Крамниця миттєвостей

Крамниця миттєвостей

Я часто пригадую той день, коли незнайомка запросила мене відвідати ту незвичайну крамницю. Стояв туманний світанок березня 2018 року. Я поверталася з нічної зміни у кафетерії «Джордан», кутаючись в довге шерстяне пальто і сірий шарф. Просякнутий вологістю і ще зовсім сонний бульвар Свободи здавалося тягнувся до мене своїми льодяними пальцями, заповзаючи просто під шкіру.

Холод у натовпі, серед сотень незнайомих і чужих облич огортає тебе міцніше. Ти починаєш шукати свою винятковість і непричетність до інших. І ось знову проходять повз, зовсім чужі, такі дивні і не схожі на тебе. Ти дивишся їм у вічі ніби хочеш збагнути, хто вони насправді. І хто я. Чомусь саме зараз, коли мені перевалило трохи за двадцять, я починала втрачати сенс в тому буденному існуванні, до якого сама призвичаїлась.

Це була моя третя спроба знайти пристойну роботу. Як тільки я повернулася до Львова, то влаштувалась на роботу помічником головного бухгалтера, за своєю основним фахом, але якщо бути відвертою цифри ніколи не були моєю пристрастю. Просто коли після закінчення школи настав час визначатись, ким же стати в дорослому житті, я розгубилася. Я гортала буклети і журнали з переліком спеціальностей і кидалась з однієї крайності в іншу. Та хто взагалі у свої шістнадцять чітко знає, ким хоче стати. На своїй першій роботі, до якої я поставилась дуже відповідально, мені трапилася дуже хороша наставниця. Я довго входила в курс справ, але зрештою через пів року призвичаїлась і достатньо добре виконувала свої обов’язки. Я була офісним планктончиком, який мріяв про щось творче, втім за звичкою жив у світі цифр, живився миготінням монітора і не відривав рук від клавіатури, допоки цю посаду не скоротили. Деякий час після цього я сиділа вдома в пошуках себе, щодня терзаючи себе болісними думками про майбутнє. Потім було двохмісячне пекло на посаді фінансового менеджера, де я засиджувалась на роботі до одинадцятої вечора і приходила додому, мов виснажений зомбі. Після звільнення я ще кілька тижнів приходила в себе. І ось тепер, на порозі свого 25-річчя, я звичайний бариста цілодобового кафетерію «Джордан».

Занурена у свої важкі роздуми, про можливе звільнення, я йшла сонним бульваром і геть не помітила жінку, що стояла обабіч будівлі старого театру, який давно чекав на знесення. Швидко крокуючи в напрямку переулку, що звивався до моєї вулиці, я ненароком збила з ніг. Я подумки проклинала себе через власну незграбність, однак вчасно згадала про гарні манери. Розсипаючись у вибаченнях, я подала жінці руку. Подумки відзначаючи, що та геть не стара, вона була на десяток років старша за мене, однак досі гарна. Карі очі обрамлені густими віями та хвилясте чорне волосся могли збентежити не одного чоловіка. Зовсім не розгублений, а скоріше вивчаючий погляд блукав моїм стомленим обличчям. Жінка піднялася, поправляючи в’язаний шарф на голові і струшуючи мокрий сніг з правого плеча.

- Тобі сьогодні поталанило! - тихо мовила незнайомка.

- Що ви сказали? - спантеличено перепитала я жінку, - Перепрошую, але я мабуть не так розчула!

- Не бійся! Я лиш хочу запропонувати тобі унікальну можливість. Я запрошую тебе відвідати мою крамницю.

Очі незнайомки іскрилися світлом і коли вона торкнулася мого зап’ястка я вмить забула про холод, що сковував моє тіло. Деякі друзі вважають мене аж надто правильною, в деякий речах я трохи себе обмежую, підкорюючись вродженій раціональності і майже ніколи не роблю необдуманих кроків, чого б це не стосувалося. Однак, тієї миті я повірила тій жінці навіть не сумніваючись.

Кивнувши у відповідь, я заледве змогла відвести погляд від її магнетичних очей і коли жінка повернулася я попрямувала вслід за нею. Густий туман все ще волочився під ногами, приховуючи нерівності бруківки. Я мало не спіткнулася поспішаючи за таємничою персоною. Ми крокували, минаючи донині незнайомі мені вузькі вулички, коли нарешті вона зупинилася біля дверей багряного кольору. Жестом блідої руки незнайомка пропустила мене вперед, я несміливо переступала поріг і рушила по дерев’яній скрипучій підлозі. Жінка зачинила за собою двері і я на мить опинилася у в’язкій темряві. Спалах лампочки сліпуче різонув мої очі і коли молекули світла наповнили кімнату я побачила перед собою стелажі з пляшечками.

Оглянувши просторе приміщення, мозок підказував мені найбільш раціональне пояснення, крамниця нагадувала чи то старовинну аптеку з мікстурами і сиропами чи то магазин алкогольних напоїв багатовікової витримки. Але як виявилося пізніше, ні перша ні друга здогадка не була вірною. Внутрішні стіни приміщення були багряного кольору і крізь високі стелажі на них ледь виднілися викарбувані незрозумілі візерунки. Але найбільше, що мене вразило це кольори, що майоріли різними відтінками веселки. Яскраве світло дивним чином відбивалося пляшками. Здавалося ніби їх вміст був наповнений різнобарвними світлячками. Ілюзія зору через надто яскравий спалах, вирішила я для себе.

- Багато спогадів, чи не так? – запитала жінка, скидаючи верхній одяг і лишаючи його на вішаку біля дверей.

- Про що ви? – я кинула на незнайомку збентежений погляд, вивчаючи її дивне вбрання, що ховалося під пальтом.

- Про твоє життя!

Жінка сумно всміхнулася і сіла на канапу посеред кімнати. Жестом вона запросила мене присісти в крісло навпроти. Я послухалась і терпляче стала чекати пояснень. Нічна втома давалась взнаки.

- Моменти які ти прожила, але не відчула сповна. Вони всі тут!

- Я вас не розумію, пані, я дуже стомлена і єдине чого хочу це відпочити! У вас дуже гарна крамниця, але гадаю мені час додому, - я підхопилася з крісла, міркуючи, що мене хочуть розіграти, - Не знаю, чому я за вами пішла. Мені щиро шкода, що я змарнувала ваш час, в мене навіть грошей з собою немає.



katrin_voit

Відредаговано: 20.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись