Метрополітен

Метрополітен

   Осінь. Дощ, краплі якого падали та розбивалися об калюжі, навколо себе утворюючи невеликі хвилі, мокрий асфальт. Заклопотані перехожі, що в осінній ранковій сірості, ще не встигли прокинутися й поспішають на роботу з грибами-парасолями. Похмурі багатоповерхові будинки, у цій сірості, наче на картинах імпресіоністів, запах вихлопів машин та прілого листя, що під вагою дощу падає долу.

   Два юнака, ще з дитинства найкращих друга, минаючи калюжі, вбігли у метро щоб доїхати до коледжу. Спускаючись ескалатором вони розговорилися:

- Слухай, я вчора купив нову гру, – почав Марк.

- Яку? – спитав Арсен.

- В жанрі стратегія про Другу світову війну. Коли перший раз заходив в неї, не очікував нічого особливого, але ця гра перевершила мої очікування в декілька раз. Вона тільки на днях релізнулася, тому, якщо розробники не покладуть на неї… то вона зможе зробити своєрідну революцію в своєму жанрі, – у захваті розповідав Марк.

- І як вона називається?

- Ум… якось на англійській… ти ж знаєш, що в мене з нею погано, тому не згадаю.

- Тоді, що в ній особливого? І в ній можна грати разом по сіті? – спитав Арсен.

- По сіті – так, крім того разом можна проходити сюжетну компанію. А що до особливостей, то в ній є все. Особливо мене здивувала функція з лабораторіями – де можна взяти наприклад якусь тварину, причепити до неї вибухівку і відправити, щоб вона не помітно підірвала якусь ворожу техніку.

- Це хіба реалістично? Хоча задумка цікава…

- Ну взагалі то, таке було на справді. Якщо узагальнити особливості цієї гри, то вона має в собі всі функції, які по факту використовувалися у Другій світовій.

- Треба буде подивитися про неї відео в YouTube та якщо сподобається – куплю. Гратимемо разом, – сказав Арсен, як раптом згадав про домашнє завдання. - Марку, ти всю домашку зробив?

- Уум…ніби, як так, – відповів Марк згадавши. - А ні, я не зробив одне самостійне опрацювання з хімії.

- На яку тему?

- Рідкий стан речовин, якось так…

- На великій перерві я дам тобі списати цю тему, якщо даси списати математику.

- Гаразд, я тільки за.

   Двері потягу зачинилися перед носом хлопців, тому довелося чекати наступний. Від швидкого руху потягу, обгортка від шоколадного батончика, наче перекоти поле, вітром здуло по безлюдній станції метро. Що досить дивно у цей період часу. Проте хлопці навіть не помітили, що вони стоять на абсолютно порожньому пероні.

- А чув про потяг в метро, який рухається з неймовірною швидкість, та такою, що проходить інші поїзда наскрізь, наче привид? Якщо хтось зайде в нього, то не вийде, доки не повернеться в своє минуле життя і не виправить свій найбільший гріх. Я дивився відео в YouTube, у якому розказували про людей, які побували в цьому поїзді і бачили ким вони були колись, але більшість їм не вірили, – сказав Марк.

- Та… ну? Я в таке слабо вірю.

   Одна мить, а потяг вже перед ними – з відкритими дверима, очікує пасажирів. Двоє хлопців одночасно увійшли в нього й двері миттю зачинилися у них за спиною.

- Таке відчуття, що в мене провали в пам’яті… не виспався напевно, – сказав Марк і правою рукою погладив свій лоб.

- Ти такий не один. Я зовсім не помітив, як зупинявся цей потяг, – сказав Арсен.

   Хлопці помітили, що всі люди, які знаходилися в цьому вагоні були дивними, схожими на зомбі з закоченими зіницями очей. Намагаючись не звертати уваги обоє друзів обернулися до виходу. Раптом у другому кінці вагону з не звідки з’явився чоловік в костюмі провідника, трохи схожий на клоуна.

- Арсене, хіба в метро були провідники? – тихо запитав Марк.

- Та ні… ніколи не бачив за все своє життя провідника в метро, – відповів Арсен, після чого запитав. - Може це нові правила в метро? Або… це просто якийсь жебрак в костюмі. Типу: «Я вам виставу, а ви мені гроші.».

- Я так не думаю, щось з цим потягом не так!

- Ласкаво просимо, на потяг останнього гріха. Я провідник цього поїзда, а звати мене Клис, – підійшовши ближче представився він. - Я впевнений, що ви не знаєте чому потрапили сюди, тому… я вам поясню. Всі хто потрапив у цей потяг – зробив це не випадково. Це означає, що вам дали шанс виправити свій найбільший гріх в минулому житті, який призвів до низки інших жахливих випадків.

- Що за маячня! В те життя? Невідомо чи ми жили до того, а про те, щоб вернутися туди, так це зовсім абсурд! – голосно сказав Арсен і в пориві емоцій, звернувся до чоловіка, що сидів поряд, торкнувши його за плече. - Ось скажіть ви б повірили в таке?! – Не відреагувавши на слова хлопця, чоловік, що сидів рівно – схилився на бік, наче мертвий. Хлопці злякалися та відступили декілька кроків назад, але на їх шляху стояв Клис, тому зіштовхнувшись з ним вони не знали куди втікати.

- Ха-ха-ха… таких я люблю, точніше, люблю дивитися на їх реакцію, коли вони повертаються з того життя. Якщо повертаються... Ну, що? Ви готові вирушити в минуле?!

- С-Стій, а як ми зрозуміємо, який гріх нам потрібно виправити? – стривожено спитав Марк.

- Ви самі все зрозумієте, коли станете один на проти одного… - сказав Клис, поклавши свої руки на їх голови.

   Два юнака стояли закотивши очі та бачили лише одну темряву і більш нічого крім неї. Через кілька секунд вони почали чути звуки вибухів, літаків та стрілянини, щомиті, все більш чіткіше та чіткіше. Потихеньку відкривши очі вони побачили купу трупів, диму та пилу, дихати було майже не можливо, а звуки були настільки голосні та страшні, що контузило, не зупиняючись. Раптом все завмерло і настала мертва тиша, коли вони закрили очі і знову повільно відкрили, Арсен опинився лежачим на спальнику в залі церкви, де навколо нього спокійно ходили військові німецької армії. Церква була дуже великою та в середині у деяких місцях зруйнованою, майже всі стіни та три великих вікна були вкриті мозаїкою. Від входу у церкву, справа – лежали поранені, а зліва – боєприпаси та  солдати. В церкві було досить прохолодно та темно, скрізь лежали спальники або сіно застелене простирадлом. Солдатів в церкві було не мало, вони були схожі на пінгвінів, які кучкуються в одному місці щоб зігрітися. Кожен займався своїм ділом: спав, їв, писав листа, сидів у своїх думках, а деякі хотіли додати затишку, тому грали і навіть старалися розказувати смішні анекдоти.  Арсен помітив, що біля нього куняв солдат, на руках якого були розпізнавальні пов'язки медика. Раптом Арсен почув голос, який суворо наказував вийти з приміщення. Солдати не затягуючи часу, як слухняні собаки виходили із церкви один за одним. Арсен тяжко вставши зі спальника відчув запаморочення і різкий потік спогадів раніше невідомих йому людей і подій увірвався у мозок. Він подивився на свої руки і ноги, то було тіло незнайомої йому людини. Помітив, що вдягнений в уніформу німецького солдата. Конвульсивно почав мислити: «Що?.. Та ну… я… я… тут… в своєму минулому. І звідки я знаю… німецьку мову?.. Невже… я… був німецьким солдатом?.. Ну і ну… таке відчуття, що я… про когось забув…». Доки всі по черзі виходили з церкви та встали в стрій біля неї, Арсен зрозумів, що зараз він теж повинен там стояти. Пройшовши пару кроків до черги він помітив, що наступив на чийсь незакінчений лист. Він причепився до черевика, тому знявши його хлопець прочитав: «Дорогий батьку, вчора я задався питанням, чи існує Бог? Я щиро в нього вірив, коли я був маленьким і ми жили разом у нашому селі. Ми часто ходили в церкву, але зараз я почав сумніватися. Навіщо нас сюди привезли, чому хочуть нас вбити? Я не можу змиритися з думкою, що більше не побачу тебе і матері… Шансів у нас немає, я бачив росіян, які не бояться смерті, а я боюсь. Я не хочу помирати мені недавно тільки стало двадцять п’ять років і в мене ще немає дітей…». В церкві було дуже гамірно. Арсен подивився на чергу і помітив чоловіка, що руками показував йому покласти його недописаний лист. Не сперечаючись Арсен поклав його на спальник, поряд з яким стояв. Виходячи із церкви різке світло змусило примружити очі. Хлопець встав у стрій. Перед ним простяглося українське  село з білими невеличкими вкритими соломою хатинами. Садки щедро вкриті яблуками. Церква стояла на невеличкому пагорбі й з нього було видно все село. За ним виднівся осінній ліс, що поволі втрачав свою красу із кожним опалим листком.  Із будинків виходили солдати та ставали у стрій. Арсен почав слухати командира, що стояв на багажнику старої розбитої вантажівки.



Arkit

Відредаговано: 03.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись