Оповідання

Я не второпав, як мене сюди занесло. Я йшов стежкою через парк – коротким шляхом додому, але користувався ним лише коли повертався за світло. Сьогодні ж до темна затримався в лабораторії. В таких випадках я повертався дорогою, що огинала парк. Звичайно, цей шлях довший, але безпечніший. Я відчував, мене сюди щось привело. На думку враз прийшло позавчорашнє пограбування. Якась група молодиків обібрала пенсіонера. Від цих спогадів я пришвидшив ходу.

Осінній парк був похмурим і темним. Під ногами тихо шаруділо опале листя. Дерева нависали над стежкою, простягали свої руки-гілля і щось таємниче шепотіли. Подув легкий вітерець. Попереду проявився освітлений вихід з парку. Я крокував до жаданого світла, як раптом позаду почувся дивний  шум. Здавалося, ніби мене наганяє дощ. Я озирнувся і побачив, як мене охоплює молочне в'язке марево.

Враз світ довкола зупинився і поринув у безодню. Я падав цілу вічність. Тіло розпадалося на атоми і збиралося знову. Свідомість стала чужою. Відчув ніби зі мною щось з'єдналося. Одразу спливли, якісь незрозумілі спогади про світ, населений химерними істотами. Я був хранителем того світу. Та потім прийшли машини. Вони поневолили тих істот, світ знищили. В цю мить розум запульсував, намагаючись позбавитися видінь. Марево розвіялося і я відчув земну твердь.

Підвівся і роззирнувся. Це був не парк і навіть не місто, в якому мешкав. Довкола химерні металічні споруди, що шпичаками впивалися в сіре небо, помережене дротами. Тьмяно світило сонце, надаючи довкіллю застарілого пожовклого відтінку. В ніздрі вдарив різкий прогірклий запах.

"Що трапилося? – одразу запрацював мозок. – Можливо я втратив свідомість? А спогади? Звідки вони взялися?" Обмацав себе, ущипнув за руку – відчувся біль. Знову роззирнувся. Металічні будівлі нікуди не зникали.

Раптом десь поруч пролунав гучний шурхіт. Я обережно попрямував на звук. Вигулькнув із-за рогу і від несподіванки вкляк на місці. В контейнері, що нагадував смітник порпалася дивна істота, якщо побачене мною створіння можна було назвати істотою. Вона нагадувала робота, що їх малюють в дитячих книжках: кутасті форми, велика кругла голова з банькатими очима, на спині блимає кілька різнокольорових лампочок.

- Е-е-е! - гукнув я.

Істота від несподіванки мало не впала в сміттєвий контейнер.

- А бодай тебе вразило струмом! – обурено проскрипіло створіння. Його голос нагадував звук старого патефону. – Що ти за чудасія?

- Ти зняв питання з язика! Поясни де я?

Фароподібні очі створіння прикрилися заслінками, лишаючи посередині тонкі смужки. Здалося, ніби істота примружилася.

- Ти з іншого виміру, - констатувало створіння. - Давно в нас таких не було.

Істота підійшла ближче. Я  зробив крок назад.

- Як з іншого виміру? То я не на Землі?

- Ти в нашому світі, – істота підійшла ще ближче, - в Центральному Місті.

В голові зануртував хаос. Я в іншому вимірі? Розмовляю з істотою схожою на робота! І як мені, в біса, потрапити назад?!

Та цієї миті десь з глибини підсвідомості піднялося розуміння того, що я тут повинен був опинитися.

- Коротше, - сказав я, - як мені повернутись додому?

Здається в голові істоти запустилися міркувальні процеси. Її очі кілька разів блимнули і з решітки, що виконувала функцію рота долинуло: "Потрібно звернутися до Великого Мозколома".

- Це в біса хто?

- Наш славетний керманич.

- Ну, добре. Веди до цього Мозколома! - Промовив я. – І як тебе звати?

- Ед, - відповіла істота. – А тебе як?

- Віктор.

- В-і-к-т-о-р, - розділяючи літери, повторив Ед, - кумедне ім'я.

- Це ж чому кумедне?

- Занадто довге.

З цими словами Ед розвернувся і повів мене вздовж порожньої вулички, що як змія звивалася між металевими конструкціями найхимерніших форм та розмірів.

Поступово почали з'являтися інші механічні істоти. Вони були різними: приземкуватими, високими, вайлуватими, кульгавими. І поводилися як люди. Я тільки крутив головою. Ось навпроти створіння, що нагадує робота зі старих фільмів: весь сріблястий, з циліндричними формами, з лампочкою замість носа. Повз пройшов старий іржавий робот поскрипуючи зчленуваннями. Радіолампи, що було видно крізь решітку на його грудях ледь блимали. І кожен пильно вивчав мене. Хтось навіть спитав: "Це новий м´якотілий?"

- Тут, що, були люди? – спитав я.

- Так, один.

- І де він?

Ед повернувся і кумедно глянув на мене.

- А хто його знає.

Мені здалося, що він чогось не договорює.

- Питання. Чому ми розмовляємо однією мовою?

 - Не знаю, - відповів Ед. – Мабуть, ми споріднені істоти.

Я скривився.

- Які ми, в біса, споріднені істоти?! – відчував, що втрачаю самовладання. – Що за нісенітницю ти городиш! Я жива істота, ти – механізм. Що між нами спільного???