Коли заговорить Сфінкс...

Коли заговорить Сфінкс...

Влітку парк перетворюється на пустку. Що поробиш – сезон відпусток. Хоч бери вдень і винось пам’ятники з парку, ніхто й не замітить. До речі, на тому тижні так і трапилось. Але вандали, що раптом розбушувались у місті, теж десь заховались по сутінкам і взяли вихідні. Ось і добре. Наодинці посумую, поринувши у думки. Кожен має ж право на усамітнення? Аби не змушеною була та самота.

Для роздумів символічно вибрав лавчину, що знаходилася біля вцілілої кам’яної копії Мислителю. Статуя сиділа на своєму постаментові чимось сильно зажурена, чоло борознила печальна дума й під таким тягарем голова мимоволі оперлася на руку.

За прикладом прийняв і собі таку філософську позу. Мабуть, пам’ятнику не сподобалась конкуренція, бо він потягнувся й промовив до мене:

– Чого журишся?

Статуєю вже прикинувся я. Так від страху закляк, що аж дух звело. Не кожен день трапляються зі мною містичні переживання.

– Агов, чуєш мене? – пам’ятник підійшов до мене й боляче смикнув за плече, аж піднявши на ноги. Я здавлено видихнув:

– Чую. А ви – хто?

Статуя розвернулась і тицьнула в табличку на постаменті:

– Я тут Мислителем підробляю на добровільних засадах.

– Овва, – тільки й вимовив я.

– Та це ще що, – скоромовкою чисто випалила статуя. – А знаєш про що міркую роками?

– Як прожити на зарплату? – бовкнув перше наболіле.

– Га, гуморист? Поважаю! Ні, хоч вічність просиджу, але не додумаюся як на неї прожити. Щоправда, моя платня – це лише голубина «вдячність». Хоча, ні. На тому тижні якийсь двоє субчиків хотіли відчикрижити довбешку. Довелося підвестися й кишнути на них. Цього хватило, щоб вони накивали п’ятами. А мені добавилось ще «вдячності». Тепер людської. Отож, хоча за прикметами я повинен бути вже олігархом, але досі не багатший за тебе. Ні, роздумував зовсім про інше. Спробуй ще раз.

Я помацав собі лоба, потер скроні в надії, що це сонечко напекло голівоньку. Але дивовижна фантасмагорія не розсіювалася й пильно дивилася на мене, чекаючи. Тому вже відповів з долею уяви:

– Ви, певно, зазнали корабельної катастрофи й не знаєте, як повернутися на рідну планету.

– А звідки ти знаєш про наш кораблепад? – пам’ятник від несподіванки аж гепнувся назад на постамент.

Я озирнувся й уточнив:

– А де ще ваші знаходяться?

– Та повсюди, – махнув рукою той. – Он Сфінкс біля пірамід тисячі років куняє. Міцно так. Піски замітають, вандали то бороду, то ніс відбивають, юрби туристів снують туди-сюди. А хоч би хни чи басми бери й фарбуй його в цяточку, і вухом не поведе. Але таки звідкіля взнав про нас?

– Здогад, – розвів руками. – А нащо під пам’ятники маскуєтесь?

– Треба якось ховатись. Краще всього – на самому видному місці. Але я хотів розказати щось важливе, – пам’ятник на хвильку замовк і потер лоба. – А, згадав! Я розмірковував про роль та сенс буття розуму у Всесвіті. Погодься, – більш гідної теми не відшукати.

– Погоджуюсь. Ну, я почимчикував тоді, всього найкращого, – і позадкував подалі від статуї.

– Стояти! – обурився прибулець. – Я ж не пояснив для чого ти існуєш!

– Ну живу собі та й живу. Не скаржуся, – мене злякала ця ситуація. Розумію, перший контакт і все таке. Одначе теревенити з інопланетянином, котрий при розбіжності поглядів може розчавити тебе, як таргана, зовсім не пробуджує громадянської відповідальності. Як й історичної свідомості.

– Хіба це життя? – розвів пам’ятник руками хмари самоомани над моєю головою. – Так, блукання навмання в темряві невігластва. Але я тебе просвічу.

Прибулець запросив присісти знову на лавку.

Свій покрик душі: «Не треба мене просвічувати вашими інопланетними променями», я героїчно стримав. Нащо дратувати зайвий раз цей «рупор просвіти»? Довелося присісти. Ще й руками обхопити коліна, щоб припинити дрижаки.

«Хоча йому можна дозволити, – змилостивився над ним. – Он скільки років мовчав, сидів, міркував і зараз, може, набалакається й знову в задумливість на добру сотню років присяде», – став я сподіватися на краще.

А говірливий «Кам’яний філософ», як ні в чому не бувало, став походжати з руками складеними за спину й наставляти мене на шлях істинний.

– Що ми є й куди торуємо? На це питання в мене й близько не було потреби у відповіді, поки не опинився на вашій планеті. А зараз цих відповідей – море, бо кращі уми людства розклали все по полицям. І ніби вибирай котру забажаєш. Але жодна з них мені не підходить. Бо всі вони відірвані від життя, оскільки прив’язані до смерті. Ось ти – смертний? – вказав він на мене перстом.

– А ви – ні?

– Ми – безсмертні, хоча й уразливі. Можемо загинути в разі нещасного випадку, але не хворіємо й не помираємо. А загинути чи померти, погодься – різні речі. Наш корабель впав кілька тисячоліть тому. Самі ми встигли розсіятися в рятівних капсулах по планеті, але від зорельоту залишилися одні рештки. А наше судно було не простим транспортом. Воно було живою істотою. Навіть більше, було нам за матір. Точніше, з біологічної точки зору – маткою. Так-так, ми, як космічний рій борознили простори галактики. Одним міцним телепатичним організмом. Матка трішки не дотягнула до планети й впала вже мертвою. А нову виростити ми не можемо, бо від старої нічого майже не залишилось. Так і живемо серед вас – смертних. І нема нам шляху назад. Але не це стало головною нашою проблемою в новій вітчизні. Ось ви змалечку маєте власну свідомість, ви до неї звикаєте, вчитеся відповідати за свої вчинки. А ми раптово отримали власну «душу» як дар, чи кару. Багато хто не витримав. Одні впали в сплячку, як Сфінкс, інші залягли на дно океанів, намагаючись ні про що не думати. Раніше за нас думала Велика Мати, як знайти нову планету, розмножити нові рої. Не треба було ні за що переживати. Просто виконуй наказ. Як гвинтик. А тепер потрібна була хоча би якась соломинка в морі безглуздя. І кожен тягнув навмання. Комусь траплялась коротка. А потрібно було лише не думати про сенс буття. Он звір, коли ситий – щасливий, і не переймається зайвими питаннями.



Олександр Калінін

Відредаговано: 01.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись