Перший розділ. Результат прийнятого рішення

Енні Вілсон

Перший сонячний промінь м'яко ковзнув у широке вікно, пробіг просторою кімнатою і ніжно торкнувся мого обличчя. Відчувши його теплий дотик, неохоче примружилася, сонно потерла одне око, про себе зазначивши, що нині моє ліжко незвично тверде, однак ще ніколи мені не було так зручно. Міцні руки гаряче обіймали мене, гладили спину, а під вухом повільно билося чиєсь серце. А це вже дивно...

Позіхнула і повільно розплющилась, не одразу зрозумівши, де знаходжуся. Майже незнайомий інтер'єр нічого не нагадував, та й через те, що була притиснута до чоловічих грудей, мало що бачила. Крадькома зиркнула вверх і завмерла, впізнавши того, в чиїх обіймах знаходилася. Враз стало все байдужим.

Ранок уже був чудесним і був приреченим лише на прекрасні події! Як інакше, коли щойно я прокинулася поруч з коханим чоловіком (точніше — на ньому, якби це не звучало), пригорнена до нього так міцно, немов би він захищав мене від всього світу. І, попри те, що ми сиділи (він сидів, я таки лежала) на ворсистім і досить м'якім килимку на землі, мені було так хороше... Так, як ще ніколи досі не було.

Хмм, певно, саме тому кажуть: «хоч хліб із водою, аби милий з тобою».

Ніжна рука погладила моє волосся в абсолютно мимовільнім жесті. Я ледь не промуркала від задоволення.

Усвідомлення того, чому ми разом і що взагалі було минулої ночі, а минулої ночі мене мали вбити (!), увірвалося у свідомість, наче торнадо, і змило весь романтичний лад. Різко поглянула на чоловіка. Його погляд, виразно сумний, шукав у першому сонячному промінні, що тільки осяяло сині небеса, рештки втрачених надій. За цю ніч, здавалося, він пережив більше, ніж за все минуле життя. Він був таким... похмурим, змученим, виснаженим... нещасним... що моє серце затріпотіло в грудях, мов шалене.

— Денні, — покликала його ім'я, повільно піднімаючись. Здалося, шия таки затекла за ніч. Ммм, може масаж? І про що я думаю?

Він перевів погляд на мене і вимушено всміхнувся.

— Ви прокинулися. Доброго ранку, моя королево...

— Це я померла чи ні? — вирішила пожартувати. Не зовсім вдало.

— Поки я живий, з вашої голівки не злетить жоден волосок. Я присягаюся! — прошепотів він так, що моєю шкірою пробігли комарики. Усміхнулася, ніяково опустивши погляд.

— За ніч ніхто не приходив? Дивно це, чи не так?

— Подумаймо про те, як будемо покидати Логан... До столиці далеко, вони можуть перестріти нас дорогою, — тривожно мовив чоловік.

— Ми візьмемо з собою ціле військо, головне — доїхати до першого баронства. А туди доберемося людними вуличками... Я згодна на все, можу в кареті, можу верхом... Верхом буде швидше... — виклала свої ідеї, все ще не покидаючи тулитися до голови моєї безпеки. Він усміхнувся, кивнувши мені.

— В кареті безпечніше...

— Чому ти такий засмучений? Все ж поки добре. Щось ще сталося? — я з такою наполегливістю вглядалася в його очі, щоб узріти там відповіді... Але їх не було...

— Поки добре, — відлунням повторив він, звівши на мене погляд. Дивився пильно, уважно, немов вивчав мене... Немов вів з собою якісь бесіди. Краще б зі мною поговорив. Врешті, дійшовши до якогось спільного консенсусу зі своїм другим «я», чоловік ніжно мені всміхнувся: — Не хвилюйтеся, моя королево. Нам би час збиратися в дорогу.

Так мене м'яко попросили вставати і припинити вминати голову служби безпеки королівства у стіну. Слухняно відхилилася, але в останню мить передумала. Я відчувала, що змушена якось висловити свою вдячність.

— Ти всю ніч не спав, оберігав мене... Денні, дякую, — він поспішив виправдатися, що це його обов'язок, але я не стала слухати. Не могла миритися з думкою, що він зі мною лише тому, що змушений. — Знаю: це твоя робота, але хочу сказати, що ти робиш для мене більше, ніж міг би. Пам'ятай: я ціную це.

Лагідно торкнулася його обличчя долонею, ковзнувши нею на шию спантеличеного красеня, сама ж жваво пригорнулася і ніжно поцілувала злегка небриту щоку.

І лиш після того піднялася на ноги й відправилася в спальню, призначивши зустріч за пів години у холі на першому поверсі.

Збиралася, не по-королівському швидко. Люсенія, яка ще ввечері зібрала мій одяг, зараз допомогла вмитися і застрибнути у буквальному розумінні в сукню. Лакеї винесли скриню з речами до карети, а я, накинувши хутряну накидку, велично ступала за ними, не бажаючи залишатися в цьому палаці зайвої миті. Що дивно, з настанням світанку мій панічний страх, який ввечері змушував задихатися і тремтіти, розсіявся, мов туман над морем, і я знову була готовою боротися. Особливо, якщо мою руку триматиме один світловолосий просто неможливий чоловік.

Проте в холі його не було. Ні через п'ять хвилин, ні через десять... Ніхто не знав, де він дівся. Ніхто не міг його знайти, а більшу частину своєї охорони я відправила на пошуки, сама залишилася з меншістю. Паніка повільно брала верх над іншими почуттями.

— Ваша карета готова, ми можемо відправлятися в путь, міледі, — сказав мені хтось на задньому фоні. Враз заднім фоном став весь світ, а на передньому залишилася лише я, самотня і знову беззахисна. В голову прокралися думки з мальовничими картинами того, як мого Дена вбивають люди недокузена, щоб позбавити мене його захисту, моїх людей — командира і в дорозі напасти на мене. Присягаюся, що вчора мені не було настільки страшно, як сьогодні. Вчора я боялася за себе, зараз же моє серце розривалося від болю можливої втрати коханого чоловіка.

І коли я лише встигла так втратити голову від почуттів? І коли лише дозволила своїй любові стати такою міцною, такою всепоглинущою? Я, немов потопельник, що так довго борсався, борючись зі стихією, віддала поєдинку всі сили і дозволила водам захопити мене в свій величний полон. Більше не мала змоги опиратися... Вже змушена зізнатися собі, що це саме так. І хтозна... Може, дізнавшись про взаємність, я стала б діяти. Але конкретно в цю мить абсолютно все пусте, окрім того, що мій граф Аррон кудись зник і, можливо, він у небезпеці, а я навіть не знаю, де його шукати.