Криваві шістнадцять

1

Кохання– як чашка зеленого чаю.

Тонізує, бадьорить, надає сенсу життю. 

А іноді це чаша з отрутою, 

Що труїть і повільно вбиває. 

Яку сьогодні вип’єш ти?

(с)Бюсі.

 

I.

Описувані події беруть свій початок з кінця XVIII століття. А може, то було в XVII, а може, й не було зовсім? Що ж, таки було. Хоч певний рік чи століття в моїй оповіді не мають ніякого значення, має значення лише місце й подія. Тож оповідаю. 

Невеличке містечко Жванець. Почнімо з нього. 

То був звичайний сонячний день. Містечко буяло життям, сонячне проміння щипало ще заспану від нічного сну землю за щоки, народ, увібравшись у найкраще шмаття, упевнено прямував до ярмарку. Хто пішки, хто на коні, а хто на підводі поспішав поповнити господу новинками. Ярмарок для селян на кшталт недільної Божої служби для віруючих: ніяк не можна пропустити, навіть якщо в кишені пусто, а на душі зле. Явка обов'язкова! 

 Ярмарок був розташований на перехресті чотирьох доріг у самому серці містечка. Мабуть, там можна було б придбати й самого чорта. Купці, місцеві й заморські, звозили сюди всього: прянощів, ікон, хусток, тканин, прикрас, глиняних виробів і худоби. У певному місці торгували й людьми. Та про те знав не кожен і втрапити до того місця можна було лише по перепустці – такому собі мідному квитку.

Амалія, продерши очі й попоравшись по господарству, квапливо збиралась на ярмарок. 

Той ранок, як і день (та що вже день!), і сам вечір були особливими. Саме в такий ранок шістнадцять років тому дівча побачило світ, удень воно вперше всміхнулося, а ввечері завередувало. Саме того дня Амалія досягла шістнадцятиріччя й розправила невидимі крила. Юнка була середнього зросту, мала довге розкішне русяве, як житній колос, волосся і зелені, як хризоліт, очі. Її обличчя нагадувало повний місяць, а посмішка була схожа на дарунок янгола. Тендітна й витончена, проте із сильною волею, великими здібностями й обдарованим духом. Хто хоч раз з нею розмовляв, довіку не міг забути її лиця, ходу й голос. 

Поярмаркувати збиралася з батьком, та той весь час був у роботі і, як на лихо, десь барився. Хотіла купити тканини та кайми собі на сукню й полотна таткові на сорочку. А ще їй неабияк кортіло поласувати солодощами з медом та горіхами, які привозила одна підстаркувата грекиня. Таких смачних солодощів ніхто не вмів готувати, лише вона. Рецепт отримала в спадок і ні з ким ним не ділилася. Навіть на золоті монети не обміняла – відхрещувалася й усе. Їхній смак нагадував солодкий нектар, добутий зі свіжої духмяної квітки.

Попри гарний настрій, дівчину не полишала тягуча жура, яка повзла за нею ще змалку. Рано втратила матір, тому такий святковий день болюче нагадував про відсутність дорогої людини. Хотіла б із ненькою розділити радість свята, але доля-злодюжка забрала матір разом із хворобою. Святкувала день народження дитини на небі, можливо, виголошувала тости й гарні побажання. Хтозна... А може, теж журилася і крадькома плакала. А може, їй було дозволено спускатися на землю? Але що ж із того – хіба можна обійняти янгола? Лише подумки...

Через утрату неньки дівчаті довелося швидко подорослішати, навчитись готувати батькові всілякі страви й доглядати за чималим господарством, осилити швейну справу. Жили вони не розкішно, але й не бідно. На гульки зовсім бракувало часу. Доросле дитинство... Маючи вільну хвилинку, русявка щодуху мчала до своїх товаришів, які мешкали по сусідству. 

Владислав – сусідський хлопчина, світловолосий, із ясними небесно-синіми очима, – був на рік старший від Амалії. Мав легку вдачу і веселий характер. Любив забавляти сусідку чудакуватими розповідями й вигаданими страшилками. Василина, сестра Владислава, мала невеличкий зріст і сірі очі. Її худорляву статуру оповивала така ж тонка й довга коса. Однолітка й найкраща розрадниця небоги, Василина ділила з подругою не тільки дитячі забавки й книги, а й нелегку долю. Завжди підтримувала русявку, коли та журилася чи занепадала духом. 

Того спекотного недільного ранку всі вулиці містечка були густо всипані людом. Життя поглинало різнобарв'я літа, набираючи обертів, входило у шалений ритм, залишивши тишу і спокій на потім. 

Амалія готувала парадний одяг собі й батькові й час від часу визирала в невеличке пофарбоване віконце. Батько усе не з'являвся, його ніби вітром здуло. Чи й забув про такий важливий день? 

Заплівши товсту косу, увібравшись у найліпшу сукню, вмостилася на ґанку за невеличким акуратним столиком, очікуючи татка з лісопильні. Батько плентався дещо понурим кроком: чогось журився або про щось важливе думав. Закинув срібного чуба на потилицю, присів і мовив сухо:

– Почуваюсь якось зле, мабуть, застудився трохи. Ти вже вибач, не вберігся, тобі свято зіпсував... Ти так чекала цього ярмарку...

– Яке свято, таточку, коли тобі зле? Не переймайся, буде ще один ярмарок, то й підемо наступного разу, – відразу спохопилася.

– Негоже, доню, відкладати сьогоднішнє на завтра. А піди-но до сусідів: бачив, вони воза ладнали, певно, теж їхатимуть базарувати. Попроси, хай і тебе із собою візьмуть. Тітка Уляна й Василина ліпше за мене в тканинах тямлять, тож порадять путнє, ще й поторгуються.



Маркіза де Бюсі

Відредаговано: 23.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись