіти, як пече та свербить.
Перелякана Леся оторопіла. Вона не розуміла, що діється насправді, і моя неадекватна поведінка посіяла невимовну паніку в очах  майстрині. 
Чому ж ви стільки часу терпіли і нічого не сказали? – Леся була вкрай спантеличена, дізнавшись причину. – У такому випадку негайно  потрібно змивати без будь-яких «але». Вперше зустрічаю таку терплячу людину.
І справді, моє довготерпіння заслуговувало особливої уваги та пошани. Усе  життя  пройшло під егідою « якщо тебе вдарили, підстав іншу щоку». І не потрібно думати, що мова йде про прощення своєму ближньому. Навпаки,  я люто ненавиділа своїх кривдників, подумки проклинала їх. Не знаю, чому, але в інтернаті мене гамселили усі: починаючи від старшокласників, закінчуючи малими шибениками, яким ще не висохло молоко на губах. Я постійно терпіла побої та приниження, в надії, що завтра все припиниться. Однак наступного дня все поверталося на круги своя. Я стала для усіх боксерською грушею, офірним цапом. Звісно вихователям  не могла сказати правди, тому вигадувала неправдоподібні історії на кшталт : перечепилася та впала. З мого тіла ніколи не сходили синці та подряпини. Для мене існувало лише одне правило: розлютиш кривдника і тоді буде непереливки. Бити жертву, яка не намагається оборонятись, стає нецікаво, тому після кількох штурханів мене залишали у спокої. Якось вихователька  дорікнула, що потрібно дати відсіч і після цього ніхто  до мене і пальцем  не доторкнеться. Її слова глибоко запали у моє маленьке сердечко і цілий тиждень я виносила план помсти. Мій бунт назвали «повстанням рабів» і закінчився він фатально: я опинилась на лікарняному ліжку із струсом  головного мозку і чотирма переламаними ребрами, не рахуючи великих гематом та забоїв м’яких тканин. Добре, що не постраждали внутрішні органи, бо мене повалили на підлогу та щосили добивали ногами. Діти – найжорстокіші істоти у світі.  Маючи важкий життєвий досвід у цьому питанню, тому терпіння стало невід’ємним  супутником мого життя.    
Після кількох етапів маніпуляцій над чуприною мене чекали інші випробування у вигляді манікюру, корекції брів та, власне, самого макіяжу. Над мною чаклували по кілька майстринь відразу і результат не забарився. Через три з половиною години тортур на мене дивилася зовсім інша людина, я, навіть би сказала, досить симпатична.
Тобі подобається? – пані Єва стояла ззаду і милувалась моїм відображенням у дзеркалі. – Це  стане  першим кроком до ідентифікації твоєї особистості. Хоча попереду доволі терниста дорога. Гаразд, збирайся. Нас чекаю в іншому місці.
Остання фраза мене збила з пантелику, бо я і гадки не мала що ще вигадала Єва Ростиславівна. Ще раз глянула на себе у дзеркало і мушу визнати: я собі подобалась. Навіть мій розтягнений светр та нікудишня спідниця заграли іншими барвами. Пані Єва розраховувалась за послуги. Мені було страшно уявити, скільки грошей вона потратила на мій новий вигляд. Беручи до уваги  шикарний інтер’єр салону та кваліфікації майстринь, то прейскурант  міг бути не з дешевих.
Ми пройшли зо сто метрів в глиб вулиці і зупинились перед іншим салоном, щоправда, фото. 
Нам сюди, - Єва Ростиславівна відчинила двері. – Проходь.
Я на хвильку завагалася, бо насправді, не любила фотографуватись. На світлинах завжди намагалась сховатись за спини інших, щоб мене було видно якнайменше. 
Але ж…, - спробувала заперечила я, проте жінка грізно на мене зиркнула, мовляв: «не смій перечити».
На нас тут вже чекали і мене відвели у невеличку кімнату й запропонували стати посередині. Кілька хвилин коректування світлових променів і, здається, фотограф готовий був приступити до основної праці.
Що це має бути? – спитав чоловік.
Професійна фотосесія, - відповіла пані Єва.
Гаразд, зробимо.
І тут для мене  почалися справжнісінькі випробування: стань боком, дивись на уявну точку в кутку, посміхнись і всяке таке різне.
Ви надто сковані. Розслабтесь. Поводьтесь як у повсякденному житті. Не бійтесь, камера не вкраде вашої душі, - жартував молодик.
Але виглядати «живою» у кадрі мені ніяк не вдавалось. Моя посмішка виглядала нещира –  такий собі вишкір зубів.
Далі  справа не піде, - зітхнув майстер. – Вона надто напружена і зробити хороші фото не вдається. Чому ви боїтесь? Я нічого поганого вам не зроблю.
Не люблю фотографуватись от і все.
Чому?
Я завжди погано виходжу на світлинах.
І хто вам це сказав?
Сама бачу.
Дурниці! – вигукнув чоловік. - Мушу зробити комплімент – ви дуже фотогенічна. І не кожна людина може цим похвалитись. А тепер зробіть глибокий видих, подумайте про щось приємне і не звертайте на мене уваги. Домовились?
Я кивнула головою у знак згоди. Але про що  могла подумати, гадки не мала. У голову не приходила жодна  життєва подія, коли я себе відчувала щасливою. Ні, на жаль, за свої сорок років свого земного існування нічого хорошого не спадало га думку, ніщо не врізалося глибоко у свідомість. 
Так, так. Вже краще, - підбадьорював мене молодик. – Більше відкритості. Добре. А тепер посміхніться. Ні, не так. Де ваша щира посмішка? Я не бачу. 
Відчувала як мої лицеві м’язи розтягуються біля вуст, але це ніяк не задовольняло фотографа.  Він підійшов ближче до мене.
Хіба у вашому житті не було щасливих моментів? Гадаю, що були і не один. Пригадайте їх, будь ласка. Бо награна посмішка  надає вашому образу холодності та неприступності. Покажіть себе світу з середини, яка ви є насправді. Не соромтесь цього.
Що тут показувати? Він насміхається, чи як? У моїй душі живе маленьке боягузливе зайченя і нікого більше. Хіба варто витягувати із темряви перелякане звірятко? 
Згадайте, приємну подію із життя, - наполягав молодик. – Я знаю: їх у вас багато.
На жаль, я нічого не могла згадати, окрім сьогоднішніх смачних бутербродів, якими мене пригостила пані Єва.
Є, супер! – вигукнув чоловік. – Ви молодець! Продовжуйте так далі. Ще кілька знімків і ми закінчимо.
Пані Єва сиділа поряд з фотографом перед екраном монітору.
Так, цю, будь ласка, роздрукуйте, наступну також. Ці фото поки що не викидайте у кошик. Я ще подумаю. Хоче, киньте на принтер. Чудово.
Із двадцяти фотографій видалили лише одну, де я кліпнула очима, а всі решту Єва Ростиславівна однозначно схвалила і попросила роздрукувати у великому форматі.
А у вас є фоторамки такого розміру?
На жаль, ні. Хоча можу підказати адресу магазину, де їх можна придбати.
Була б вам за це вдячна. І ще одне прохання: якщо не важко, то, будь ласка, перепишіть фото у цифровому варіанті на флешку.
Коли ми вже попрямували до виходу, чоловік попросив про невеличку послугу.
Ви не проти, якщо деякі із ваших фото ми розмістимо на вітрині як взірець нашої роботи?
Я практично оторопіла, бо взагалі не очікувала такого розвитку подій. Моя світлина в колажі? Зараз для мене це звучало на межі фантастики.
Так, звичайно, - випередила мене пані Єва, – із задоволенням.
