Пролог

Пролог

Чи легко зробити останній крок? Ось, коли ви вже наважилися, відстояли свої плани перед собою, перед іншими і самою долею, здолали довгий шлях... Залишилося просто простягнути руку, торкнутися того, що так вабило і водночас так хвилювало.

Серце сильно-сильно застукотіло в грудях, неначе пташка у клітці. Певно, банальне порівняння. Та що вже зробиш. Коли вона сама називала себе птахою, то хіба нам личить вигадувати щось інше, аби лише менш клішоване?

— Давай, Ларієль! Ти зможеш, — прошепотіла собі під ніс, підтримуючи саму себе. Для такого відповідального кроку їй належало бути спокійною, але хіба легко покинути свою Батьківщину, де прожила від народження до сьогодні й відправитися у ворожу імперію, щоб... А це вже зовсім не важливо. Точніше навіть дуже важливо, але зараз не час.

Важко зітхнула й простягнула руку, мимовільно озираючись. Сірі, майже чорні клубчасті хмари, наче розбавлені смолою, стрімко затягали багряне небо. Сутінки згущувалися, заповнюючи собою повітря, проникаючи в кожну щілину. Їй слід поспішити, але в душі знову ожив страх. Все ж так не легко наважитися... Все, що залишалося позаду, було таким знайомим, нехай не рідним, але звичним... Все, що попереду приховувалося пеленою таємниці.

— Боягузка, — скривилася, відчуваючи, як в душі зароджується зневага до власних страхів. Ларієль ненавиділа боягузтво і понад усе цінувала хоробрість.

Впевнено торкнулася долонею сфери, що іскрилася всіма барвами веселки. Ця сфера велетенським ковпаком накривала імперію магів-стихійників (або, як вони себе називають, світлих магів) Маріанію, захищаючи її від нападів співвітчизників дівчини відьом і демонів, по-іншому — сил зла. Шість років тому повелителька королівства Пітьми Менла за допомогою свого чоловіка, колись принца Маріанії і світлого мага, що перейшов на сторону темних, майже завоювала ворожу імперію, але тоді стихійникам вдалося врятуватися. Точніше сказати, їх врятувала юна дівчина, наречена принца і володарка сильного дару — власниця чотирьох стихій: вогню, води, землі й повітря, на ім'я Місафір. Таких у Маріанії називали Блискавичними, вони черпали свою силу від чарівного Кристала, що тисячі років тому був подарований людям богами задля їх визволення від сил зла. Перемігши вороже військо, Місафір відновила тоді розірвану демонами захисну сферу і досі оберігала свою імперію, ставши повноправною королевою.

Ларієль добре знала цю історію. На час війни їй було дванадцять, відтоді життя в королівстві Пітьми стало для неї справжнім пеклом.

Донька дня й ночі, світлого мага — колишнього принца, що обрав шлях зрадника, та повелительки темряви. Принцеса Пітьми, принцеса Маріанії. Напівкровка, не визнана жодним із народів. Напівтемна, напівсвітла. Напівпітьма її матері, напіввогонь батька. Вона так прагнула пізнати себе з усіх сторін, знайти ті пазли, яких бракувало, але не могла бути певною, що захисна сфера, яка оберігала Маріанію, пропустить її. Адже вона лише на половину світлий маг... І її мотиви... Втім, про них не зараз.

Однак, у мить, коли м'яка маленька долонька торкнулася майже прозорої магічної стіни з фіалковим проблискуванням, та спалахнула оранжевими сонячними відтінками, ніби признаючи Ларієль своєю. Під пальцями принцеси побігли хвильки, а за мить вона відчула, що більше її ніщо не спиняє.

— Дивовижно! Вона впустила мене, — прошепотіла про себе, кинула короткий погляд на те, що залишала позаду, і швидко зробила крок вперед.

Світла було так багато, що очі, які звикли до похмурих тонів Пітьми, заболіли. Різко заплющила їх, досі не в змозі повірити, що все відбувалося насправді. Не одразу наважилася відкрити їх, щоб жадібно ловити поглядом всю безмежність такої дивної для дівчини природи, немов врятований потопельник ловить повітря. Знову злякалася і одразу ж затулила обличчя долонями. Першим, на що вона звернула увагу, було безмежжя зелених відтінків, другим — небесна блакить. Цих кольорів так бракувало там, звідки вона щойно прийшла.

Розплющила вдруге очі, але цього разу замість тутешньої краси, узріла суворі обличчя незнайомих їй чоловіків. Віком понад сорок років (і це вона ще не знала, що маги зберігають молодість довше за бездарів), вони були всі, наче на підбір, суворими, знервованими, похмурими, в повній бойовій готовності тримали її під прицілом магічних стріл. Хоч усі були одягненими однаково — у сірі довгі штани, світлі сорочки і захисні обладунки, схожі на жилети, кожен мав особливість — емблему, вишиту на комірцях. Окинувши їх швидким поглядом, Ларієль одразу помітила червоні, сині, коричневі і білі візерунки. Це могло б бути приналежністю до певної стихії, але вона не бралася стверджувати. Також гадала, що ці люди могли бути вартовими, що вічно чергують на кордонах Маріанії й Пітьми біля захисної сфери, але й цього вона точно не могла знати. А тому, оскільки чоловіки мовчали, лише пропилюючи її підозрілими, а подекуди враженими поглядами, то й вона не поспішала щось казати. Врешті, не знаючи порядків у чужому домі, слід поводитися обережно. Це у Пітьмі вона принцеса, хоч і нелюбима, а тут — чужоземка.

— Хто така? — подав голос найкремезніший на вигляд маг, що, як одразу збагнула дівчина, явно був головним серед інших. Його червоне волосся видавало ген вогню, хоч чужинка ще не знала, що далеко не всі маги вогню руді. Водночас очі чоловіка були темними, наче й він на половину був демоном.

— Ларієль, донька принца Ореля, а, отже, сестра короля Теодора... — подумавши мить, щиросердно додала: — У других. Як це кажуть? Кузина! Кузина короля Маріанії Теодора.

Обличчями вартових пробігла загальна на всіх гримаса шоку. Здавалося, вони зовсім не вірили у реальність того, що відбувалося. Ларієль принишкла. Їй не личило опускати перед кимось голову, але вона чітко розуміла правила гри, яку затіяла. Сміється той, хто сміється останнім. А зараз набагато вигідніше бути покірною, поки їй не вдалося розвідати про місця, де тепер проживатиме. Якщо їй, звісно, дозволять.