Королева халеп

Королева халеп

                                                 

Маша знову спізнилася. Маша - це я. Добре, що дівчата ще не пішли з холу до палати, бо я завжди панікую у нових місцях. Страшно, як у темних хащах. Уявляю, що кричу: Хелп мі, СОС мі! Тоді страх вмирає від реготу, а не я від нього. І вперед, назустріч пригодам! Вони чатують скрізь, навіть там, де, вскочити в халепу неможливо. У мене шанс є завжди. Виявилося - це заразне. Принаймні так сказала подруга Катя, коли телефонувала й скоромовила: Я в лікарні. Майже вся поламана. Отакої. Просто біля під'їзду. Клята ожеледиця. Де були мої очі? Вже, як Маша – тюхтійка наша, що ходить задом-наперед. Я отетеріла, бо з Катрусею ніколи нічого не коїлося. Навіть не сказала, що не тюхтійка, ходжу нормально, просто халепи мене люблять;і що нічого не ламала, тільки вічно все плутаю, опиняюся не там, куди йшла, говорю, коли краще мовчати…Зазвичай моїм бідолахам доводиться вислуховувати кулеметну чергу слів у відповідь на коротку фразу. Судячи з Катрусиної скоромовки, це теж заразне.Чи то вона стає мною, чи то на неї вплинув шок.  Для неї це рідкість, для мене – природній стан.

Вперше за довгий час наш квартет у повному складі. Катруся десь у лабіринтах коридорів лікарні, ми -  у холі.

- Нарешті! Тепер що? Ключа зламала, зупинку проїхала? (Це Оля - найпунктуальніше створіння у світі).

- Бахіли взяла? Як ні, то боса підеш. (Це Ганна) Вона така хазяйновита, що аж страшно.

- Привіт! Ось. – показую синій жмут… Хто їх так скручує? Мабуть якась казкова дрібнота. О! Бахілові феї!

- Ти… – почала було Оля тоном,що не віщував нічого доброго, аж тут почулися кроки. У лікарні панувала така тиша, що здавалося крім нас нікого нема. Ми здригнулися. Я єдина стояла обличчям до сходів, тож побачила, що боятися нічого. До нас спускався мій янгол-рятівник.

«Мабуть охоронець.Невисокий, худорлявий, тонкі риси обличчя, лагідний погляд. Ні, не охоронець. Та яка різниця, буде охоронець, щоб коротко.» - подумала я.

- Добрий вечір. – мовив він, майже басом. Я навіть роззирнулася, щоб упевнитися, що голос належить йому.

- Добрий. – відповіли ми хором.

- Години відвідування спливли, а ми хоч домовилися, та не спитали чи хтось проведе. Палата 36.  – Першою оговталася Оля.

- До ваших послуг, леді. Сьогодні я ваш кавалер..

 Мої подруги геть забули про мене і зробили крок уперед.

- А ви, королево?

Я не второпала, що це до мене, бо королеви ніколи не стоять знітившись через те, що не можуть розплутати клятий бахілів клубок. Єдине що в мені було зараз монаршого – це одяг, бо звістка про Катіну травму заскочила мене посеред корпоративу. Наш директор любить влаштовувати, як він каже, бали, тому одяг має бути відповідний. Шеф взагалі дивак. Тому і найняв мене, хоча заступник був проти, казав, що це -  безумство.

Отже, мізансцена така. Подруги розступаються, охоронець йде до мене. Я – це 168 см разом з підборами, висока зачіска, елегантне чорне пальто, з під якого пломеніє довга червона сукня. "Червоне – то любов, а чорне – то журба".

- Дозвольте допомогти.

Звично хочу відмовитися, та раптом розумію, що маю саме підходящий вигляд, аби зіграти Попелюшку.  Таке буває не часто, бо мій стиль – це будь-що і кросівки. Тож набуваю королівської постави і величним жестом простягаю зіжмакані бахіли. В нього швидко виходить їх розділити. Я пориваюся забрати, але він опускається на одне коліно.

- Дозвольте вашу ніжку.

Бац! Охоронець стає принцем.

Думаю: « А-а-а.. Попелюшка підстаркувата. Мрії здійснюються.»

Намагаюся одночасно зберегти гордий вигляд, стримати регіт та втримати рівновагу, що не так легко, стоячи на одній нозі з красиво схрещеними руками і задраним догори підборіддям. Сподіваюся, що більше скидаюся на принцесу, ніж на чаплю. Бахіли виявилися якраз по нозі і принц повів нас до палацу. Тобто до палати.

 Наша Катруся у доброму гуморі

- Нарешті! Вже всі жданики поїла.

- Це все Маша. – відказала Ольга.

- Ти б бачила, яку виставу вони з охоронцем влаштували внизу! – підхопила Ганнуся. -  Потім всі ці коридори. Лабіринт, а не лікарня. Думали ніколи до тебе не дійдемо. Розповідай, що сталося і чи ти тут на довго?

- Та все норм. Хотілося б без усяких халеп звично відсвяткувати днюху … їхньої, халеп’ячої, королеви (Катя глянула на мене), але ось. Ти мене часом не кусала?

- Дуже смішно. Нічого собі норм…

- Ненавиджу розмовляти про хвороби. Лишіть турботи про моє тіло професіоналам і подбайте про мій бойовий дух.

- Та з ним, як бачу,все гаразд - мовила Оля. Не розумію,чого ми припхалися сюди майже вночі. Зранку було б доречніше.

- От, Олю, тобі б лише доречне робити. Ми мали святкувати.Не відмовлятися ж від радості через дрібниці.

- Дрібниці? Гепнулася так, що аж у лікарні опинилася.

- Не в реанімації ж. Годі. Краще знімайте свої лахи, а то як не рідні.

Тільки зараз помітила, якою великою була палата. Мабуть нещодавно переробили на «однушку», бо її перегороджувала ширма

- Я ж квіти принесла!  – вигукнула я, підскочила до Каті, обійняла й поцілувала  у щоку.

- Дякую. На тумбочку постав. Ти обережно з поцілунками, може твоя халепуватість через них передається. До речі, я все бачила, що було в холі. У керуванні великою охоронною фірмою є свої переваги. Прикольне кіно.

- Може ми таки підемо? - спитала Ганна. Пізно, тобі відпочивати треба.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше