Глава 1

Надвечір втомлена та геть розгублена Ліля прийшла додому. Вона вже тиждень ходила селом, шукаючи роботу. Вишня хоч село і немале, але роботи для дівчини так і не знайшлося. I вона була мало не у відчаї.

Їй добре жилося, поки була жива мати. Дівчина геть не нарікала на те, що останні роки матуся сильно хворіла, і майже не могла пересуватися самостійно.

 «Зате вона була жива», – подумала Ліля.

У старому сільському будинку без чоловічих рук все було хлипким та

старезним. Попри це дівча любило свій дім. В ньому зберігалися рідні

запахи, що викликали спогади ще з дитинства. Вони з мамою робили все разом. Пригадується: ось готують, ось мати вчить її вишивати хрестиком. Коли бідна Ліля геть переколола голкою руки, Омела пригорнула ніжно до материнського плеча, і втішала дівчину, запевняючи, що все в неї ще вийде!

Сама ж Ліля в дитинстві була чи не постійним об'єктом для глузувань та знущань через зовнішність, але ближче до випускного гормони взяли своє і “гидке каченя”, як вона сама звала себе, перетворилося на прекрасну Лілею.

Її почали помічати однолітки, з нею чи не вперше за все її життя хотіли дружити. І дівчина радо б увійшла у світ підліткового максималізму та першого кохання, але матір забрали до лікарні просто з роботи — швацької фабрики, де та працювала довгі роки.

Вердикт лікарів шокував ще більше: хворе серце, необхідна операція, інакше її час закінчується..

Звісно, таких грошей простій швачці було взяти ніде. А чоловік загинув ще коли Лілі було лише вісім.

Тож дівчині довелося дивитися, як день за днем слабне мама,  як руйнується її ідилія.

Траур закінчився, але біль та спогади нікуди не ділися. В душі та серці це рубець назавжди. Попри відчай та невимовну самотність, Ліля мусила шукати роботу, якої в селі не було. Вона не знала, де подітися, бо їй двадцять два роки, а за плечима нічогісінько немає. Ледве закінчила одинадцять класів, і хоч любила вчитися, тягнулася до науки та цікавих книг, та з хворобою матері   припинила навіть мріяти про вищу освіту. Державної допомоги не вистачало навіть на їжу, вже не кажучи про ліки та навчання.

Односельчани співчутливо віталися, але ніхто не запитував, чи є сили в неї все це пережити, чи є чим повечеряти?

Коли Ліля перебирала альбоми зі старими фотографіями, наверталися сльози, бо на неї дивилися дві пари синіх, як море, очей. З дитинства казали, що вони з мамою дуже схожі, і цю особливу схожість їм надавали саме очі.

На вулиці стояла осінь, холодна і дощова. Але в порожньому будинку знаходитися було неможливо, і дівчина вийшла у двір просто під дощ.

"Що ж мені робити?" – запитувала вона саму себе. – "Грошей залишилося на кілька місяців, а може й тижнів, якщо купувати дрова на зиму, а без них геть замерзну."

Дівчина у відчаї присіла на мокрий дерев'яний ганок. Вона геть змерзла в легкій кофтині, розтріпане вітром мокре волосся прилипло до обличчя, але вона нічого не відчувала, окрім великої діри, там, де раніше було серце. Якийсь час вона сиділа у відчаї, і сльози разом з краплями дощу стікали по обличчю. Сутінки. Зараз ніхто не бачив її відчаю. Раптова думка ніби пробудила:

—  Я поїду до Львова! Це велике місто, де можна почати все

спочатку, загубитися в натовпі. І найголовніше – там ніхто не знає ні мене, ні мого батька.

Вона повільно підвелася все ще не відчуваючи ні холоду, ні спокою. Але рішення було прийнято, і змінювати його не було сенсу.

Тобі сподобалася книга? Тоді постав лайк, та підпишися, щоб підтримати автора!!! Якщо є бажання, поділися враженнями  в коментарях, та пошир книгу в соцмережах, щоб твої друзі також бачили, що ти читаєш!!! Дякую!!!