Покинувши фотосалон ми пішли в бік центру. За весь день я добряче втомилась не так фізично, як морально, тим паче, що було вже далеко по обіді і мій шлунок добряче дошкуляв  своїм бурчанням. Мені хотілося якомога швидше добратися додому з  однією маленькою ремаркою: після прибирання квартири. Але, здається, жінка не поспішала до своїх апартаментів. Вона йшла повільно, насолоджуючись прогулюванням по місті. Звісно, це дратувало, але мій язик не повертався щось сказати. Минаючи невеличкий ресторанчик, пані Єва зупинилась:
Я трохи зголодніла, давай перекусимо, - і не дочекавшись відповіді, потягла мене в середину.
Відвідувачів о цій порі було небагато, як-не-як робочий день. В глибині  зали закохано обнімались молоді люди, обабіч них через два столи сидів старший пан з ноутбуком та телефоном, який не випускав з рук і постійно тримав біля вуха. Мабуть, вирішував важливі робочі справи, бо вигляд у нього був вкрай стурбований. Ми присіли неподалік входу навпроти вікна, щоб мати хорошу панораму вулиці з усіма її пішоходами та автомобілями.
Оцінивши вартість страв у меню, зрозуміла: можу хіба що претендувати на лише кип’яток без цукру, а всі делікатеси, які так смачно дивились на мене з фото, зовсім  не по кишені. Чай тут куштував більше, ніж півтори буханки хліба.   Пані Єва замовила кілька страв, а коли черга прийшла до мене, я тихо пробелькотіла:
Мені, будь ласка, найдешевший чай.
Офіціант посміхнувся, розцінюючи замовлення, як жарт.
А якщо серйозно? – ще раз перепитав він.
В розмову втрутилась пані Єва:
Попрошу дописати хумус, - а далі пішли назви став, від яких голова йшла обертом. Єва Ростиславівна говорила, а хлопчина записував. Мені на мить здалось, що йому не вистарчить паперу для  замовлення. 
Це все? – на кінець спитав він. – Чи ще щось бажаєте?
Поки що досить. Далі видно буде.
Офіціант з цікавістю зміряв мене з ніг до голови, мовляв, сумніваюсь, що ви це все з’їсте. На стіл подавали страву за стравою а в мене очі розбігалися від різноманіття наїдків.
Це салат табулі – дуже смачний та корисний.  Cкуштуй! Одні вітаміни, -  насправді  він нагадував перемелену траву із білими вкрапленнями. –  Ця страва неодмінно тобі сподобається. Хумус у жодному випадку не можна їсти ложкою. Традиційно на Близькому Сході  страву зачерпують шматком коржа чи лавашу.
Назви потрав ніяк не розрізнялися моїм розумом. На перший погляд шашлик, а насправді, люля -кебаб.  Помітивши мою збентеженість, пані Єва додала:
Це східна кухня. Я  жила у  Лівані кілька років, гарна країна. Шкода, що зараз там неспокійно, із задоволенням ще раз туди з’їздила. А цей невеличкий ресторан – як нагадування про щасливі роки. Ностальгія, одним словом. Ти їж, не соромся. Не  можна залишити їжу у тарілці. Це неповага до господаря.
Пані Єва щораз докидала у мою тарілку м'ясо. 
Я так розумію, що для тебе ново як делікатес. З’являється на столі хіба що на великі свята? – я кивнула головою, бо навіть не пам’ятала, коли востаннє їла  шматок справжнього м’яса.  – Це білок, незамінний будівельний матеріал для нашого організму. Щоб не говорили вегетаріанці, але кожній людині на добу потрібно з’їдати до 50 грам тваринного білка. Це вже давно доведено наукою. Гадаю, що ти не піддалася новомодним течіям? – але побачивши, як я наминаю люля - кебаб, додала -  це добре.
Сьогодні, як ніколи я затрамбувала свій шлунок по самі вінця, десь так на день-два він повинен безперервно працювати, аби перетравити всю їжу. Як тільки витерла салфеткою губи, зрозуміла, що не контролювала свою поведінку і поводилась за столом як справжнісінька свинка із сільського колгоспу.
Нічого, - посміхнулась пані Єва, - все поправимо. Київ не один день будували. 
Потім вона витягла із сумки невеличкий пакунок і простягла мені:
Завтра свято. Звісно, я не схожа на Святого Миколая, але хочу зробити тобі невеличкий подарунок.
Я обімліла. Знову презент. Та за ті гроші, які сьогодні на мене потрапила жінка, я повинна півроку безкоштовно прибирати її квартиру і бути вдячною до кінця свого життя.
Я не можу взяти?
Чому? Ти навіть не знаєш, що там в середині.
Пані Єво, ви - надзвичайна жінка. Сьогодні ви подарували мені казку. Таких дарунків я не отримувала протягом усього життя.  Але у всьому є міра,  тому я  не смію переходити межу дозволеного.
Облиш, Ларисо! Все гаразд. Для мене гроші не мають цінності, як ти гадаєш. Якби я їх не потратила на тебе, то б спустила із подругами на  закордонну подорож. Але, на жаль, моє здоров’я не дозволяє мандрувати, тому мені приємно потринькати  на наші походеньки. Хіба тобі сьогодні було не цікаво та не весело? Знаєш, Ларо, у кожної людини є свій ангел охоронець. У когось він невидимий, у когось він цілком матеріальний. Ніколи не потрібно противитись подарункам, які робить нам доля. Бо відмовившись від них, ніколи не знатимеш, чи вчинила правильно. Однозначно, я не претендую на міфічну істоту із білими крилами за плечима, проте прагну зробити щось приємне для тебе.
Її слова настільки розчулила мене, що я не втримала сліз.
Ларисо, годі! Я жодним чином не хотіла тебе засмутити. Хочеться, як краще, а закінчується слізьми та сопельками. Пробач, якщо чимось образила.
Ні, ви що?! – відмахнула рукою, - ще ніхто не був зі мною настільки добрим. Ви – свята жінка.
Ну, ти вже трохи перегнула палицю, - засміялась пані Єва. – Я і святість – речі не сумісні. Хіба не пам’ятаєш, як я шулікою на тебе налетіла на першій нашій зустрічі? А ти кажеш… свята. 
Ой, та у вас хата стоїть не метена, а я розсілась тут, - запанікувала, згадавши про свої обов’язки.
Не переймайся так, - махнула рукою Єва Ростиславівна. – У квартирі чисто. Вчора прибирала. Тим паче, що шкода такий манікюр нищити. А завтра, - жінка зробила невеличку паузу, - у  нас наступна вилазка.
Куди? Знову у салон краси?
Ні, цього разу у театр. Якраз у мене є два квитки, а моя товаришка прихворіла, здається, ангіна у неї. Складеш компанію?
Насправді,  не розуміла, що діється і як мені у такому випадку відповідати. Тим паче, що наведення сьогоднішнього марафету припускало  грандіозну оказію. Три години в салоні краси -  неспроста. Я плуталась в догадках, хоча відразу ж підтвердила  свою готовність щодо  завтра. На прощання пані Єва  все-таки віддала подарунок – набір професійної косметики.
Гадаю, що ти сьогодні уважно спостерігала за роботою візажиста. Зробити собі макіяж не так вже і складно. Тому пообіцяй мені: що від нині не виходитимеш на вулицю без косметики, навіть, коли мова йтиме про викидання сміття. Обіцяєш?
Добре.
Чудово, домовились.
Щоразу, коли погоджувалась із Євою Ростиславівною,  у голові виринала проста та банальна думка: «Як це робитиму, якщо мої руки ростуть далеко не з того місця, яке визначила природа?»                                  
Півдня я прововтузилась біля дзеркала як квочка на яйцях, вправляючись у нанесенні макіяжу. Ніби збоку виглядало надто легко та просто, проте на практиці довелося добряче попотіти. Мої пальці не були пристосовані до тонкощів, тому все виглядало надто брутально: жодних пропорцій, товстий шар пудри, точнісінько так накладають будівельники штукатурку на стіни, щоб їх вирівняти, криві товсті лінії на повіках, асиметрія тіней на очах, про помаду, навіть говорити не буду. Якби це хтось побачив з боку, то б стовідсотково стверджував, що це робота чотирирічної дитини, яка потайки залізла у мамину косметичку і вирішила зробити собі макіяж. Я пішла до ванни і добре вимила обличчя. Таких процедур проробила зо шість, а то і більше, бо після четвертої вже збилась з рахунку. Чого тільки натерпілася моя шкіра за сьогодні?! Ворогу такого не побажаєш.
З пані Євою ми домовились про зустріч десь так за двадцять хвилин заздалегідь, бо рівно о шостій розпочиналася вистава. На що саме йдемо для мене залишалося суцільною загадкою. Я давно вже не була в театрі, тим паче, в оперному. Бо навіть коли, на наш відділ видавали  дармові квитки від профспілки, я завжди залишалася в аутсайдерах. Моїм правом духовного відпочинку користалися інші.
Навіщо Качці квиток на оперету? Куди там селу затурканому до богемного та духовного. Її, окрім роботи, у люди соромно випускати, тим паче, признаватись, що вона наша колега. Перетопчеться.   Краще мій чоловік піде. На відміну від Лари, він обожнює театр. 
Одного разу мені все-таки пощастило потрапити в театр: чи то було перед релігійними святами, коли всі добропорядні господині левову частку свого часу проводили на кухні, чи у літній період, і більшість людей ніжилась на морях під гарячим сонцем,  достеменно не пам’ятаю. Але, щоб я отримала колосальну насолоду від оперети «Наталка Полтавка», яку не раз перечитувати,  сказати не можу. Так би мовити кому що.  
Другою глобальною проблемою для мене стало вбрання. Мій гардероб, якщо так можна було висловитись, включав кілька теплих речей на зиму, три кофтинки, блузку та дві спідниці. У чому йти не мала гадки. Та і вибирати не було з чого. Моя біла блуза на короткий рукав, старомодного крою була чи не найкращим вибором серед усіх інших речей. Вочевидь,  без варіантів. До білого найкраще пасував чорний. Така колірна гама здавалась надто банальною та  своїм корінням сягала моди і стилю минулого століття, проте, на мою думку, це повинно мало виглядати стримано, нарядно та святково. Хоча у театрі я дуже соромилася свого зовнішнього вигляду, але про те згодом.
Якщо одне питання було сяк-так вирішено, то макіяж  гостро стояв на порядку денному. Піти без мейкапу – засмутити пані Єву. Потрібно було докорінно мислити по-іншому. Не вмієш сам – попроси ближнього свого. Ні, відразу не потрібно бігти у найближчий салон і викладати з кілька сотень гривень, можна знайти цілком прийнятний, і погодьтесь, водночас безкоштовний варіант, як приміром, попросити Олю. Чому ця ідея не прийшла у мою забиту мотлохом голову раніше? Я ніколи  нікого ні про що не просила. І гадаю, що у моєї сусідки не буде вагомих причин мені відмовити, звісно, якщо вона вдома і нікуди не попленталась.
Ларисо, це ти? – не йняла віри Оля. – Та хай мене громовиця вб’є на місці.   Власним очам не вірю. Ущипни мене за дупу, бо, здається, я у царстві Морфея чи Морфію? Хоча це не так і важливо.
Оля деколи намагалася оперувати різними словами, не до кінця розуміючи їх значення. Чула дзвін, не знає де він. Це приказка влучно характеризувала дівчину. Їй би у розмову якесь новеньке словечко підкинути, мовляв, дивіться яка я розумна та начитана. Почувши мою просьбу, Оля  з радістю погодилась допомогти.
Стривай, лишень свою косметичку візьму.
Не треба. У мене все є.
Тоді ходімо до твоєї квартири, - вона зиркнула через плече у кімнату. – Мій Василько спить.
Переглядаючи мій запас косметики, Оля із заздрістю торочила:
Не може бути. Вперше таку у руках тримаю. Мабуть, дорогуща, що нема на то ради. Ларисо, признайся: ти ж її сама не купила. Тобі подарували?
Так, святий Миколай приніс і під подушку поклав, - жартувала я.
Стоп! – Оля відразу посерйознішала. – Твій новий «лук», професійна косметика, сьогоднішнє запрошення в театр… Зачекай, дай вгадаю! Ти знайшла собі багатенького Буратіна!
Кого? – в мене аж розмір очей збільшився в рази.
Ну, так би мовити, спонсора, який  дає тобі гроші за… ти розумієш… Ну, ті … шпілі – вілі.
Я стояла спантеличена, бо в моєму багатому словниковому запасі  не знайшлося місця для слова «шпілі - вілі» і взагалі не було жодного варіанту щодо  його семантики.
Того, - Оля показувала на жестах незрозумілі рухи, остаточно заплутавши мене. -  Ну, цогокає тебе. 
Що робить? – набір діалектів в Олиному виконанні заводив мене якомога далі у глиб лісу.
Коханця. І з огляду на подарунки – не бідного. 
А! Ось ти про що?! Не вгадала. Мені подарувала все пані Єва.
Твоя родичка?
Ні, хороша знайома.
Скільки їй років?
І гадки не маю, мабуть, вже на пенсії. Вона дуже  турботлива та добра.
Ти ба! Давно спілкуєтесь? Щось раніше про неї не чула.
Ні, зо  тиждень, а то, може, і більше.
Дивно, як на мене, звучить доволі чудернацьки. А може вона лесбіянка?
Цур тобі, пек! Тіпун на язик, - я розсердилась. – Іч, чого вигадала?
За будь – якими безкорисливими вчинками, Олі виважилися усілякі найстрашніші наслідки. «Не вірю, хоч вбий – переконувала себе та інших. - Люди просто так добра не роблять. Мусить бути якийсь підступ. Безкоштовний сир лише у мишоловці. У нас час за все доводиться платити, якщо не зараз, то у майбутньому – однозначно.  Дивись уважно, аби у халепу не втрапити». 
Гаразд, може приступимо до справи? -  я квапила Олю, бо стрілки годинника перевали на п’яту. 
Добре, як скажеш, - Оля знизила плечима. – Отже, вечірній макіяж.
Ні, краще природній.
Ти сама толком не знаєш, що хочеш. Сідай, на свій розсуд фарбуватиму.
Не знаю, де вона навчилася тих тонкощів чи на спеціальних курсах, чи була самоучкою, проте з-під її рук і справді все виходило ідеально.
Розплющ очі. Добре. Потрібно тут підправити. Зараз дивись вгору, не кліпай повіками…
Точнісінько, як вчора, у салоні краси.  Коли все було закінчено, Оля дала мені дзеркало.
Приймай роботу. Подобається?
Звичайно. Дякую.
Ларисо, чи можна тебе про щось попросити? – дівчина зам’ялась на місці. -   Можеш мені подарувати ось цю  коралову помаду? Їх у тебе аж три, а, правду кажучи, це мій улюблений колір. То як?
Бери. 
Ой, дякую. Мої колежанки аж від заздрощів луснуть, коли побачать таке у моїй косметичці. А це що? – Олі в око впали мої фото на столі, які я вчора туди кинула і сьогодні забула сховати у сервант. – Вав! Жаби волохаті! – дівчина не приховувала захоплення. – Супер! Бомба! Ніколи в житті не сказала б, що на фото Лара, яку я знала раніше. Коли робила фотосесію?
Вчора. Це була ідея Єви Ростиславівни.
Ой, Ларисо, заздрю тобі. Де мені таку пані Єву знайти? Не підкажеш?
У відповідь я лишень посміхнулася кутиками губ.   Я справді трохи замешкалась із приготуваннями до театру, а коли спохватилась, то стрілки годинника невблаганно показували десять по п’ятій, а я ще не вдягнена. Треба було ж цілий день фігнею страдати,  аби потім, висолопивши язик, як гончий пес, доганяти згаяний час. На моє щастя, трамваї курсували справно без будь-яких заторів. Зо кілька сотень метрів пішки і я вже на місці, щоправда, запізнилась на чотири хвилини, але то не біда.
Пані Єва мене чекала біля входу, щоправда, була чимось стурбована.
Де ж вони забарилися? – щораз дивилась то на годинник, то на постаті перехожих, що з усіх - усюд, як мурахи, сходились до величної будівлі театру – окраси та візитівки нашого міста .
Ми ще когось чекаємо? – поцікавилась я.
Так, мою знайому.
У моїй голові пазли картинки розлетілись на друзки. Вчора переконувала, що їй ні з ким іти, а сьогодні, ситуація різко змінилася.
Ви казали, що ваша товаришка захворіла, - ніби ненароком нагадала я. – А виходить по-іншому.
Де ж вони? Не встигнуть! – бідкалась пані Єва ніби не чула мого запитання. – Що?! А-а-а! Це інша знайома. У нас ложа.
Не знаю, скільки там місць, але мене сьогодні доведеться побувати в компанії подруг Єви Ростиславівни. Ну, що ж, не перемикатиму задню передачу. 
Ось вони! – махала рукою комусь із натовпу. – Слава Богу, встигли. 
На обрії вимальовувались дві постаті: худорлява жінка та високий огрядний мужчина. 
Вітаю вас! – незнайома жінка та пані Єва обійнялись. – А я так хвилювалась. Боялась, що ви не встигнете.
Ой, Євусю, - перевела подих жінка, -   таксі чекали зо півгодини, заледве машина до нас доїхала. Сама розумієш: не кожен водій у наш бік  їхати хоче з тими дорогами як після бомбардувань авіацією – яма на ямі. Та бодай їх… А вже як примчить, то подвійному тарифу лупить. Бога нема в серці.
Розмова і далі затягнулась, якби першою не стрепенулась пані Єва.
Щось ми заговорились! Сором мені. Я ж  представити забула. Прошу знайомитись. Пані Богдана та її син Дмитро. А це Лариса.
Дуже приємно, - пані Богдана першою простягла мені руку. – Багато чула про вас.
Або я не дочувала, або  щось діялося незрозуміле. Що саме розповідала їй пані Єва та навіщо для мене залишилося загадкою.
Мене посадили поряд з Дмитром. Окрім нас, чотирьох, нікого в ложі не було, хоча вільним залишалось одне місця. Чи це була заздалегідь  спланована операція, чи то так вийшло насправді,  для мене залишалося справжнісінькою загадкою та таємницею. У театрі яблуко впасти. Аншлаг. Не думаю, щоб місця пустували. Може історія про хвору подругу і справді не вигадка.
Як виявилось пізніше, це була прем’єра балету «Мадам Баттерфлай». Якщо з оперетою  ще сяк-так ладила, хоч поверхнево могла вловити сюжет того, що відбувалося на сцені, то із балетом у мене була цілковита прірва. Важко пояснити людині китайську грамоту, якщо та написана єгипетськими ієрогліфами. Одним словом, вінегрет із майонезом без дрібки солі. Щось схоже відбувалося у моїй голові. Я сиділа і відверто нудьгувала. Щоправда, Дмитро, якому явно перевалило за тридцять п’ять  а то може і більше, знайшов для себе іншу розвагу – гру пасьянс на телефоні. В антракті, коли мати з сином вийшли, пані Єва підсіла до мене ближче.
Тобі подобається?
Так, дуже гарна постановка.
Ні, я мала на увазі інше. Дмитро тобі імпонує?
Моя оперативна пам'ять встигла загальмувати роботу передачі нервових імпульсів у головному мозку ще до закінчення фрази. Я тратила на мить дар мови, хоча Єва Ростиславівна цього не помітила і продовжила далі.
Дуже гарний хлопець. Не п’є, не палить. Працює в ІТ сфері. Зарплата висока. Але основне, що він спокійний, турботливий, щедрий  та  дуже хазяйновитий.  У свої 46 років одруженим  не був, дітей немає.  Не хлопець, а знахідка. За ним, як за кам’яною стіною. Я б на твоєму місці до нього пригледілася. Він такий добряк, що…
Але в цю хвилину повернулась пані Богдана із Дмитром, тому пані Єві залишилось поплескати мене по плечі, мовляй, «не марнуй час!».  Наступний акт я сиділа як на голках. Тепер у моїй голові остаточно вимальовувалась картина наших відвідин театру. Я готова була згоріти на місці  чи взагалі провалитись під землю. Ані те, ані інше в апріорі не могло статись. 
Після закінчення пані Єва запропонувала усім піти у кав’ярню, перехопити чогось солоденького та поділитись враженнями  про прем’єру. Товаришка відразу підтримала пропозицію. Незадоволеними залишилися хіба що я та Дмитро, але іншої альтернативи у нас, відверто кажучи, не було.  Очевидно, чоловіку хотілося якомога швидше поїхати додому, аби сісти за свій комп’ютер та зайнятись улюбленою справою. Я ж у свою чергу була не у своїй тарілці, бо ще в гардеробі він зміряв мене з ніг до голови і відвернув погляд. Про що далі можна говорити?
Жінки йшли попереду, а ми  мовчки плентались на два кроки позаду.
Ой! – вигукнула пані Богдана. – А де ж моя хустка? Дмитрику, ти її поклав у кишеню?
Ні.
Йой! Яка халепа! Мабуть, у гардеробі забула! -  як не старалася  жінка чуттєво та правдоподібно зіграти свою роль, але це швидше виглядала на виступ актора – аматора.
Мамо, я можу повернутись до театру.
В жодному разі ні! – гримнула на нього мати. – Ви з Ларисою ідіть в он ту кав’ярню, а Єва складе мені компанію.
Так, звісно. Я не проти ще трохи прогулятись, - приєдналась до фарсу моя знайома.
Нам поки що нічого не замовляйте, і неодмінно, чуєш, Дмитрику, обов’язково дочекайся мене, - наказувала своєму непутящому сину, ніби тому було зо п’ять років.
Нам обом безапеляційно поставили шах і мат. Гадаю, пані Богдана прорахувала всі кроки наперед, тому наполягала на тому, щоб її синочок завчасно не змотав вудочки та втік. Я також не була у захваті від  ідеї жінок. Ми поплентались до найближчого закладу, на який нам вказали. Пані Єва з товаришкою, переконавшись, що ми  увійшли в середину, перейшли вулицю й опинились у ресторанчику навпроти.
Що будеш?  - якось неприязно спитав мене Дмитро. – Каву чи чай?
Не відмовилась від чашки кави, - люб’язно відповіла, але побачивши кислу міну свого кавалера, заховала свою посмішку якнайдалі.
Нам, будь ласка, одну каву та бокал пива. Падай тут, - Дмитро рукою показав на столик поруч.
І все? – перепитав бармен.
Для нас досить і того.
Дмитро присів за стіл, не знімаючи верхнього одягу, натякаючи на те, що не збирається надовго тут затримуватись. Перехилить бокал пива та й гайда додому. Я все-таки ж вирішила зняти свій пуховик та накинути на спину, хоча в приміщенні було доволі тепло.
Чоловік не відривав погляд від свого смартфона. Здається, він з кимось листувався, бо час від часу до моїх вух долітало звуки «біп-біп». Чоловік то посміхався то хмурив чоло і щось стрімко та швидко набирав на клавіатурі. Я сиділа поруч, втупившись у малюнки на стінах і цідила по краплі каву. 
Це не чувано! – обурився Дмитро. – Їх вже цілу годину немає. Це можна було додому пішки піти. Мабуть, забула про мене. Гаразд, йдемо. Офіціант, будь ласка, рахунок.    
Ми були на низькому старті, коли принесли маленьку книжечку. Дмитро уважно подивився на суму.
З тебе двадцять п’ять за каву.
В мене підкосилися ноги і гарячкувато стала згадувати, скільки грошей залишилося у  гаманці. На моє щастя, я сьогодні вигребла залишки своїх заощаджень із червоно горнятка. Насправді, кава коштувала 21 гривню, але Дмитро вирішив заокруглити на чайові. Міф про щедрого та доброго хлопця розсіявся як ранковий туман: швидко та безапеляційно. Я кусаючи губи від жалю, віддавала останні кровні. За що житиму наступні пару днів – не мала гадки. Чоловік одним махом вихопив купюри з моїх рук і поклав разом із своєю двадцяткою на стіл.
Дякуємо. До побачення.
На вулиці, навіть не попрощавшись, він засунув руки у кишені та зник у невідомому напрямку. Я була геть розчавлена та принижена водночас, очі на мокрому місці, всередині шкребли кішки, і таке враження, що тобі у душу плюнули.  На що я надіялася? Скільки апгрейдів не роби красунею мені ніколи не стати. 
Ранком мене розбудив телефонний дзвінок. 
Як все вчора пройшло? Давай розповідай! – бадьорий голос пані Єви заставив мене підвестись з ліжка. 
Я в загальних обрисах змалювала ситуацію.
Дуже шкода, направду, шкода. Але ти не переймайся. Щось інше вигадаємо. До речі, приходи до мене сьогодні, кудись сходимо, наприклад, на виставку.
На жаль,  не можу – працюю.
Яка прикрість! Завжди забуваю. Зорієнтуй, до котрої на роботі? Хоча, дай згадаю! До четвертої.
Тут пані Єву я не могла обманути, бо та, мабуть, чітко вивчила графік роботи бібліотеки. У слухавці запанувала на мить тиша.
Довго не затримуйся. Після закінчення відразу ж до мене. Домовились?
Мені нічого не залишалося робити, як пообіцяти зайти в гості. Я розуміла, що пані Єві захочеться знати найменші подробиці моєї зустрічі із Дмитром. Взагалі, відверто кажучи, я припустилась великої помилки, коли погодилась піти з ним у кав’ярню. Я ж ніколи нікому не подобалась, а тут… дурненька сподівалася … на диво. Гаразд, потрібно тверезо дивитись на світ без будь-яких рожевих скелець. Мій зовнішній вигляд – далеко не мрія чоловіків. Навіщо гріх таїти?
Почувши мою історію від початку до кінця, Єва Ростиславівна не приховувала обурення:
Жах! То він наполягав на тому, аби ти заплатила за себе?! Геть на голову не налазить! Та в них грошей – кури не клюють, а він, скупердяй, гроші захом’ячив дівчині на каву? Сором та ганьба! У нього зарплата вимірюється тисячами доларів, а тут…
Здається, сьогодні пані Єва не була у гуморі. І причиною стала моя розповідь.
Та, щоб я шукала цьому бугаєві наречену! Ні, перепрошую, але від сьогоднішнього дня нехай забудуть про моє існування. Потім від людського осуду не сховаєшся, не хочу, щоб мене в зубах носили. Досить! До побачення.
Пані Єва розмахувала руками, як оратор на публічному виступі.
Можливо, проблема у мені, - озвалась нарешті я.
Стоп машини, стоп трактори! Не зрозуміла: що мається на увазі?
Давайте дивитись правді у вічі. По шкалі привабливості та вроди я на останньому місці після шимпанзе та крокодилів. 
Щоб я того більше не чула! – жінка вибухнула гнівом. – Чому ти ніяк не можеш усвідомити елементарні речі? Хіба ти себе не бачила на фото? Насправді, ти нічим не відрізняєшся від моделей на сторінках журналів. Допоки ти цього не приймеш і не полюбиш себе, говорити з тобою марно. А знаєш: чому він забрався і пішов? Не тому, що проблема у тобі, як висловилась раніше.  Дмитро – не дурний хлопець і відразу зрозумів не прописну істину: ти гідна кращого. І нехай від сьогодні усі твої недоліки повинні стати перевагами.  Не  збираюсь приймати жодних сумнівів, на кшталт, у мене нічого не вийде чи щось подібне. Я знаю, я впевнена, я у тебе вірю.
Слова пані Єви виглядали справжнісінькою єрессю. Не знаю яка муха залетіла їй у голову, але порівнювати мене із моделями на обкладинках, це занадто. Якби це сказав хтось інший, а не Єва Ростиславівна, я б це сприйняла як чергову насмішку. 
Трохи заспокоївшись, пані Єва завела мене у дальню кімнату. Тут усюди на стінах висіли фото усміхненої дівчини.
Це моя Катруся, - з любов’ю сказала жінка. – Шкода, що вона зараз далеко за кордоном, але обіцяла приїхати із сім’єю до мене на свята. До речі, у мене є ще  фото, зараз покажу.
Пані Єва принесла свій ноутбук і стала коментувати кожну світлину.
Це Катруся у Сполучених Штатах на міжнародній конференції молодих лікарів, а тут вони разом з чоловіком в Японії. Тут фото з Австралії та Нової Зеландії. Знаєш, Ларо, моя дівчинка дуже зайнята, але у вільний час завжди кудись їде. Моя вдача.
Мене збентежив той факт, що серед фотографій не було ні одної, де її дочка у підлітковому віці, чи, наприклад, з дитсадка чи школи. Зазвичай, батьки полюблять зробити світлини своїм чадам. А тут жодної. Однак, питати не стала, хоча і дуже кортіло.
Після перегляду пані Єва виставила посеред кімнати зо три великі  пакети.
Ось, прошу. Вибирай, що подобається.
Я зазирнула в середину, а там – не зрозуміло що.
Це  одяг моєї Катрусі. Вона хотіла викинути, а я не дозволила. Не знаю, чому він досі лежить у пакетах в кутку, пилом припадає.  Як у воду дивилась - знадобився. Не впевнена, чи тобі розмір підійде, бо моя дівчинка нижча  та трішки огрядніша, тому все потрібно міряти. Якщо буде і завелике, то можна в ательє занести, аби зшили.
Мої очі розбігалися від різнобарв’я,  фактур тканин та фасонів. Такі речі можна було зустріти хіба що дорогих магазинах чи в  секонд  хенді у відділі ексклюзиву. Я схопила жовтобагряну кофтинку і приклала до себе.
Подобається? – посміхнулась пані Єва. – Це був улюблений светр моє Катрусі. І мушу погодитись, що цей колір тобі личить.
Я трохи зніяковіла, бо, насправді, мені стало не по собі: досить зловживати  чужою добротою. 
Невже ваша донька їх не одягатиме?
Кажу, - підвищила  на мене голос, - Катруся казала: «Викинути». Ану, швиденько приміряти.
Кофтина була якраз, ніби на мене шита. Блуза та джемпер також підійшли.
Ніколи не могла подумати, що носите один і то й же самий розмір! – сплеснула в долоні пані Єва. – Це ж чудово! Гадаю, що не варто продовжувати примірку далі. Без будь-яких заперечень ти забираєш усі три пакети. – Я спробувала вставити слово, але жінка відразу ж перебила. – Жодних ні. Зараз же викликаємо таксі і я допоможу пакунки донести додому.
Я отетеріла,  бо в уяві вигулькнула картина мого помешкання. У порівнянні із квартирою пані Єви мій дім нагадував справжнісінький гадючник, схожий на притулок  для безхатьків, які зносили туди увесь свій мотлох. Хоча, після останньої зустрічі з пані Євою, я заставила  себе зробити  лад на кухні, звісно, не ідеальний, але хоч якийсь . На черзі залишалася ванна та кімната. Тому не хотілося вести пані Єву до хати, я вдалася до хитрощів:
Щиро дякую, але гадаю, що не варто.
Я не хочу чути від тебе жодних заперечень. Ти повинна мене слухати навіть через те, що я старша.
Ні, пані Єво, ви мене не так зрозуміли. Я  справді вам гречно дякую, але, гадаю, що сьогодні я візьму декілька речей, а вже завтра чи післязавтра  – решту. Неділя для того, щоб відпочивати, - лукавила я, щоб виграти зо два фору на прибирання.
Маєш рацію, - поплескала мене по плечу жінка. – А який відпочинок без солодощів та чаю.
Ми ще довго гомоніли, допоки годинник не пробив одинадцяту. Я стрепенулася, бо час і справді швидко пролетів. 
Мені пора додому.
Стривай, зараз я викличу тобі таксі.
Не треба, - з благанням у голосі просилася я. – Ще маршрутки їздять.
Жодного громадського транспорту, - а потім так пильно зазирнула мені  у вічі. – Чому ти не скажеш, що ти вчора віддала останні гроші в кафе?
Я потупила погляд у підлогу. Мені було стидно признаватись, що гроші, які дала пані Єва, давно розтринькала.
Ось, тримай! – жінка довго шукала у сумці і нарешті простягнула п’ятисотку.
Я не можу взяти.
Чому? Чекаю конструктивних і переконливих аргументів.
Совість не дозволяє.
Жінка розвела руками:
Гаразд, - не вгавала пані Єва. -  Тоді зробимо наступним чином: я тобі позичаю, а коли матимеш можливість – віддаси. Згода?
У нас аванс 25 числа кожного місяця. Через чотири дні неодмінно поверну.
Стривай, - здається пані Єві моя ідея була зовсім не до вподоби. – Я мала на увазі, коли у тебе з’являться зайві гроші, а не у день зарплати. Іде Різдво. Свята вимагають більше витрат, тому, давай домовилось, що гроші повернеш у лютому чи в березні.
Це зовсім неправильно, - запротестувала я.
Ситуація наступна, - здається, я добряче розгнівила пані Єву. -  Це мої гроші, тому вирішувати мені. Втямила?
У понеділок я виглядала як новенька копійка, що зійшла з верстату монетного двору. Колеги, як один, розкидались  компліментами відносно зовнішнього вигляду. Єдиній, кому нічого не подобалося, була Люся.
До цієї зачіски ця кофтина зовсім не пасує, - зверхньо повчала мене. – Та і  колір волосся тобі ніяк не личить. Я б пофарбувала в темний чи світло – каштановий тон. І манікюр не по фен шую. Тепер не модно французький. Одним словом, відстій, минуле століття.  Не розумію: стільки бабосиків викинула на вітер, як не було відчуття стилю та гармонії, так і несмак залишився.
Ще кілька раз за день Люся намагалася знайти ґандж, але її уїдливі та зверхні зауваження я пропускала повз вуха.
Не звертай уваги, -  на диво, підбадьорила мене Тоня, - це все через заздрощі.  Щоб ти розуміла, вартість твого джемперу більше п’ятдесяти  доларів Десь вона у каталогах бачила. От вона і біситься. Жаба за горло схопила мертвою хваткою.
Та наша Лара пішла на панель працювати, і, мабуть, багаті клієнти попались, бо дозволити собі таку розкіш на зарплату бібліотекаря – не можливо.
Відповідь завідувачки на фразу Людмили Василівни була проста як двері: вона підняла вгору обидва великі пальці і додала:
Молодець, Ларисо! Так тримати і надалі.
Проте більшість робочого часу колеги за спиною обговорювали моє раптове перевтілення. Єдиним  нез’ясовним питанням залишалося: звідки  гроші?
Підчепити якогось мужика вона ніяк не могла. Даю руку на відсіч і зуб на додачу, – переконувала всіх Люся. – Може якісь родичі вигулькнули із минулого? Пам’ятаєте?   Вона з дитячого будинку.
Авжеж, приїхали родичі та обсипала наше бідолашне опудало подарунками. М’яко кажучи, важко віриться.
Чому ж? Усяке в житті буває. Може не знали, де вона знаходиться, а тепер знайшли рідну кровинку.
Ні, якби Качка була моєю родичкою, - фантазувала Люся, -  то, побачивши її, дременула в світ за очі. Хіба що курява  залишилась. Де ж таке чуперадло!..
А що говорить сама Лара?
Мовчить як риба, у рот води набрала, лише загадково посміхається.
А пам’ятаєте зо два тижні тому до нас така чепурна пані приходила і просила Качку покликати? 
Було таке  і що з того?
А може це її біологічна мама. І на старості років у неї совість заговорила? Захотіла гріхи перед смертю спокутувати?
Не мели дурниць! Між ними, максимум, кілька років різниці. Не думаю.
А може це її старша сестра?
Якщо це сестра, то я балерина оперного театру, - докинула Тоня. – Та вони зовсім не схожі.
Може від різних батьків?
Я, наприклад, рада за Лару, - обізвалася Валерія, але зустрівшись поглядом з Люсею, замовкла
Одні гіпотези породжували інші. Остаточно заплутавшись у своїх домислах, першою здалася Тоня.
Хіба вам не все одно? Хто, де, як і почому? Ходімо до роботи, а то зараз усі по шапці від завідувачки дістанемо.
Колектив добряче трясло зо тиждень. Я мовчала як партизан на допиті у ворожому таборі. На будь-які запитання відповідала зачовганою фразою: «Пробач, багато справ, пізніше поговоримо». Але в кінці робочого дня  зникала з обрію, швидше, ніж помічали мою відсутність.
Правильно, робиш, - підтримувала мене пані Єва. – Щоб їм усім мозок вибухнув від цікавості.
Про мої стосунки в колективі Єва Ростиславівна знала не з чуток і розповідей. Прийшовши перший раз у бібліотеку, вона стала випадковим свідком як Люся у розмові з Тонею паплюжила мене  останніми словами і називала фригідною жабою. Ставлення до мене в колективі було неоднозначне: хтось радів моїм успіхам, чиєсь серце переповнювалось заздрощами, а от Тоня та Люся просто пінилися від завидків.
Та за кого вона себе має?! Я не розумію, як можна було віддати брендовий та практично новий одяг Качці?! Вона ж того не оцінить. Їй чи за сто гривень чи за сотню доларів все одно. Бо нічого не тямить в моді. Я вважаю, Лара у  розвитку  застряла в епосі Середньовіччя і звідти не збирається повертатись в реальність. Качка навіть не знає, як комп’ютер включити, а про все інше я мовчу. От страховиську пощастило.  Останні три дні  добре не висипляюсь, усю ніч жахіття сняться, прокидаюсь у холодному поту. Треба Качку гнати звідси в шию. До речі, як там твій депутат? Говорила з ним щодо роботи? 
Ще ні, - Тоня ліниво позіхнула, мабуть, Люсині розмови за минулий тиждень  добряче втомили. Бо та могла присісти лише на вуха товаришці та товкти воду у ступці до побіління. 
Я б на твоєму місці не зволікала, знаєш, як турнуть  нашу директрису, то на її крісло багато охочих знайдеться. Ох, і набридло мені ця робота, поперек горла стоїть. Давай, - Люся штовхнула ліктем Тоню. – Дзвони тому чуваку. Нехай швиденько питання вирішить, щоб з нового року у нас були нові посади.
Ти  розумієш, що це не телефонна розмова? Такі питання при зустрічі вирішують. Навіть тут стіни вуха мають.
Подумаєш?! – Фиркнула Люся. – Із розповідей я для себе винесла одне:  він до тебе нерівно дихає. Якщо не помиляюся, то депутат пропонував руку і серце пару років тому?
Пропонував, - мляво одповіла Тоня, - але окрім розмов, справа не просунулась далі ні на сантиметр.
А хто тобі заважає реанімувати ваші відносини? Зателефонуй, скажи, що сумуєш за ним, з нетерпінням чекаєш зустрічі   і таке інше. Чоловіки як діти. Гадаю, повірить.
Він не такий же лох, як ти думаєш. Він чітко фільтрує все, тому і при бабках.
Ну, не хочеш ти телефонувати, давай я задзвоню, - Люся взяла смартфон Тоні. – Депутат у тебе під який іменем?
Негайно віддай! – Тоня вирвала з рук телефон. – Взагалі з головою не дружиш, чи як?
Чому ж так грубо? З головою у мене хороші стосунки, я б сказала, тісні та товариські.  Тобі потрібен хороший підсрачник для прискорення, бо ніяк не наважуєшся взяти ініціативу у свої руки. Час іде, і вже через рік твій депутат знайде собі молоду та довгоногу кралю, а ти залишишся на узбіччі дороги. Малолітні нам на п’яти наступають, в потилицю дихають. Тому: куй залізо, допоки воно гаряче. Якщо переконала – то телефонуй зараз і при мені. Хочу все чути!
Тоня набрала номер і швидко скинула.
Він за кордоном. Включився роумінг. 
Це не біда! –  Люся потерла руки від задоволення, - основне,  він побачить твій пропущений виклик, а далі справа техніки. Сама знаєш, що говорити.
Закулісні інтрижки мене зовсім не цікавили. Тепер моє життя набуло іншого змісту. Увесь свій вільний час я проводила з пані Євою. Як маленька дитина пізнає світ, так і я, губкою вбирала  усі прогалини у своєму вихованні.
Щоб подолати комплекси, що роками замотлохували мій розум,  Єва Ростиславівна написала правила, які я повинна була вивчити напам’ять як молитву «Отче Наш».
«Ти повинна стати справжньою леді і в нас немає так багато часу, тому доведеться працювати у пришвидшеному темпі для досягнення даної цілі . 
По-перше, Ларисо, тобі не варто боятися людей і будувати навколо себе високі мури та копати глибокі рови. Боячись відкрити комусь своє серце, ти віддаляєшся від суспільства як такого. Так, погоджуюсь, люди є жорстокі, грубі та немилосердні. Але визнай: у кожного є щось хороше та добре. Це як позитивно та негативно заряджені частинки. Одне без іншого не існує. Тому тобі слід переглянути своє ставлення до людського роду, адже ти – одна із нас.
По-друге, не бійся висловлювати своєї думки, навіть тоді, коли вона йде в розріз з іншими, чи навіть коли  не маєш рації. Запам’ятай: ти – особистість і людині властиво помилятись. У світі немає ані ідеальних речей ані ідеальних людей. У кожного є своє бачення життя. Тому не варто приймати чужу думку чи ворожі твоїй душі стереотипи. Ніхто не знає, що правильно а що ні.  Потрібно жити за покликом свого серця, звісно, якщо у нього не затаїлась злоба та ненависть. Життя – це мить, воно швидкоплинне та непросте. Кожного дня намагайся знайти позитив, радість та  задоволення.   
По-третє, тобі потрібно навчитись долати труднощі будь-якої складності, а не ховатись у глухий кут і чекати, допоки все розсмокчеться. Повір, ситуація вирішиться, але не на твою користь. Коритись та ставати на коліна – прерогатива недолугих та слабких духом. У будь-якому разі ти до таких не відносилась. Ти сильна та мужня. Тому не варто опускати руки при найменшій проблемі. Просто ігноруй негаразди. Ось, побачиш закономірність: вони образяться і підуть геть. Недоладності люблять кволих духом. 
По-четверте, ти повинна себе леліяти  і, вкотре наголошую, ЛЮБИТИ. Люди навколо це відчують і змінять про тебе думку раз і назавжди. Ніколи не принижуй себе, чи, тим паче, не зазнавайся. Бо завищена самооцінка призводить до фатальних наслідків, так само, як і занижена.
По-п’яте, ніколи не бійся перемін у своєму житті. Пам’ятай, що після бурі настає сонячний день, а на небі з’являється веселка. Наше буття зіткане із різних ниток – чорних та білих, буденних та святкових. Інколи люди сидять у своєму болоті і не намагаються визирнути за межі, боячись втратити його. Якщо бачиш перспективу чи у тебе є мрія, не залишайся у смердючій трясовині, розірви пута, що тебе сковували, і йди вперед. Знаю, спершу буде важко, але якщо доля дає тобі хоч маленький натяк на шанс – використай його, бо у майбутньому такої можливості може і не бути. Хапайся за кожну соломинку від фортуни та не озирайся назад. 
По-шосте, ніколи не тягни за собою важку валізу без ручки в надії, що щось зміниться. Краще кинути цю нелегку ношу посеред дороги. Ти вправі  сама вирішувати і змінювати своє майбутнє. Не варто сприймати фатум як належне та неминуче. У нас є декілька варіантів, якими варто скористатися. Як свідчить практика, люди не змінюються, хіба що одиниці. Якщо хтось тебе образив – пробач його і залиши  цю особу разом із прощенням у минулому, перегорни сторінки і продовжуй свій життєпис з нового аркуша. Ніколи не бери кривду із собою у майбутнє. Вона, як червоточина роз’їдатиме тебе із середини. 
По-сьоме, знайди для себе захоплення, що приноситиме тобі радість. Хоббі – це ліки від будь - якої душевної хвороби. Не хочу вірити, що у тебе немає жодних уподобань. Зазирни у свою душу, спитай у свого серця та розуму. Відповідь лежить на поверхні. Тобі потрібно лишень її прийняти та зробити перші кроки на зустріч. Страх – твій найбільший ворог. Подолай його, аби стати щасливою.
По – восьме,   не надавай великого значення думках інших людей про тебе. Не засмучуйся по дрібницях. Приміром, якщо хтось косо зиркнув на тебе, чи кинув огидне слово тобі у спину. Інколи люди бувають нестерпними.  Гордо переступи через них, не залишаючи їм шансу. Нехай захлинуться від своєї злості та ненависті. Будь вище за будь-які пересуди.
По – дев’яте,  старайся робити добро іншим. Зло здатне повертатися до нас бумерангом як і добрі справи. Допомагай тим, хто справді потребує твоєї підтримки. Не вимагай за це плати. Ти її отримаєш, коли прийде час. 
По-десяте, не смій себе жаліти. Культ страждання – це людська фішка, яка стає на нашому шляху для досягнення мети. Нам легше страждати, аніж відчувати себе щасливими. Жалощі до себе як хвороба, яку слід лікувати всіма доступними засобами».               
Список настанов налічував ще п’ять  пунктів, яким я повинна бездоганно виконувати. Деякі правила для мене здавалися досить незвичними, наприклад, як кулінарія – моя ахіллесова п’ята.
Уже давно доведено, і, мабуть, для тебе не таємниця, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. Кожна жінка повинна бути гарною господинею і вміти все, але  не ставати заручницею домашньої роботи. Розподіл обов’язків по домашньому господарству повинно бути розподілене навпіл, незалежно від статі. Але чомусь у нашій державі більше 75% чоловіків з такою думкою не згодні поготів. Тому суспільству потрібно пройти не один виток переоцінки стереотипів, щоб у кінцевому результаті прийти до зміни вектору стосунків у родині. Гадаю, що чоловікам буде не важко приготувати власноруч смачну романтичну вечерю для своєї коханої.
Звісно, я не збиралася жодним чином заміж, чи, не дай Боже, жити з кимось у громадянському шлюбі. Мені здавалось,що у цьому віці мій корабель давно відчалив  від гавані і загубився в морях та океанах. Шукати  його місце знаходження чи причалювати і кидати якір  у  бухті не мало жодного сенсу. Тим паче, що таке родина  – я знала хіба що із книжок. 
Найбільше проколів у мене ставалося в процесі приготуванні їжі. Я переводила продукти, які опинялись в каналізації через непридатність до вживання. Єва Ростиславівна терпеливо ставилась до моїх перших та невпевнених кроків на  цьому поприщі. Спершу ми розпочали із простих страв, таких, як гречана  чи рисова каші. Виявилося, що все своє свідоме життя я неправильно готувала, не дотримуючись технології. Пані Єва була вправною господинею та терплячим вчителем. Допоки я не приготувала правильну і смачну страву, ми топталися на місці. Ази кулінарії давалися мені важко, тим паче, що доводилося на кухні використовувати купу гаджетів, які допомагали у куховарстві та економили час. Відверто кажучи, я боялася користуватись таким кухонним приладдям як блендер, електрична м’ясорубка чи соковижималка. Натискаючи на кнопку «старт», я дрижала як осикове листя під час поривів вітру. Боязнь що-небудь  зламати ходила привидом по п’ятах. Проте через кілька днів страх минув.
Не святі горшки ліплять, - підбадьорювала мене пані Єва. – Дивись, через місяць зможеш давати майстер класи для кулінарів – початківців.          
Звісно, Єва Ростиславівна добряче перегинала палицю не в той бік, але похвала і сірій мишці приємна, не говорячи про гомосапієнс. Бо за стільки років свого існування я практично не чула хороших слів у свій бік.
Через серйозну епідеміологічну ситуація із вірусом грипу, в усіх дитячих закладах і школах запровадили карантин. Будучи структурною одиницею освіти, нас також відправили у вимушену відпустку до третього січня.  Дізнавшись про тиждень вихідних, пані Єва дуже зраділа:
Це просто супер! У мене стільки планів та задумів, гадаю, що нам часу не вистачить.
 Щоправда, в останній день я мала зробити ще одну справу, пов’язану із грішми. Свята висіли на носі, і  нам виплатили усю зарплату сповна.  Проте  цього місяця кожен з нас не  дорахувався пару сотень за вимушену неоплачувану відпустку  на період карантину. Звісно, мені ці гроші були вкрай потрібні для латання дір у  власному бюджеті,  бо я зареклася не брати жодних коштів від пані Єви. Тішив той факт, що цю нестачу  могла компенсувати  підмінами. Арифметика була простою:Тоня – 2 дні, Валерія – 1, а у Люсі найбільше – 4.
Біжу і падаю! Нехай Качка собі губозакаточний станок купить, - обурювалась Людмила Василівна. -  Я не збираюсь повертати їй 360 гривень. Що мені тоді залишиться? Дуля з маком?! І без того обібрали мене як липку цього місяця. Доведеться на воді та хлібі сидіти, жодних  тобі розваг, святкувань. Спасибі пані директрисі та усій бухгалтерії низький уклін. А ти, Ларо, не дивись на мене, бо гроші не віддам і на цьому крапка. Гадаю, що кілька сотень тобі погоди не зроблять, тим паче, що ти останнім часом жируєш. Зачіску змінила, манікюр зробили, лашки, мабуть, із самої Франції чартерним рейсом привозять. І не соромно у мене  гроші вимагати?
Люся сьогодні була в ударі – несла усіляку нісенітницю. Ми вже звикли до  перформансів, тому спокійно сприймали циркові номери  у її виконані. Продовжувати полеміку про гроші не мало жодного змісту. Я все-таки надіялася, що до Люсі повернеться розсудливість,  і  та поверне мої чесно зароблені гривні. Якщо не сьогодні, то колись іншим разом. За стільки років нашої співпраці вона жодним чином такого не дозволяла. Звісно, ситий голодного не розуміє, а багатий – бідного. Ми розійшлися десь після обіду, побажали один одному гарно відсвяткувати новий рік. 
Уперше за стільки років наступаючі свята для мене несли радість. Скільки я себе пам’ятаю, ніколи не любила таких свят, як Різдво та Великдень. У ці дні я замикалась  у порожній кімнаті та ридала. У такі моменти  було невимовно шкода себе, жалкувала за втраченими роками, які пролетіли безслідно.  А вже наступного дня виходила на роботу із запухлими повіками. За двадцять років свідомого життя я не могла пригадати хоч однієї хорошої події, яка  намертво врізалася у пам'ять. Усе зводилось до рутинної роботи в бібліотеці та насмішок колег.
Проте із появою у житті пані Єви,  моє жалюгідне існування заграло іншими барвами, я стала більше посміхатися і бути впевненішою. Єва Ростиславівна якомога більше заохочувала мене до маленьких авантюр, на які б раніше не зважилася.
В тебе сьогодні побачення об 11:30, - я не встигла увійти у квартиру, як її слова перевернули мій звичний світ догори дригом.
З ким? – язик заледве повертався у роті.
Роздягайся швидше. Мало часу, а тебе  треба ще проінструктувати.
Пані Єва пішла в кімнату за ноутбуком.
Його звати Даніель. Принаймні у листуванні, він представився Деном.
Яке ще листування? – не йняла віри. – Я взагалі не розумію, що тут твориться.
Пробач, - пані Єва пожвавішала, –  забула сказати, що твої фото я розмістила на сайті знайомств. І  Ден  дуже наполягає на зустрічі, бо через декілька днів він летить у Францію у справах. До речі, ось його анкета, а це наше листування. Пробач, я мала нахабство спілкуватися з ним від твого імені, але присягаюсь, нічого крамольного не писала. Можеш прочитати.
Я очима втупилась у монітор і застигла на місці. Пані Єва з ним  вела листування  на англійській мові.
Але ж я нічого не розумію, - знизила я плечима. 
Знання англійської у мене кульгало на обидві ноги, я б сказала точніше: сиділо в інвалідному візку. Словниковий запас обмежувався кількома словами : London is a capital…, mother, father і ще кількома вітальними фразами як Hello! How are you? Good morning.  І зараз у мене взагалі не було ані найменшого уявлення як я буду з ним спілкуватись.
Оце справді халепа! Про це я не подумала. Хоча…, - жінка зробила паузу, - в анкеті вказано, що окрім англійської, французької, іспанської, арабської та німецької він знає російську. Гадаю, що з тією мовою дружиш?
Мені аж голова пішла обертом. Людина володіє стількома мовами, а я не спромоглася вивчити хоч одну. Сором мені та годі.
Гаразд.  Я підтверджую вашу зустріч сьогодні, залишаю твій номер телефону і в постскриптум дописую, що, насправді, користувалась онлайн перекладачем, і  буде зручно спілкуватись російською. Все ок. Надсилаю.
Стривайте! – крикнула я. – Не треба!
Пізно уже. Він прочитав моє повідомлення і чекатиме тебе об 11:30 біля міської ялинки.
Пані Єво… - я була у цілковитому розпачі. Пам’ятаючи своє  нещодавнє невдале побачення, вкотре себе переконала, що я – не та жінка, котра подобається чоловікам. А тут іноземець… Здається, ігри Єви Ростиславівни зайшли надто далеко.  
Та не переймайся, ніхто тебе не збирається їсти. Даніель із Сполучених Штатів, а у них канібалізму немає, - засміялась жінка.
Мої ноги ніби налилися свинцем. Я  не знала  як себе поводити, тим паче, з чоловіком, у якого ментальність дуже різниться від нашої . «І, взагалі, яке має право пані Єва розпоряджатись моїм особистим життя?» - моє єство не на жарт збунтувалось.
Нікуди я не піду, - заявила я жінці. – Негайно скасовуйте зустріч.
Ларисо, заспокойся. Вважай це побачення як невеличку пригоду. Тим паче, він серйозний мужчина.  Хочеш я зачитаю його анкету? Ось,  у графі «Кого шукаю», він пише наступне: «Реальну чесну жінку для створення міцної люблячої родини. Якщо ти мисливиця за чужими грішми, брехунка та шльондра, будь ласка, не витрачай мого часу. Я шукаю свою принцесу, яка б стане  королевою у спільному щасливому житті».                  



Марта Зарівлянська

Відредаговано: 16.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись