Ковток небес

Ковток небес

Тепло і кохання,

Холод і розлука.

Тьма і зітхання,

Світло і мука.

 

Зелена лампочка загорілася. Наш інструктор встав та голосно вигукнув:

- Любі друзі, починаймо! – Він відчинив двері, подивився у безкрайню блакить. – Олено, стрибайте. – Другий інструктор, Олена, жінка з зеленими очима вистрибнула у відкриті двері. Мені стало дуже моторошно, ноги підкосилися, я зробив декілька глибоких вдохів. Але страх не покинув мене. Воно мені взагалі треба?!

Майже всі вистрибнули. Залишилось ще декілька людей, скоро моя черга. Чомусь я перехотів, бажання відпало. Я сів назад на лавку, притиснувся спиною до металевого борта літака.

- Знову передумав? – запитала мене Юлія. Вона сіла поруч, взялась за мою руку. – Якщо не хочеш, не стрибай. Я не змушую тебе. – Звісно змушуєш! Твої сірі очі, які я надто сильно кохаю, змушують мене стрибнути разом з тобою, але я боюсь.

- Все добре, - відповів я нарешті. – Дай мені звикнути, дай подихати.

- Юля! – крикнув інструктор. – Мені довго вас чекати?! Чи може твій друг дочекається нас на базі?

- Ні, я стрибну. – Мої ноги насилу підвилися, я випрямився.

- Все буде добре, - почулися слова Юлі. Вона обійняла мене. – Я вже не перший раз стрибаю – небезпечного нічого немає.

- Як ти стрибнула вперше?

- Заплющила очі, пірнула.

- Я вас благаю, - казав інструктор. – Ви занадто довго налаштовуєтеся.

- Ми вже, - Юля схопила мене за руку, повела вперед. – Дивись за мною, а потім віддайся хмарам та потокам вітру. – Вона стрибнула, її кудись перевернуло.

- Я відразу за тобою, - підштовхнув мене інструктор. Він не мав цього робити, він казав, що ми самі вирішуємо!..

- АААААА!!!

Чорт, чорт! Я летів… дуже швидко. Мне трясло, перевертало прозорими хвилями. 321, 322, 323, 324, 325… Я намагався все робити, як розповідали на інструктажі… Рука сама смикнула за кільце. Ривок! Піді мною кілометр блакитного океану, наді мною білий купол. Щось важке сплющувало мені голову… Це був шолом, якому я зараз чомусь був дуже радий. Ніби я зараз був у безпеці, та відчуття безупинного страху не відривалось від мене. Серце… я почув биття серця, яке лунало по всьому тілу.

- АААААА!!! – Я не міг тримати почуття власної гідності. Я розумів, що зробив цей неймовірно самовідданий вчинок заради кохання. Юля буде перший час кепкувати з мене, але мені все одно! – Я зробив це! – тремтів мій голос у небі. – Я ЗРОБИВ ЦЕ!!!

Очі мої знову перенеслись вниз, я намагався порахувати кількість білих кульок, які маячили нижче мене. Ні, треба насолоджуватись краєвидами! Погляд повернувся до небес. Справа, трішки вище від мене летів інструктор, я не бачив його обличчя (а може і не хотів бачити – він мені не подобався). Неподалік, там, де мрійливо спочивала земля, виростало моє улюблене місто – Дніпро! Воно здавалося таким маленьким, ніби замок з піску, який руйнується під натиском вітру, води та часу.

Так, я знову подивися вниз. Залишилося вже небагато. Я бачив, як деякі парашутисти вже бігали по землі. Чому я боявся? Адже тут немає нічого страшного! Ну… можливо щось і було, але я переборов самого себе.

Ще трішечки! І… я торкнувся ногою землі, але мене піднесло на декілька метрів вгору. Потім знову вниз, до твердої основи, до теплої, милої землі. Мене несло вперед, я біг і біг, коли згадав, що треба відстебнути парашут. З плечей злетів білий плащ, я нахилився до колін, голова була занадто важкою, щоб її підняти.

Я сів на суху траву, приторкнувся пальцями до камінців, паличок. Озирнувшись навколо,я схотів знайти Юлю. Мені пекельно хотілось їй розповісти про отриманні відчуття, про захоплення, про те, як я її кохаю. Бажання заглянути в її радісні сірі очі не відпускало. Руки сильно тремтіли після пережитого, вони рвалися погладити чорне волосся дівчини.

Я підвівся, група людей зібралася в двадцяти метрах від мене. Справа і зліва лежали білі волокна, які прикривали землю від пекучого сонця. Здається, парашутисти обмінювалися враженнями, вони стояли колом. Раптово поруч зі мною пробіг інструктор, він летів до натовпу, щоб щось дізнатися.

Якась дивна думка прослизнула в голові: щось не так, там щось трапилось. Вони мовчали, лише перелякано озиралися. Коли я підійшов ближче, всі почали дивитися на мене так, ніби я щойно втратив сенс життя…

Розштовхуючи всіх навколо, я протиснувся вперед. Ні… Ні!..Цього не може бути!

Вона лежала обличчям до землі, парашут позаду переплутався, не розкрився під час польоту. Спочатку я не міг усвідомити, що коїться на моїх очах. Я повільно впав на коліна, притиснувся головою до її спини. Сльози кривим потоком билися по щоках. Мене почало судомно трясти, якісь надривні звуки пробирались через горло. Страждання, я відчував велике, голодне всередині страждання.

Всі, хто стояв навколо, не торкалися  мене, я не відчував їхнього співчуття.

Та навіщо вони мені?! Навіщо?! Я сильніше притиснувся до тіла, воно ще було теплим. Я розумів, що її більше немає поруч, що вона померла, не дочекавшись мене і допомоги. Який же я дурень! Ідіот! Як я міг дозволити нам цей  стрибок?! Годі! Годі-годі-годі!!! Це все не справжнє! Воно – страшенний сон, який схопив мене сильними, міцними клешнями! Що ж воно таке?! Навіщо так, Юліє?!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше