Лара живе без телефону

День 1

Голова у Лариси хилилась додолу, немов набита старим синтепоном. Переглянута нещодавно стрічка новин манячила перед очима, але руки знову тягнулися до телефону – раптом з’явилося нове мотивуюче фото, яке змінить докорінно все її життя. Е, ні. Яке там фото! От би виткався з цифрової павутинки всесвітньої мережі магічний лайфхак, що, склавши пальці бубликом, мовляв, «все ОК», миттю вибудує з порад-цеглинок долю Ларину…

Нащо кудись їхати? У чому сенс марних візитів, якщо добірку «30 настанов для тих, хто хоче змінити все» можна подивитися і вдома?

- Ларочко, не забудь мені повідомити, коли будеш там! – мати Лариси, Олена Василівна, нервово стискала розмаїту хустку з мізерними квіточками, схожими на бур’ян, і кліпала дрібно, поглядом вишукуючи донечку.

Олена Василівна була пишна і повновида, з веснянками на маленькому носі, від чого робилася точнісінько така, як булочка з маком. Щось миле й дитяче ховалося у її канарково-кукурудзяних кучерях, сором’язливо випиналось зі зборок картатої спідниці та осідало на куплені тільки-но яблука. Кругленька постать чарівної господині все меншала, гірше ставало видно її з тьмяних вікон автобуса, а згодом і зовсім зникла Олена Василівна у водограї дорожнього буття.

Лариса деякий час спостерігала за цим випадковим явищем, та скоро прилипла до улюбленого ґаджету і так просиділа акурат півтори години. Тоскно й мляво защеміла шия, як це буває після довгого безтямного дня, проведеного у глейких соцмережах. Але не подумайте поганого! Час від часу Лара знаходила в собі страшну хворобу під назвою номофобія (що це таке, читайте у Вікіпедії), і розпочинала складний шлях лікування з різноманітних медичних форумів. Досить часто вона переходила потім на більш цікаві сайти, де і застрягала надовго. А щодо залежності… «Ой, ну яка залежність, це просто дурня якась!» - врешті резюмувала дівчинка Лара, чим успішно присипляла стривожений розум.

струшувався, наче кіт у пахучій пінній воді, і котився далі по нерівній дорозі, як незграбне жовте сонечко рівно з чотирнадцятьма крапками на лискучій спинці.

На місці призначення згадану вище дитину почесного кухаря дитсадочка «Сад-Виноград» (Олена Василівна) та інженера за фахом, а музиканта за покликанням (Євген Олександрович) зустріли двоє.

Чоловіком у молочно-білій футболці з аніме-кошенятками виявився Ларисин дядько. Себто, брат Олени Василівни Антон, чия приналежність до славного роду Шухевичів маскувалася удаваною байдужістю до всього сущого. Однак фігура типу «коло» та смішливі іскорки, що запалювалися часом у темних зіницях, видавали у ньому справжнього Шухевича – веселого, хорошого і трохи по-дитячому наївного.

Його донька Оля, худе, життєрадісне і фантастично активне у соціумі чадо, стояла поряд і чіплялася тоненькими пальчиками за таткову руку. До речі, у вигляді батька (а ми пам’ятаємо футболку з аніме-кошенятами) слід звинувачувати саме її.

- Лара приїхала! – заверещало соціально активне чадо, вбачаючи у Ларисі, старшій на три роки, нову найкращу подругу. І невдалі останні спроби у минулому і позаминулому роках відповідно аніскілечки Олю не зупиняли.

Гостю покрутили, роздивилися з усіх боків, дещо потупцяли на її ногах світло-рожевими сандалями та відібрали «подивитися» тонкий дерев’яний браслет.

Лара не пручалася, вона не вперше бачила життєлюбних гіперактивних дітей. Вважала навіть, що у правильних руках ця малеча може стати засобом масового ураження, певно, у разі, коли в комплекті з руками йде неабияка кмітливість. І печиво.

Також Лара не мала звички губитися у складних ситуаціях, вона чітко знала – спочатку завантажити в «stories», а там будь-що-будь, пізніше розберемося. Отож Оля зі своєю безпосередньою малечою фотогенічністю ризикувала стати відомою якщо не на геть-усіх замкнених просторах Інтернету, то серед Лариних підписників – точно. «Ня!» - сказав телефон, і задоволена леді-блогер схопила перший лайк за фото Антонової дочки з мімімішними котячими вушками.

Дядько Антон нібито байдужо та слухняно, як сумний вухатий тюлень, доніс Ларину сумку аж до квартири. Оля стрибала навколо, усім своїм виглядом випромінюючи неосяжне щастя. Вона ж вереском сповістила стандартний дев’ятиповерховий будинок про Ларине прибуття.

- Привіт, сонце! – визирнула зі спальні дружина дядька Антона – Діана. Лариса називала її тіткою, хоча струнка, спортивна Діана цілком могла б бути дівчині старшою сестрою.

Понад усе тітка (кошмарне слово, адже не підпадає під характеристику Діани, але є лексично правильним) ненавиділа готувати. Вона харчувалася практично самими салатами, які масово скупляла в найближчому магазині, і пропагувала здоровий образ життя, хоча й не змушувала свою сім’ю прокидатися о п’ятій ранку, ходити на йогу і принципово дотримуватися кролячої дієти. Смачну курочку з рум’яною скоринкою легко лаштував слухняний дядько Антон, а залізобетонна у своїх рішеннях Діана стійко ковтала листя салату.

- Доброго дня, Ларисо!

Лара не терпіла, коли її називали так офіційно, але брату Олі – протилежній до дівчиська особистості – так і бути, пробачити змогла. Микола пишався великими окулярами на півобличчя і зачіскою а-ля відмінник молодших класів.

«Кожен переїзд - це трошки смерть. Переїжджаючи на нове місце, щоразу щось або когось втрачаєш. Хоча не відразу розумієш, чого позбувся.



Зоряна Сяєва

Відредаговано: 16.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись