Частина перша

ВІКТОР ОХ

ЛИЦАРІ

(кіноповість)

книга перша

Моєму тестю,

потомственному козаку

Кияниці Василю Сергійовичу,

присвячую

Холми

1992 - 1995

ЛИЦАРІ

Частина перша

За часів гетьманування Вишневецького та Кішки Україна стала менше потерпати від татарських навал.

Та насунулось нове лихо. По Люблінській унії 1569 року Україну було відірвано від Литви і прилучено до Польщі. Польський уряд почав віддавати у власність панам землю, села і міста разом з населенням.

Під владою польських магнатів становище міщан, козаків, а особливо, селян значно погіршилось. Вони позбавлялись громадських і земельних прав та особистих свобод, зазнавали жорстокого утиску.

(Адріан Кащенко "Оповідання про славне Військо Запорізьке")

Літо 1573 року.

Правобережна Україна.

селище поблизу Черкас.

На околиці невеличкого селища по грунтовій дорозі, здіймаючи за собою кучерявий стовп куряви, стрімголов біг юнак років шістнадцяти-сімнадцяти. Босоніж, у благенькій одежині він мчав, не озираючись. За ним навздогін щодуху із пали­цями в руках – троє старших і кремезніших парубків, зодягнутих трохи краще – в просту домоткану полотняну одежу. Юнак нісся дуже швидко, петляючи, мов заєць. Але і переслідувачі не від­ставали і вже декілька разів то один, то другий могли його схопити.

Та кожен раз після чергового стрибка юнаку вдавалося відірватись від парубків. Так вони здолали значну відстань.

Попереду по цій же дорозі бадьоро, але не поспішаючи, милуючись мальовничим краєвидом, йшов невисокого зросту молодий козак, одягнутий парадно і стильно в яскраво-зелені шаровари, білий шовковий каптан, підперезаний шовковим, із золотими китицями поясом, на поясі висіли вичищена до блиску баклага і чингал. На ногах – червоні сап’янці, на голові – смушкова шапка.

Хто знає, що було б з хлопчиною, якби по волі неосяжної долі січовик не опинився саме в цей час і саме в цьому місці. Ця випадкова зустріч визначила для юнака все його подальше життя.

Минувши козака, юнак і його переслідувачі промчали далі. Один із парубків, приловчившись, кинув свою палицю під ноги втікачу. Той перечепився і клубком покотився по пилюці обдираючи шкіру на руках і обличчі. Наскочивши, парубки тут же стали старанно гамселити його ногами й палицями. Хлопчина, лежачи на землі, прикривався, як міг, руками, та все одно – перепало йому добряче.

Все відбувалось мовчки, всі лише сопіли.

– Егей, хлопці, вам допомогти? – наблизившись, порушив похмуру мовчанку козак.

На саркастичне запитання відповіді не було. Несамовите побиття продовжувалось.

Молодець звернувся знову:

• Що це ви?! Лежачого ж не б’ють? Наче…
• Це не твоє діло! Йди собі куди йшов! – нарешті не дуже ввічливо порадив, відхекуючись, один із парубків.

Козак не засмутився.

А парубки тим часом вже підводили хлопчину на ноги, заламуючи йому руки за спину.

Той весь аж дрижав від болю й переляку.

– Слухайте! А може ви відпустіть його, – запропонував січовик, дістаючи з-за пояса золоту монету.

Парубки в нерішучості переглянулись. Один з них, що стояв ближче, взяв золотого, попробував його на зуб і, заховавши до кишені, сказав на дві голови нижчому від себе подорожньому:

– Е, ні, козаче! По-твоєму не буде. Краще не у своє не встрявай.

Очі в запорожця стали сумними:

– За таке погане діло ти дістанеш, хлопче, в рило, – і він рішуче ступив до парубків.

Той, що забрав гроші, погрожуючи палицею, замахнувся. Та лицар спочатку блискавично вдарив ногою парубка по кишені так, що золотий із неї кулею вилетів у небо, а потім, високо підстрибнувши, вдарив ще і вдруге в груди. Парубок, випустивши палицю з рук, відлетів кроків на п’ять і розтягнувся на траві. Тієї ж миті спритний козак упіймав свою монету і став на ноги.

Ті двоє парубків, що тримали юнака, штовхнули його і кинулися з палицями на запорожця.

Хлопчина сидів у пилюці з широко розплющеними очима і ловив кожен рух молодого січовика. Він вперше спостерігав неперевершене козацьке бойове мистецтво, про яке раніше тільки доводилось чути. Навіть перестав дрижати, з захватом передчуваючи, що йому ще й не таке доведеться побачити.

Парубки розмахували палицями з усієї сили, намагаючись вцілити спритника по ногах, по шиї чи тицьнути в живіт. Та це їм ніяк не вдавалося, а січовик, посміхаючись і наспівуючи щось веселеньке, почав з ними гру. Ніби бажаючи розім’яти кінцівки, він то пускався навприсядки, припадаючи по черзі на ліву й праву ногу, то сідав у шпагат-розніжку, то прямо з нього злітав угору вище свого зросту, то крутився, як дзиґа, блокуючись від ударів різними хитромудрими способами.