Літо-1

Наша кухня і життя, і сіль.

Цей рік розпочався з літа. Під розпеченим дахом стояли стоси книжок, які не вміщала шафа. Обертаюся назад, і ці дні вже ледве вміщає спогад. Те, що випадковим пилом лягло на босі ноги, осіло в пам’ять на саме дно. Це був рік нового, не визнаного дому. Не рідного і не чужого, а взятого до пори у кредит під відсотки життя, проведеного в автобусах до заміського лісу. Дихалося тут хвоєю, ходилося дорогою і чекалося чогось, що ніяк не ставалося, і врешті вернулося назад, здорожене, неждане, присипане пилом. Літо.

В помешканнях невеликих, на чотири кроки, ми провели рік не на одне життя. Ми виходили тільки тому, що хотіли повернутись туди, де нас ніколи не було. Мовчали, бо говорити було ще рано, і тому все не сказане вирішило збуватися.

Збувалися люди. Збувалися мрії, міста і дощі. Збувалося правдиве життя, якого так довго довелося чекати, що те, яке вже було, ним і виявилося.

На рівні верхівок сосен, поближче до дощів, ми відпускали одне одного назавжди, бажаючи на добраніч. Вічність була між словом і словом, між кроком і кроком.

Ластівки, парами і поодинці, пролітали повз вікно, і ворожити доводилося наспіх, помічаючи тільки куди вони полетіли, не встигаючи зрозуміти, що вони хотіли розповісти нам, авгурам, які жили під дахом.

Багато епізодів уклалося у стрічку, яку так і не довелося знімати нікому, крім мого погляду. Піщані пересипи біля колій і літаки, що сідали за лісом.