Квиток в нікуди

Квиток в нікуди

     Я довго цього не помічав. Ще довше робив вигляд, що все добре і нічного незвичного не відбувається. Але з кожним днем, з кожною змарнованою годиною і байдужим зітханням її більшало. Іржа міцно вгризалась у мою душу. Захоплювала легені, гнула мою спину, опускала руки. Руді плями ширились і пронизували мрії, бажання, натхнення, перетворюючи все на брунатний пил. Якби не та спроба вирватись і втекти від самого себе, вже через кілька років залишки мене б просто розсипались. Повільно розчинились в мряці міста, як останні динозаври циклопічних заводів та гігантських машин, що своєю величчю тиснули на злочинні амбіції порожніх людей.

         Вечір, що втілював однакові роки. Час, що невловимим потоком води проходив крізь мої пальці, не лишаючи й сліду. В один момент я усвідомив, що знаю не тільки слова наступної пісні, а й в якому місці барабанщик зробить зайвий удар. Після чого заклинить вентилятор, який мені так само ліньки ремонтувати, як і дверний замок. Хотілося сказати, що це втома, але ні. Це липке павутиння звичок та остраху лишитись наодинці з собою. Порожнеча і іржа – ось що чекало мене в цій самотності. Я з люттю кинувся до старого запиленого рюкзака і почав закидувати в нього речі. Кілька футболок, старі кеди, ліки від постійного головного болю, сувенірний ніж (а навіщо мені інший?), кілька книг.

Думки мене наздогнали, коли я цідив пиво на зупинці в очікуванні останнього тролейбуса до залізничного вокзалу. Ненависним шепотом здорового глузду вони казали мені про обов’язки, роботу, небезпеку. Про те, що завтра я пошкодую, про те що мені немає чого доводити, про те, що так буває тільки в дешевих пригодницьких книжках. Останнє тільки розлютило. Ненавиджу банальну та одноманітно-рафіновану літературу. Але все одно читаю, щоб «вбити час». Але насправді це змарнований час вбиває мене. Нищить в моїй душі все те, чим я захоплююсь в інших. Врешті-решт, щоб пошкодувати про щось – спочатку потрібно це зробити.

Сонна та змучена касир продала мені квиток на найближчий потяг, що приходив за п'ятнадцять хвилин. Вдовольнившись моєю туманною відповіддю «до кінцевої» на питання куди саме я прямую, вона закрила касу, відгородившись від світу тонкою пластиковою табличкою.

А на пероні я палив, стримуючи бажання хоча б розкрити квиток і поглянути куди саме я їду. Але ні, якщо йти дорогою безумства – то крокувати гордо. Приїду туди, куди приїду. Врешті-решт, щоб зі мною не сталось, це точно буде цікавіше, ніж те, що вже було. Іноді важливо не те, куди ти їдеш, а звідки.

Дві цигарки потому приїхав локомотив з одним вагоном. Світло горіло тільки з відчиненого тамбуру, мовби запрошуючи. Але туди ніхто не спішив. Чи то через відсутність провідника, чи то через те, що потяг рухався абсолютно безшумно. Хоча, останній факт я помітив тільки тоді, коли вогні вокзалу розтанули в темряві за моєю спиною.

Години минали. За вікном миготіли покручені дерева старих лісів та занедбані поля. Я читав пожовклі від часу інструкції провідників, палив під табличками про заборону паління, змітав пил з сидінь порожнього вагону, смикав непрацюючий стоп-кран. Стрілки годинника завмерли та прикипіли, а я все ніяк не міг збагнути, навіщо ж я сів в цей дурнуватий потяг.  

Під час чергового перекуру з купе провідника вийшов рудий хлопець. На ньому були зручні військові чоботи, мішкуваті штани та чорний светр. Придивляючись до мене чорними очима, він ввічливо попросив запальничку, розкурив сигару, і прохрипів до мене:

- Квиток давай.

Я простягнув йому клаптик паперу, в який так і не подивися.

Глянувши на нього, провідник заходився кашляти і якось здивовано посміюватись.

- Схоже, в касі помилились і не написали куди ти їдеш. Бува ж таке. Хіба що… - його погляд, здавалося, свердлить в мені дірку. – Ти й сам того не знаєш, еге ж? То, де ж тебе висадити? Цікаво, квиток є – з вагону тебе не викинеш, але ж і вийти ти десь мусиш. Давай думати.

Яка в біса йому різниця? Схоже, що він не тільки п’яний, але й не сповна розуму. Проте, якщо дивитись на цю ситуацію, то питання про те, хто з нас більший безумець лишається відкритим.

Тамбур заповнювався хвилями диму з сигари провідника. Ми вже по пояс стояли в запашному тумані. В цей момент мені смертельно дістало все: безглуздий рюкзак, дурні питання, порожнеча всередині, постійна тривога незрозуміло чого, а отже – всього. Здається, я навіть кричав і в чомусь звинувачував цього хлопця, поки він зиркав на мене та палив сигару. Врешті-решті, він швидко вдарив мене в живіт і мої думки вилетіли разом з нестримним кашлем.

- Тепер зрозуміло. Я знаю, де тебе висадити. Ми тут заїхали в чудовий ліс. Будеш іти на північ до самого світанку. Там охолонеш і, можливо, щось знайдеш. Або тебе знайдуть. Я не знаю, чи будемо ми тут ще колись їхати. Це ж ліс, навіть колії немає.

Провідник зареготав і штовхнув мене у відкриті двері тамбуру. Я боляче впав під дерево і довго дивися як потяг, а з ним і єдине освітлене вікно тамбуру зникають за деревами.

Перша моя думка була банальною, але своєчасною. Яким дідьком я дізнаюсь де північ???

Я був зайвим в тому лісі. Адже він був сповнений життя, цвірінчанням якимось комах, перегуками птахів, миготінням очей звірів. Пітьма, холод, всюдисуще павутиння, гілки та коріння, за яке я постійно чіплявся. А ще весь час тхнуло стоячим болотом. Особливо від старого дубу, на нижній гілці якого повісився чоловік.

Його напівзотлілий труп відкрив очі й погляну на мене. Він заплямкав і шепеляво, шкірячи уламки зубів сказав:



Олег Мрієнко

Відредаговано: 21.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись