Пролог

Вітер... Незмінний мандрівник. Вільний, грайливий, іноді лютий і потужний. І ніколи не знаєш, де він у цю мить: зустрічає світанок чи, може, вкладає сонце спати. Уважно прислухавшись, можна почути шепіт історій про захопливі пригоди, видатні відкриття, славетні перемоги й нищівні поразки. Та не всі можуть розібрати мову вітру. Тоді він дратується й куйовдить волосся, стрибає гребнями хвиль і танцює вихорами в пустелі.

Сьогодні вранці він як допитлива дитина кинувся стрімголов до невеликого містечка, де промчавши кронами дерев, переполохав зграйки ще сонних пташок, закружляв у польоті дорожню пилюку й на кілька митей спинився поруч з арт-інсталяцією, що з’явилися лиш нещодавно.

Немов невидимим пером, пориви вітру пройшлися величним Кріслом, яке обвив виноградний плющ. На секунду під величезною парасолькою закружляв повітряний вихор, а потім м’яко опустився на Зайченя, що завмерло поряд із Кріслом.

Однією лапкою тримаючи відкриту парасольку над кріслом, Зайчик із викликом дивився вперед, демонструючи всьому світові готовність захистити від усіх негараздів кожного, хто сяде в крісло.  Уважно пригледівшись, можна було помітити, що захисник, який з упевненістю у своїх силах стояв біля крісла, за спиною, у своїй лапці, соромливо тримав гарненьку квіточку.

Покружлявши навколо фігури, вітер ще раз вгледівся в її наповнені внутрішнім світлом очі й ледь чутно щось прошелестів, немов полоскотавши яскраві щічки, і вже через мить різким поривом зірвався вгору.

І тільки всюдисущі пташки вловили, як у відповідь на шепіт вітру, очі Зайки засяяли сріблом, а лапка ще сильніше стиснула  ручку парасольки.