Лана. На відстані мрії

І

Зміна чисел на календарі й картинок за вікном - то і є той самий Час, про який так багато говорять? Це його слід цінувати, заощаджувати, берегти, рахувати і… І що? Що, як не перегортати календар чи не звертати увагу на пейзажі, то час не бігтиме, не відбиратиме людей, події, мрії, залишаючи лише спогади та сліди зморщок на обличчі, руках, перетворюючи колись молоде і красиве тіло на обвислу і пом'яту пародію, яку господар ретельно ховає вже від чужих очей під шарами одягу, переконуючи себе і всіх, що Час над ним не має влади? 

Як його вберегти, впіймати, зловить?  Панічно рахувати секунди і жити щодня, наче завтра не буде? Скарлет Охара говорила, що час не можна просто витрачати, адже це саме той матеріал, з якого побудоване життя.  А, може, краще спокійно відбувати свою чергу на землі, знаючи, що однак нічого не зміниш? Булгаков зізнався колись, що його секрет спокою полягає в повному сприйнятті неминучості...

Лана спинила погляд на горі немитого посуду. Як же їй все це набридло: пил, прання, віник, посуд, покупки, каструльки…. Ааааааааа, в печінках. Безкінечний біг по колу. Прибери, витри, подай, принеси, приготуй, прибери, прибери…. Нудно, сіро до сказу, де якісь просвітління? 

Витерла руки об поли махрового халата, нікому не дозволяла цього робити, а сама грішила,  покинула ті кляті черепки, підійшла до люстра в коридорі. Знову плями, треба буде протерти… 

Зосередилась на постаті, що втомленими очима дивилася на неї. Волосся нефарбоване, помітні сліди зморшок на обличчі, шия взагалі зрадницько виказує вік, фігура, наче нічого, якщо особливо не придивлятися. Але ж боки трохи зайві, груди вже не такі пружні, ноги худі. Та головне - опущені плечі, зігнута спина і очі… потухлі, втомлені, сумні…

Лана дивилась на себе у цьому сірому халаті бознаякої давності і не впізнавала. Хотілося плакати від образи не відомо на кого. Що з нею? Чому так? 

Сіра сукня, сіре життя, що повільною кінострічкою протікає мимо неї, сірі будні і такі ж свята. Все чекає чогось яскравого, красивого, романтичного. А його немає. Так страшно усвідомлювати, що більшість цукерок із пачки із назвою "Життя" проковтнула, так і не посмакувавши, не відчула той кайф, драйв від кожного прожитого дня. Мріяла побачити світ, подорожувати… Коли її запитували про улюблену справу, вона брехала, що страшенно любить подорожувати. Насправді ж у її паспорті жодної відмітки про виїзд, ага на холодильнику магнітики лише з кількох містечок.

Діти, чоловік, батьки. Всім щось винна. На себе часу немає. Сім'я якась зачерствіла: Сергій сам по собі, у своїх мережах, в роботі, в гаражі, у рибалці, діти-підлітки як не в іграх, то десь із друзями “зависають”. Головне їм: поїсти добре, одягти чистеньке і не чіпайте.

Скоро сорок… Хтось казав, що в 45 лише починається життя, та де воно візьметься, як до цього не було? 

Лана кинула дивитися в люстро і побрела домивати посуд, скоро поприходять хлопці, треба прибрати на кухні і нагодувать. Життєва карусель не зупиняється, крутить і намотує на себе пил прожитих днів.

...Все пройшло, як завжди. Нічого нового. Пару речень про школу, незадоволені фрази про вчителів та однокласників, суха розмова про плани на Великдень. Їдемо до батьків, добре, їдемо…

 Великдень теж уже не той. Без душевних до півночі розмов і красивих пісень у бабусиній хаті, без гамору й сміху, святкової метушні. Якийсь неймовірний дух стояв у оселі, де кожна пара очей була рідною, а ніг було так багато, що не в сінях не вміщалося все взуття. Лана згадала той Величний весняно-родинний запах, у якому змішалися нотки свіжого з печі хліба і духмяних пасок, теплого молока, бабусиної смажені із запахами страв, що їх нанесли до спільного столу молодші хазяйки. Часом, коли геть усі сходилися, не вистачало лав і стільців, але то була не біда, дід говорив "В тісноті, та не в обіді". Тоді здавалося, що безкінечне дитяче щастя, оповите теплом великої родини, оспіване народною піснею, приправлене щирими розмовами, триватиме вічно. 

Немає нічого вічного… Все закінчується колись. От і тепер стоїть пусткою бабусина хата, хлопцям вона чужа, а Лана розлюбила її, коли проводжала з двору стареньку, запнуту у дбайливо збережену квітчасту хустку, бабусю в останню путь. Тоді, а, може, ще раніше, коли не стало діда, вона перестала відчувати той дух, те тепло, що так ніжно берегло її… 

Тепер їхній Великдень не такий. Вона встане зранку, збігає до найближчої церкви, помолиться там, стоячи серед натовпу вірян, що лише в такі дні згадують про Бога, посвятить пасочку, яку сама напередодні спече, прийде в сонну квартиру, скине одяг і шусне під ковдру. Вранці зберуться і поїдуть до її батьків. Посвяткують кілька годин і додому, бо захмелілому Сергієві вже пора відпочивати, а то ще щось батькам зайве ляпне.

… Вечір як вечір. Кожен зайнятий своїм. Лана занурилася у написання проекту, який треба здати вже на цьому тижні, бо скільки б не було хатніх справ та душевних терзань, роботу треба виконати. 

У кутку ноутбука з'явилося вікно повідомлень. Вона не дуже звернула увагу, бо їх щодня приходить сотні: то “листи щастя” хтось розсилає, то якісь іноземці просяться в друзі, їх там уже неприйнятних Джонів, Мустафів, Омарів чи Мухмедів добрих пару десятків назбиралося… то курси якісь нав’язуються чи акції в магазинах пропонують. Доробила останній слайд і таки вирішила перечитати. Раптом серце почало скажено калатати, руки затремтіли так, що і мишку втримати не могла. “Невже таке може бути?”. На екрані майоріла фраза : “Артем С. надсилає Вам запит дружби”. О, Господи!  Невже це він? Артем? Лана багато років шукала хоч звісточку про нього, його не було у жодній соціальній мережі,розпитати не наважувалася ні в кого, та й не спілкувалася давно з дівчатами, лише кілька років тому пошукова система надала інформацію, що він, її Артем, якого не бачила вже більше двадцяти років, - генеральний директор якоїсь міжнародної фірми. На сайті організації Лана знайшла світлини усміхненого, красивого і такого рідного та водночас далекого і чужого. Тоді вона завантажила його фото і потай від усіх переглядала в телефоні. А тепер він хоче дружити в мережі. Її думки переплуталися. Що робити? Відповісти? Для чого, щоб рвати серце? Не відповідати? Щоб мучитися?