Частина перша, яка розповідає про те, як все починалося

ПРОЛОГ

* * *

На написання книги мене надихнула чудовий автор Мілена Завойчинська з її прекрасним твором "Будинок на перехресті". Бажаю Мілені творчих успіхів і натхнення!!!

Останнім часом на мене нападає ностальгія за дитинством. Хочеться все повернути назад і насолодитися знову чарівною безтурботністю і безтурботністю юності. Прокидатися під ласкавий мамин шепіт і її ніжні обійми.

Сидіти вечорами у тата на колінах і слухати нову казку.

Їсти смачні бабусині пиріжки з вишнею, вимазатися по вуха і липкими пальцями гладити пухнастого кота.

Не дбати про завтрашній день...

Ех, дитинство. Таке солодке, ванільне, пухнасте. Коли сім'я оточує тебе турботою і любов'ю.

І коли найбільша проблема - це встигнути на перегляд мультиків після школи.

У моменти, коли все життя йде шкереберть, хочеться його як чернетку розірвати і написати новий сценарій. Але, на жаль, життя не перепишеш з чистого аркуша.                                                                   

Частина перша, яка розповідає про те, як все починалося                                                           

* * *

«Шановна Єлизавето Михайлівно! Повідомляємо Вас про розірвання з Вами трудового договору у зв'язку з банкрутством підприємства».

Прочитавши вже раз сто ці два рядки, я намагалася побачити щось ще, і думала, як же жити далі?

Я помічник юриста, і вельми непоганий, але враховуючи, що юристів зараз більше, ніж самих людей, роботу я в нашому місті годі й шукати, та ще з нормальною заробітною платою.

"І що ж робити? Як жити?» - ще раз задалася невідкладним питанням.

Ще й господиня квартири підвищила з нового місяця квартплату, що складала половину моєї зарплати. А тепер що? Ні роботи, ні житла.

До батьків повертатися? У шахтарському містечку взагалі роботи ніякої, та й соромно якось в двадцять дев'ять років повертатися до витоків, так нічого і не досягнувши. На шиї сидіти у них не буду, це точно.

Потрібна нова робота. Це раз.

Потрібно щось вирішувати з житлом. Це два. Ні, житло - це першорядне!

І припинити панікувати. Це три.

Важко зітхнувши, пішла варити собі каву. По дорозі викинула зім'яте чортове повідомлення в готовий до виносу сміттєвий мішок, що стояв біля дверей.

Кеша, мій великий улюблений пухнастий яскраво-рудий кіт невідомої породи, відчуваючи мій пригнічений настрій, терся об ноги, намагаючись підбадьорити. Підібрала його кошеням, котре якась «добра душа» залишила на вулиці в мороз. Тепер ось і ділить зі мною і біди, і радості в орендованій квартирі.

- Прорвемося, Кеша. І на нашій вулиці перекинеться вантажівка з пряниками!

* * *

Вночі уві сні мені приснився красивий і затишний будиночок. Літня жінка, стоячи в дверях цього будинку і запрошувально простягаючи до мене руки, посміхнулася і сказала: «Приїжджай сюди, Ліза, тут твій будинок. Він чекає».

Вранці, як ужалена, дзвонила мамі, я згадала, адже у нас дійсно є приватний будинок, лишився у спадок нашій родині від троюрідної бабці, у якої по її лінії не залишилося родичів, крім нас. Мама там бувала, правда, говорила, що там не будинок, а хатинка на курячих ніжках.

Але ж не дарма мені це приснилося? Я, як людина тверезомисляча, вірю, що мій мозок підсвідомо уві сні шукав вихід з ситуації, що склалася.

Розповівши мамі всі сумні новини і з'ясувавши, як проїхати в те село під назвою Чудове і де знайти потрібний мені будинок, вислухавши море прохань повертатися до рідних пенатів, я з важким серцем сказала матері, що розберуся сама, і якщо вже зовсім стане погано, то повернуся до батьків. Так і вирішивши, я не стала відкладати поїздку. Знайшла в Інтернеті більш точний маршрут до селища, ніж був мені озвучений, і прикинула, що поїздка займе майже годину туди, годину приблизно на огляд володінь, може, менше, і годину назад. По обіді вже повернуся і потім вирішу, що робити далі. Принаймні, якщо будинок нормальний і жити в ньому можна, то на моєму старенькому Opel Record 1979 року забарвлення «божевільний апельсин» можна їздити звідти на роботу (якої ще немає). А оскільки вже двадцять п'яте серпня, скоро осінь, а там і зима, треба вирішувати все вже зараз.

Швидко зібравшись, поснідавши, нагодувавши кота, я вже стояла на порозі квартири і раптом помітила своє відображення у дзеркалі. На мене дивилася темноволоса сіроока висока дівчина, одягнена в спортивний синій костюм. На губах застигла посмішка, в очах танцювали чортики, і я раптом усвідомила, що з нетерпінням чекаю чогось особливого, в душі оселилося хвилювання від очікування... дива?

Пригладивши волосся, що вибилося з коси, і ще раз подивившись на себе, я зрозуміла, що впораюся, що все у мене буде добре.

І з таким почуттям я вирушила в дорогу.