Мармурова вуаль

1

Вона стояла, заворожено розглядаючи неймовірні шедеври.

– Це так дивовижно! – вигукувала Уляна, смикаючи Лізу за плече. – Як таке можливо?! Фактура одягу, шви, мережива… Вони як справжні!

Ліза не так сильно переймалася разючою реалістичністю мармурових скульптур, але з ввічливості і поваги до майстра та до заходу в цілому розглядала гарненьких дівчат, що застигли під мармуровими покривалами.

– Лізуню, як можна з мармуру створити таку справжню вуаль?

– Ага, в усіх на обличчях вуалі.

– Просто диво якесь! Як можливо таке зробити? Кожна жилка, кожна складка, і квіти – як живі. Таке відчуття, що це не камінь, а якийсь пластилін.

В Мистецькому арсеналі цього тижня проходила надзвичайна виставка, що викликала колосальний резонанс. До міста приїхав відомий на Заході майстер українського походження Іван Золя. Уляна дуже цікавилась мистецтвом, і потрапити на цю виставку вона вирішила, щойно побачила про неї у Фейсбуку. Ну й куди ж без ліпшої подруги Лізи.

– Як сказав відомий Лоренцо Берніні, я переміг мармур і зробив його пластичним, як віск, – виблискував білозубою усмішкою чорнявий сорокарічний скульптор, оточений величезним натовпом поціновувачів.

– Скажіть, як же можливо, адже мармур – це камінь! Як досягти такої деталізації? – запитував у мікрофон журналіст.

– А що ви знаєте про камінь? – загадково усміхнувся Золя.

У цей момент десь зовсім поруч вдарив грім. Присутні здригнулись, адже митець своєю харизмою стишив усі суєтні розмови і в залі панувала глибока тиша.

– Ну гаразд. Я всім вам дякую! Мені надзвичайно приємно, що мою творчість зустріли з такою цікавістю у стольному граді Києві. Але на цьому хочу скінчити свій виступ. Дивіться роботи, насолоджуйтеся!

І знову – вибух грому. І знову всі здригнулися.

Дівчата вийшли надвір. Небо було чорне і грозилося дуже близькою зливою.

– Що будемо робити? – спитала Ліза.

– Може, перечекаємо грозу на виставці? Чи ти поспішаєш? – Уляна готова була до будь-якого рішення Лізи.

– Я навіть не знаю. Дуже не хочеться змокнути. Я маю за кілька годин зустрітися з Максом. А їхати перевдягатися мені дуже незручно.

– То в тебе є час. Можемо в кав’ярні місцевій посидіти.

– Так… Але ціни тут.

– Та не дуже ніби, як для такого місця на Печерську, – Уляна зробила знаючий вигляд.

Ліза сумнівалась, міркувала. Тим часом зовсім поруч ударив грім, а з неба посипалися тугі краплі першої травневої зливи. Дівчата поспішили до входу в арсенал. Там вони наштовхнулись на Івана Золя.

– Дівчата, ви ховаєтесь від дощу? Вас ніхто не зустрічає? –– Уляна розтанула: подумати лишень, сам маестро з ними заговорив!

– Ні, на жаль, ніхто, – зітхнула Ліза.

– Я можу підвезти. Все одно нікуди не поспішаю. Ходімо до моєї автівки.

Скульптор розкрив велику парасолю і жестом запросив під неї дівчат. Уляна з Лізою перезирнулися, трохи поніяковіли, а тоді рішуче стали під парасольку.

В Івана була гарна машина. Їхали м’яко. Миттю промчали до метро «Арсенальна». Майстер загальмував.

– Дякуємо вам, що підвезли, це так несподівано, – заусміхалася Уляна.

– Прошу. Але не хочеться вас ось так відпускати на метро. Зізнаюся: ви мене вразили своєю красою. Саме з таких файних українок мені варто ліпити свої роботи. Я тут неподалік орендую одне чудове приміщення. Поки буду в Києві, мені потрібна майстерня. Може, хотіли б зайти подивитись? Пригощу вас кавою-чаєм, заодно могли б поговорити про співпрацю.

Уляна з Лізою трохи засторопіли, не знаючи, що відповісти на таку несподівану пропозицію.

– Погоджуйтеся. Повірте, я не буду до вас приставати, – скульптор лагідно усміхнувся.

– Та ви що! Ми про таке й не думали навіть, – засміялася Уляна. – Лізо, ти як?

– Та, звісно ж, я не проти.

– Ну, то й добре, – мовив Золя і повернув кермо.

Майстерня скульптора була у старій цегляній будівлі. Височезні стелі, небілені стіни, обвішані драпуваннями.

Зашуміла кавова машина, що скромно стояла в кутку біля барної стійки.

– Давайте знайомитись, – невимушено запропонував Іван, кладучи в машину чашку для кави.

– Мене звати Уляна. Я киянка, працюю редактором у дитячому журналі.

– Ой, як цікаво, – усміхнувся Золя. – А ви, прекрасна пані?

– А я Ліза. В мене не дуже цікава робота. Я бухгалтер.

– Ну, чому ж нецікава? Від ваших чарівних рук залежать зарплати і фінансові операції всієї компанії. Це дуже цікаво!

– А мені от не віриться, що ми ось недавно насолоджувались вашими шедевральними скульптурами, а тепер маємо таку честь говорити особисто! – мовила Уляна.

– Я така ж людина, як і ви, – спокійно мовив Іван, кладучи перед Уляною чашечку з кавою.

Іван узяв пульт, що лежав на стійці, і ввімкнув музику. Це був Моцарт.

– А ви знаєте, що є дослідження позитивного впливу музики Моцарта на здоров’я, як фізичне, так і психічне?

– Не чула… – поглянула на Івана Уляна.

– Ну от, тепер будете знати. Ця музика заряджає, надихає, очищує розум і відновлює сили. Я полюбляю слухати її під час роботи.

– То як ви досягаєте такого у своїх скульптурах? – спитала Уляна.

– Такого? – скульптор пронизливо поглянув на Уляну, потім на Лізу. – Просто потрібно знати трішечки більше, ніж середньостатистична людина.