Колись то стане реальністю

Колись то стане реальністю

«No pawns or deadly toys – the morning comes and we are done

We head to base and end the truce that lasted through this war of liars

A vision of a better life, where music drowns the toy gun's fire»

Колись то стане реальністю

Моє життя – це зовсім не казка, як того хотілося б. Здається я взагалі з’явився не в той час і не в той день. А якщо точніше, то думається так, що мене не повинні були народжувати. Але якось так склалося, я прийшов у цей дивний світ, чим змусив усіх причетних радіти. Та радість їх була зовсім недоречна, бо для усіх проблеми тільки починалися. Десь років з трьох батькам вже сформулювали діагноз, після чого моє життя назавжди змінилося. Я не знаю, як сказати правильно те, що вони мені написали у медичній картці, але здається вони вважали мене несповна розумом чи щось таке. А взагалі лікарі завжди любили ставити ті діагнози, особливо відносно мене. Їм тільки дай, вони подивляться на тебе й відразу діагноз. І скільки не доводь – ви помиляєтесь! Все! На тобі поставили хрест – ти такий-то такий, в тебе то і то, після чого життя в тебе майже не буде. Так і вирішують, виписують твою долю до найменших деталей. А що батьки можуть з тим робити? Тільки прийняти, мабуть. Вони слухають їх, вірять і опускають руки. Так було і в моєму випадку.

Мої батьки, проживаючи в селі, багато працювали, я майже не пам’ятаю їх непрацюючими. Вони постійно щось робили, то в будинку, то на вулиці, то ще кудись ходили. Постійно в роботі і, здається, навіть ніколи не спали. А взагалі сім’я була в нас велика, я б навіть сказав величезна. Декого добре пам’ятаю, наприклад, мою старшу сестру, яка завжди зі мною сиділа, та маму, яка так часто плакала й просила мене змінитися. Дехто ж зовсім не залишився в моїй пам’яті. Ну, наприклад, батько, якого навіть не зможу описати. Хоча рідко що забуваю, а от тут хоч що роби – не пам’ятаю його. Тому ні про нього, ні про інших не буду говорити, до того ж я не знав нікого добре. Вони жили завжди в іншому, нормальному світі, де мене не існувало. Тому ніхто так і не зміг стати мені рідним, окрім старшої сестри. Вона була єдина, хто вірив в мене і розмовляв, як з нормальним. А тому їй я завжди розповідав, що бачив та чув. Ще вона потайки вчила мене читати й писати. Мені то давалося неважко, насправді. І все ж діагноз лікарів був беззаперечним. Ніхто, навіть я, не міг з ним сперечатися. Вони були праві. Я погано вимовляв слова, складно було формулювати речення, але недоречним було б сказати, що я нічого не розумів. Ба, я навіть зараз все добре пам’ятаю, до найменших дрібниць. Й зараз я вам все розповім, все, що запам’ятав з мого короткого, але насиченого життя.

Почну з одного випадку в дитинстві. Багато років тому, здається мені тоді ще тільки перевалило за сім, стався один випадок, який не можу оминути у свої розповіді. Якось ми їхали у місцевому трамваї, повертаючись з лікарні. Я сидів біля вікна й роздивлявся людей, поки мама щось бурмотіла собі під ніс, думаю, намагаючись поговорити зі мною. Для мене ж спостереження за людьми завжди були цікавіші за теревені, через що я не міг відвести від них погляду. До того ж від кожного з них лилося різне світло, яке можна було без проблем розгледіти. Коли був зовсім малий, то мене воно лякало, але років з 5 я вже точно знав, що деякі з них можуть означати злість, а деякі радість. Наприклад, мама в той момент була зовсім червона, що значило сум. Власне, більшість людей були схожі поміж собою, то я знав точно, але роздивлятися цю гру кольорів було дуже цікаво. Та от ми зупинилися, в трамвай полізли люди і серед них зайшов чолов’яга. Ох, так сильно злякався я вперше в житті! Зайшов у трамвай він начебто один, але за ним явно щось стояло. Воно було величезне, чорне і нависало над ним, наче дощова хмара. До того ж воно крутилося, вертілося й давило його, наче кільцем. Десь з хвилину я дивився на темну примару, аж раптом це чорне відкриває очі і прямо вдивляється в мене. Страх, переляк! Я закричав, почав плакати, показуючи пальцем на чоловіка. Істерика змусила маму почати мене заспокоювати, але примара тепер почала наближатися до мене, від чого по шкірі побігли мурашки й я ще більше почав плакати. Врешті-решт ми вилетіли з трамваю на найближчій зупинці, а чорна хмара так і залишилася поруч із тим чоловіком. Після цього випадку мама ще довго кричала й казала, який же я нерозумний і якби було б краще, якби я не мав усього цього. Я намагався їй пояснити, але вона не слухала і тільки ще більше сердилася. Навіть, коли почав говорити та розповідати про все що бачу, це не мало сенсу. Мене не слухали і не розуміли, моє булькотіння завжди було лише підтвердження мого діагнозу. І я вкотре думав – праві ті лікарі, вони не помиляються. Чому я то розповідаю? Не знаю, мабуть, це був один із яскравих моментів. До того ж потім я бачив таких людей ще не раз, в тому числі й тих подіях мого життя, які трапилися.

Пам’ятаю дні незадовго до того, як все почалося. Мені вже тоді стукнуло майже десять. Наче сьогодні ми йдемо з мамою в черговий раз з лікарні, вона каже щось мені, я намагаюсь зрозуміти. Але насправді не слухаю її та роздивляюсь квітуче дерево, до якого ми наближаємось. Воно таке гарне і мені дуже хочеться підійти до нього ближче, і я поспішаю саме туди. Та коли ми підійшли, квітки раптом зникли й я побачив гнилі яблука, якими було вкрите майже все дерево. Відсяхнувшись, мені доводиться автоматично підняти голову до неба. Наступна мить – я бачу зруйнований будинок, все палає й руйнується. Ми стоїмо посеред вулиці, яка починає гудіти від вибухів. Мене це лякає і я звичайно починаю плакати й благати маму піти звідси. Але вона починає кричати та казати, що її дістали мої вибрики. Її реакція повернула мене до існуючого моменту, де дерево було лише деревом, а квіти залишалися квітами. Та в той момент в повітрі вже відучувалися зміни, які повинні були статися. Але все ж пояснити я то не міг, навіть, для себе. Через що говорити мамі про те, що відчував не мало сенсу, в свої десять років я знав то дуже добре, а тому швидко прийшов до тями й перестав хникати. Тільки трохи пізніше, не витримавши напруження, я сказав про те, що бачив і відчував сестрі. Та вона також посміхнулася, сказала, що мені треба менше приділяти уваги свої фантазії. І на цьому наша розмова закінчилася.



Олександра

Відредаговано: 25.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись