Лялька

Лялька

В магазині пахло деревом і парфумами «LUK». Сходило сонце, і бісер в пластикових коробочках на прилавках виблискував. На стіні висіли дерев’яні заготовки браслетів по двадцять гривень за штуку. На високих стелажах стояли дорожні сумки на різний смак: сині, чорні, з африканським орнаментом, з малюнком карти, і навіть у чорно-білу смужку зебри. Так і манять кудись поїхати.

Сонечко помаленько карабкалося небом над дядьком Львовом і освітило гарненьку ляльку на прилавку. О, вона була еталоном краси, принаймні, вважала себе ним. Плаття кольору синього кобальта з м’якого матеріалу прекрасно сиділи на її фігурі. Маленькі білі черевички елегантно зашнуровані. В правій руці лялька тримала сумочку-торбинку, а лівою наче підтримувала складки сукні. ЇЇ голівка трішки нахилена вліво, наче лялька шукає загублений кульчик*. Капелюшок прикривав локони її волосся кольору горіха. Довгі вії над карими очима і рожеві губки, майстерно виписані Майстром.

Майстер називав її «мій шедеврик», господиня вважала її гарненькою цяцькою, яка приваблює клієнтів, проте тим не менш, захоплювалася ляльчиною красою, а син господині обзивав її мотлохом. Найбільше лялька любила Майстра – їй було важко прощатися з ним. До господині вона ставилася стримано і дозволяла змітати з себе пил після вихідних. Сина господині лялька тихо ненавиділа. Тінь пробігала її очима, а фарфорова ручка біліла, коли вона злилася. Проте ніхто не бачив цих змін у ляльці, і вона продовжувала посміхатися покупцям своєю таємничою, вічною посмішкою…

Щось господиня затримувалася. Раптом двері відчинилися. Повіяло вранішнім холодом. Чиїсь важкі черевики зайшли у приміщення. Лялька знала, хто це був.

- Спати хочу. Так рано ще. Чого витріщилася?

Це вже до ляльки. Як же вона ненавиділа цього типа. Була б живою і більшою, то зламала би йому носа..

Двері знову відчинилися, і увійшла перша клієнтка. «Чому так рано», - подумки здивувалася лялька. Жінка підійшла до прилавка з бісером і почала щось пильно у ньому видивлятися. Потім глянула на гудзики і знову на бісер.

- Пані, вам допомогти?

Дивно, але цей грубий чоловік був чемним з клієнтами. Він добре знав, що приносить гроші.

- Мені чотири он ті гудзики і вісім мішечків чорного бісеру. І ще заготовку для браслета.

«У неї похмуре сприйняття світу»,- подумала лялька. Жінка була одягнена в червоне пальто типу «летюча миш» і чорні штани, а взута у сірі чобітки. Але її лице навдивовижу контрастувало з волоссям і одягом. Воно було білим, наче до цього часу вона ніколи не виходила надвір. Все гарно запаковане перейшло з рук продавця до жінки в червоному. Взявши товар, вона подала купюру.

- Вибачте, але я не маю здачі. Ви - перший клієнт, а виручку…

- Не треба пояснень. Я поспішаю. От де мені шукати тепер дрібні гроші?! От скажіть, де?!

Жінка вже зривалася на крик. «Істеричка»,- подумала лялька.

Син господині розгубився. Чоловіки впринципі не переносять жіночого крику. Він постарався якось заспокоїти клієнтку.

- Я не маю здачі, але можу дати вам щось на ці гроші. Хоча б цю ляльку.

«Дати?! Мене?! Я витвір мистецтва, а не заміна грошей!»,- подумки обурювалася лялька. Але її вже поклали у сумку жінки. Дорогою пані в червоному добігала за трамваєм, сварилася з його пасажирами, з продавцем випічки на вулиці. Ляльці не подобався тип таких людей, а ще її трясло у сумці. По дорозі додому хазяйка купила квітку, яка страшенно смерділа. «Напевно, мушкателька*»,-подумала

лялька. У квартирі жінка витягла ляльку і поставила на камін. Кімната була завалена амулетами, квітами, різними фігурками. Хазяйка запалила ароматизовану свічку і, навіть не переодівшись, розклала на підлозі карти таро. Лялька не розуміла, як ці папірчики могли допомогти хазяйці. А от вона б зацікавила господиню, показала би своє плаття, як воно майстерно зшите, показала б мітку Майстра, яку той заховав у сумочку фарфорової красуні. Вона б радо познайомила хазяйку з ним. Або дозволила б себе намалювати. Живучи в галантерейній крамниці, лялька годинами могла розглядати своє відображення. Зараз, у тій кімнаті, вона і про це забула і хотіла допомогти тій нещасній. Жінка залишила карти і схопила телефон.

- Алло, Норо? Уявляєш, завтра мене чекатиме чоловік на головній площі міста. Він має принести зміни у моє життя. Це все карти. Я вірю їм, більше ніж собі. Ти ж знаєш, яка я… Ну,це… Знаєш, так?

Жінка запалила ще декілька свічок, одну з них дуже близько від гардини. Лялька це бачила.

- Що там з новим проектом моєї кімнати по-феншуй? Купити бегонію? Гаразд. Тільки спочатку зроблю декілька браслетів на замовлення. І купи мені Місячний Камінь. Я чула, що…

Жінка щоразу прицмокувала, вимахувала сильно руками, притримуючи телефон плечем. Через її шаркотіння лялька шкодувала, що Майстер зробив їй маленькі фарфорові вушка. Ляльці не подобався запах свічок, шкода що її плаття буде пахнути ними завжди. Це напівтемне приміщення нагадувало їй склеп або шатро ворожки, проте аж ніяк не житло, в якому мав би пахнути львівський сирник разом із кавою. Біля вікна щось спалахнуло, і язик полум’я потроху з’їдав штору. Жінка обернулася, нюхаючи повітря своїм довгим носом. Що тут почалося! Вона лила різні олії, воду сік, але штора не переставала горіти. Лише коли вона вилила банячок* води на вогонь, маленька пожежа вгамувалася.



Настюха

#1130 в Фентезі

У тексті є: львів, лялька, божевілля

Відредаговано: 12.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись