Лісничий для міфічних істот. Ключ на Алтиір

1

Вже дев'ять днів минуло зі смерті дідуся, а я ніяк не можу торкнутися скрині, що перейшла мені у спадок.
Дев'ять днів тому я втратила дорогу людину, яка зуміла замінити мені батьків. Дев'ять днів…
Хіба можна повірити, прийняти цей страшний сон за реальність? Однозначно - ні.

Як всесвітня насмішка наді мною пролунав голос двоюрідної сестри, Катьки. Такий же як грім серед ясного неба.

- Що, Ладушко, носишся зі своєю шкатулкою як курка з яйцем? - Її уїдливість чулась у кожній букві, яка вилетіла з того поганого рота. І як же їй не набридло повторювати одне і те саме, кожного разу, коли наші дороги пересікаються? Один Бог знає.

- А ти що, заздриш? 

- Пфф, було б чому, - Скрививши красиву моську, Катька присіла біля мене. Тоді, спершись спиною об стійку, промовила: - Скільки пам'ятаю себе, завжди було чутно: Лада те, Лада се. Знаєш як таке набридає?! Та що це я, звідки. Ти ж у нас світла людина, не те, що я… І це не заздрість зараз панує всередині мене! Навпаки - жалість. Адже тебе оминуло все те дійство. Тобі дозволили прожити ці сімнадцять літ без “знання”. Ти просто жила, вчилась, гуляла, заводила друзів. А я, і всі інші з нашого роду, тільки те й робили, що пахали як стадо бізонів. Нам потрібно було не лише силу і витривалість у собі розвивати, а й певне вміння. І мені шкода тебе, Ладушко. Адже ти не знатимеш що робити, коли зустрінешся з тією стороною нашого світу...  

- Кать, навіщо ти мені це розповідаєш? Знову ці твої жартики, і не набридло ще? 

- А фіг його знає!.. - Посміхнувшись вкотре за сьогодні, вона встала й відійшла до хвіртки і, напів обернувшись, тихо прошепотіла: -  Може, спочатку, як були дітьми й була заздрість, Лад, та не тепер. Тепер я хочу допомогти тобі, - Вона переступила межі тепер вже моїх володінь і, наче щось пригадавши, різко підняла очі. В них грало щось досі незвідане, те, що змусило мене мовчати і прислухатись до її слів. - Хоч раз в житті не кидай на вітер те, що я тобі скажу, - Побачивши, що я махнула головою, вона продовжила: - Свою скриню не відкривай, поки на небі старий місяць не зустрінеться з молодим, а треті півні не проспівають свою пісню... Краще зазирнути всередину таємничого тоді, коли твоє тіло і розум буде вільний і нічо його сковуватиме, Ладушко. Тоді, коли місяць буде у відображені води, тільки тоді відкрий її...

Після дивної поведінки і ще більше дивних слів Катерини, я й досі сиділа на ґанку. Сиділа і просто офігівала. Що це з нею?
Ні, вона завжди була такою - гадюкою. І завжди після своїх дивних слів видавала коронне: - ”Забудь, Ладушко. Забудь всю ту маячню, що не для твоїх вух призначена.”  Та невже то все правда?! Щось всередині підказує мені, що цього разу потрібно прислухатися до її слів…

З дивної розмови на ґанку минуло три дні. І весь час я думала над словами Катерини. Згадувала як вона поводилась, як говорила. І, чесно кажучи, я їй вірила. Тому наступного ранку, не вспівши й розліпити очі, я почала складати в голові по поличках все те, що повинна дізнатись у дідусевих книгах. А то в інтернеті, я впевнена, не все є. А от у його записах, точно можу сказати, інфа правильна.

Взявши з собою горнятко чаю і декілька бутербродів, я засіла за кропіткою роботою. Не знаю скільки так просиділа і скільки прочитала, та отямилася я на свіжоскошеному полі. Тому самому, на якому мене вкусила змія. Так, зміною і таке траплялось, але подробиць я не пам'ятаю, маленькою була.

Та дідусь розповідав, що то був звичайний вуж, а перелякавшись, я просто знепритомніла. Хоча, чесно сказати, щось я сумніваюсь у правдивості його слів. Адже те оніміння я й досі відчуваю, брр.
Повівши плечима, струсила той гидкий спогад, який, здавалося, осів на язику гірким присмаком. Я зустрілась із поглядом, що випромінював  мудрість та теплоту. Серце застукало у вухах барабанним дробом. В очах потемніло і я відчула, що щоки враз стали мокрими від сліз.

Потираючи грудну клітку, захапала ротом повітря і осіла на землю. Невже це сон?! Хіба таке можливо? Адже все так реально виглядає! Навіть відчуваю запах хвойних дерев! 

Вщипнувши себе, я ойкнула, бо сили не пошкодувала і від щирого серця вирішила перевірити, реальність це чи ні.

- Сон це, Ладушко моя, сон, - Тихий шелест пройшовся набатом по оголених нервах.

- Дідусю!..

- Не зараз, внученько. 

- Ааа... - Перебивши, дідусь знову не дав мені і слова вставити. Тільки продовжив дивно говорити:

- Я шкодую лише про одне, Ладушко. І боюсь, що через мою боягузливість ти не зможеш витримати призначення, яке приготувала для тебе доля…
Я просто хотів, аби ти хоть трошки прожила як нормальна людина, відчула радощі дитинства. І тепер, через мене, ти у великій небезпеці.
Але хоть трішечки та я можу тобі допомогти, - Сірі очі налились провиною та рішучістю і дідусь продовжив розповідати: - Добре пам'ятай те, що тобі повідала Катерина. Це буде твоє перше випробування.
Друге - перевірка на інтуїцію та відвагу.
А ось про третє, вибач, не можу розповісти, бо для кожного воно своє. І ще одне, моя хороша: не горюй за мною. Я вже прожив своє і дуже радію, що повідав такого всякого. Ти краще відкрий своє серце для чогось більш цікавого. Повір, воно в тебе обов'язково буде, - На останніх словах дідуся, я побачила як перед очима все почало пливти. Та не встигла злякатись, як опинилася в своєму будинку.

Поклавши книгу на стіл, вирішила трішки пройтись. А то від всього цього я скоро з глузду зійду.
Довго не думаючи, одягла вітровку і попрямувала до озера, яке є неподалік села. По дорозі зустла тітку Палажку, що гнала свою Зорянку на пасовисько. І поговоривши з нею, я дізналася досить багато цікавого. Зрозуміла, що краще було всі ці дні не за книгами сидіти, а сусідів розпитати - старі люди більше знають.
Дійшовши до озера, в якому мені двадцять шостого числа доведеться відкривати свій скарб, я зраділа, що зараз на дворі літо. А то будь зима, я б Богу душу віддала лише від того, що з’явлюся тут…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше