Мачуха на замовлення

Пролог

- Важкий день, - наважуюся. Входжу до кухні, усміхаюся, ніби зранку нічого не сталося.
- Дуже. Вип’єш зі мною? – до мене не повертається. – Думаю, нам потрібно поговорити.
Точно потрібно. От тільки мої руки трусяться, немов на екзамени в ДАІ йду.
Танько, зберися! Врешті-решт. Тіті нічого боятися?
З кожним кроком тремтіння збільшується.

О-о-о, та що ж це таке!
Випити, треба бахнути, тоді попустить стовідсотково.
- Наливай, - залишаю страх за спиною та присідаю за барну стійку, поруч з чоловіком.
- Тіті, можеш відповісти мені на одне запитання? – розливає по бокалах янтарну суміш.
- Ти питай, якщо захочу відповім, не захочу – вибач, - тремтячими пальцями вихоплюю стакан. Роблю декілька ковтків і починаю розуміти про що говорила Малявка.
Тільки чому біля цього чоловіка мене трясе, як від зустрічного вітру при їзді на мотоциклі, ніяк не второпаю.
Хмикає. Нарешті повертає голову в мій бік, ловить погляд, затягуючи у свої тенета.
Боже, що робиться! Не можна так дивитися на жінку, яка два роки блукала світом, щоб забути незрозуміле кохання.
- Скажи, тобі подобаються новорічні свята? — плескає в долоні. Світло вимикається, занурюючи кухню у вогнях новорічних гірлянд.
- Звісно, - роблю ще один ковток. Відчуваю, як напруга залишаю моє тіло.
- А гори? – вигинає густі брови. Корпусом повертається до мене, нахиляється та хапає крісло, на якому сиджу. Підсуває впритул, так і не відпускаючи мого погляду. Коліна розташовує у себе поміж ніг, спирається на мій підлокітник в очікуванні відповіді.
В горлі пересихає, пильний погляд темних очей змушує коліна тремтіти. Стадо мурашок проносяться по хребту.
- Звісно, - вичавлюю, проковтуючи клубок у горлі.
Нахиляється ще ближче, обпалюючи щоку гарячим диханням.
- А в «Тріумфі», два роки назад ти випадково не була в новорічну ніч? – навіть не кліпає.
- Ні, - трясу головою, не в силі відвести погляду від палких очей Кузьми. – Ми з дівчатами були на день Святого Валентина.
- Як тільки доторкнувся до губ сьогодні зранку, відразу зрозумів, що це ти, - викривляє губи в хижій посмішці. Великі долоні обхоплюють моє обличчя, збиваючи ритм серця. — Валентинко!
- Що ? – хрускіт моєї щелепи. – Ти, - вибираюся із захоплення, рвучко підіймаюся на ноги та трясу перед носом Кузьми, вказівний палець, - ти... не може бути?! — шепочу ледь чутно.
Чоловік випрямляється в повний зріст, згрібає мене в оберемок, пильно вдивляючись в очі.
- Пам’ятаєш мене? – випрямляє широкі плечі. Ніби натякає, хто тут сильніший.
- А таке можна забути? — впираюся в міцні груди долонями.
- І я так кажу!
В кімнаті, занурену у святкові вогні, стає занадто тісно. Тяжке дихання чоловіка б’є по оголених нервах, а тіло пробиває електричний струм.
- Я..., - накриває мої губи вказівним пальцем. Ніжно протягує по щоці та запускає в моє волосся, легенько відтягуючи назад.
Не дихаю, стою, як зачарована та чекаю, що буде далі... Мені б тікати, але куди там: серце гуркоче в скронях, з кожною секундою збільшуючи бажання повторити те, що було зранку. 
- Тепер не втечеш! - шепоче та накриває мої уста вимогливим поцілунком.




Поскаржитись