Частини 1-2

І.

Ми – пізні діти.

Будуть ранні,

а ми останні, ми – на грані.

Іван Козаченко

1980-ті

1.

Був це хлопчик лагідний і тихий, як осінній у безвітря ліс. Сказав поет, і був правий.

Саме такий хлопчик, ховаючи голову в понурі від прохолоди ранку плечі, стояв тепер на пероні вокзалу, міцно, як скіпетр, стискаючи материну руку.

Тіло його було заковане в панцир вишневого светру. Виготовлений із кусючої вівці, це був найстрашніший із одягів, який коли б то не було одягали на дитину. Кусало скрізь. Живіт, спину, лікті, потилицю. Маленькі п’ятирічні вим’я подразнювало так, що, крім мороку светру, думати, чесно кажучи, не хотілося ні про що на світі.

Злорадний светр, як змій горинич із казки, пропалював сорочку, майку, і, здавалося, навіть труси, де бовваніли його маленькі безволосі кульки. Далі він сягав своїми пазурами до ніжного тіла і шкріб, наче дротом об залізо. І хоча звук цей не був чутний, здавалося, що скрежет кожного із цих укусів відгомінював по всьому тілу. Навіть коли тіло, перетворивши зусиллям волі на мумію, на певний час вдавалося зберегти в абсолютній нерухомості, і здавалося, що дракон уже не лиже крізь шкіру, то й тоді спогади-сліди цих зміїних укусів пульсом відлунювали в Льониному мозку.

Зараз була саме оця блаженна мить – мить мумії. Хлопчику вдалося витягти шию і зафіксувати організм у неприродній для дитинства нерухомості. Водночас, підозрюючи, що щойно потрібний вагон, на який взято квитки, проторохтить повз них із матір`ю, і ці муки помножаться тисячократно, Льоня на мить затремтів безлісим листям.

Мати вчула цей тремт і нахилилася просто зигзицею, обіймаючи. Гадаючи, що так закриває собою дитяче тіло від усіх на світі незгод.

І не знаючи, що потривоживши життя синового светра, дбайливими її руками обраного йому за ката, хоч думалося, що за брата, тільки примножує муки свого єдинородного.

Намагаючись вгамувати вогняні пазури, хлопчик захотів плакати. Одна маленька сльозинка вже зібралася котитися обличчям. Але дитя, знаючи, як дбайливо-міцно одразу ж стисне його мати, вчасно схаменулося, і чомусь таки не заплакало. Тільки обличчя хлопчика, сковане неприродною напругою і нещирістю, видавало всю цю, вище описану, внутрішню боротьбу.

2000-ні

2.

Мої щелепи увіп’ялися в жовтаві м’язи привокзального пиріжка - незмінного, але тимчасового, як і все решта, супутника у моїх частих відрядженнях. Цим самим чомусь викликавши спогад про двоюрідну сестру.

Таки так. Ні Богові, ні природі, ні людині не відома таємниця тієї незбагненної любові до своїх кузин. Це почуття народжується всередині нас під час літніх канікул. Коли, попід теплою ковдрою засинаючих під бабусину казку, нас уперше відвідує відчуття родинної причетності. І невидимим агентом переслідує потім усе життя.

Катання на дачних гойдалках, гра в піжмурки, нісенітниці анекдотів і страшних історій, піше блукання з сестрами крізь хуртовину за бабусиною вечерею у двадцять радянських рублів. Усі ці спогади, відкладаючись на глибині душі у вигляді найнадійнішої валюти братської любові, повільно перекочовують у те неодмінне майбутнє, в якому виринає портрет плоду кохання, чужого і не братського – Людин син, а мій племінник Покахонтес (не знаю чому так обізваний, здається, тієї, першої ж миті - коли Дніпром заблистів він у пелюшках, виведений із шеолу роддому).

Льоня, а насправді саме так звуть племінника, у цілому,та й зокрема, є скравим свідченням гіпотези, що в нашій родині навряд чи коли-небудь здатне народитися щось генетично пересічне, індивідуально мляве і хоч трохи соціально прогнозоване.

Для мене ж його образ переважно складається з… того, як я уявляю друге блюдо, яке Леонід поїдає щовечора – величезну тарель із сиром, зо-два пальці вмащений сметаною. І густо-густо, але зі смаком, посипаний зверху родзинками.

Такими великими і блискучими, що більше нагадують волохатих забальзамованих мух з паноптикуму, ніж свого пращура і товариша - винограда.

Здається, цю страву вготовано Леоніду із самого народження. Принаймні, вряди-годи гостюючи в українській столиці, я жодного разу так і не побачив, щоб племінник не з’їдав цієї своєї тарелі мух під сиром. Попередньо, для розігріву, наповнивши свої нутрощі чимось із «першого». І сановито потім запивши все те компотом чи чаєм.

Дізнавшись це, швидко збагнути загальну світобудову. Те, на чому тримається чи мусив би якось триматися світ. Тому що, мабуть, одна з найбільших його правд полягає винятково в тому, що як тільки моя сестра Людмила вийшла заміж і народила Льоню, все її життя нарешті отримало не лише сенс, а й мороку.

Ці сенс та мороку всі ми, її та його родичі, ділили потім порівну. Еге ж, ми - переживали. Нам було – ой, ще й як! - важливо, яким виросте Покахонтес.

Які оцінки він отримуватиме спочатку в школі, а потім в інституті.

Якими хворобами муситиме перехворіти. Айсберги яких завдяки вчасності родинної опіки йому, на відміну від ровесників, усе ж удасться щасливо обминути.

Зрештою, і фінально: як багато соків вип’є Леонід зі своєї матері до кінця життя. А вона ж, старанно виконуючи ролю супруги і водночас соціального працівника, чудово усвідомлює, що справжнє її покликання є Льоня, Льоня і ще раз Льоня.

Чому вона це робить, можливо, спитаєте ви в мене? А тому що серце матері, то направду - глибока яма.

Одній їй, кожній із них, відомо, від чого вона, мама, може страждати саме цієї миті, попередньо уже неодноразово відстраждавши через якусь беззмістовно-безпричинну й смертельну для решти світу болячку.

Спочатку, проте, для всілякого хвилювання щодо майбуття племінника, як мені здавалося, були мінімальні передумови.