З чого все почалося

Автор: Аліса Ольгіч

Жодна частина цієї книги НЕ може бути скопійована, опублікована, чи перекладена іншою мовою без письмової згоди автора.

Вони знайшли нас. А я гадала, що тут ми в безпеці. Нас четверо – я, моя подруга, хлопець, якого я кохаю, і його дівчина. Просто намагаємося вижити. На останньому подиху. Ледь жевріємо, вигризаючи кожну хвилину, кожну секунду життя у завойовників.

Цей світ більше не такий, яким був. Є вони, і є ми. Вони – представники корони, втратили поняття моралі, а може, ніколи його не мали. Вони беруть в полон, перетворюють на безправних рабів, примушують працювати, поки раб не втратить свідомість від голоду і втоми. А потім – на переробку. Канібалізм – це норма в сучасному світі. Або ти, або тебе.

Кажуть, раніше все було інакше. Були родючі поля і зелені лани. Були ліси і озера. Моря та океани, в яких вирувало життя. Люди розводили худобу, вирощували пшеницю. А тепер – в містах люди жеруть людей. А за межами міст людей жеруть мутанти.

Ми не потрапили до обраних, які керують цим світом. Тож нам залишається або здатися... Ні! Чорта лисого! Я ніколи не дозволю себе полонити. Краще одразу смерть. І всі ми такі. Святослав – єдиний чоловік серед нас. І він – воїн. З вигляду звичайний юнак. Але швидкий, мов блискавка. І вчить нас захищати себе. А ще, вчить бути жорстокими. Інакше не вижити.

Запитаєте, набіса йому здалося три баби? От і я не знаю. Можливо, шкода нас. А може, тримає про запас. Мені байдуже. Я його кохаю. Але він з Вірою. І був з нею, коли ми познайомилися два сезони тому. Та що я можу вдіяти? Серцю не накажеш.

За кілька хвилин до вторгнення, я в черговий раз сперечалася з Славіком. Його дівчина трималася осторонь. Потрібно поповнити запаси (а ми харчувалися синтетикою, яку крали на заводі прямо під носом у королів цього світу), і стояло питання, хто піде на вилазку цього разу. Я хотіла піти з Славком і намагалася його переконати, що готова і не підведу.

Казали, що синтетику виготовляють для особливо цінних рабів. Не знаю, що ж такого треба зробити, щоб отримати статус «цінного раба». Та й не хотіла знати. Нам аби вижити. І бажано, не коштом чийогось життя.

Ображена, бо Славік не хотів мене брати з собою, казав, що це небезпечно, і я можу загинути, я пішла геть. Віра, значить, така вся крута, що може піти, а я ще «зелена». Тьфу! Теж мені крута знайшлася.

Славік зі своєю супер-дівкою залишився біля сховища – звалища контейнерів, з'єднаних між собою проходами. Я з Мією, моєю подругою, знаходилися трохи далі, біля купи брухту. Я ще й слова не встигла їй сказати, як побачила краєм ока рух. Схопила подругу за руку і вказала на двох бабищ, що рухалися в наш бік.

Ми сховалися за купою сміття, сподіваючись, що пронесе. Не пронесло... Чула, що біля сховку теж щось відбувається. Серце калатало, як навіжене. Страшно і за нього, і за себе. Мія вхопила мішок. От дурко. Це ж не зброя! Я підняла металеву трубу. «Ось це – зброя», – зважила, тримаючи в руках тяжкий предмет.

Бляха муха! Поки я тихенько підіймала трубу, одна з бабищ зникла. Треба діяти, поки друга стоїть до мене спиною. Я вискочила з укриття і врепіжила бабу з усієї сили по голові. Йоханий бабай, з чого вони зроблені?! Та лишень трохи втратила рівновагу, і повернулася до мене обличчям. Ну і пика! Цеглини просить. Але в мене лише труба, якою я ще раз вліпила їй по мордяці. І ще. І ще. І ще...

Била, поки та не впала. І лише зараз почула збоку метушню і крики «фурія скажена!» Щось гупнуло. Гучно. Моя подруга примудрилася накинути тій, що зникла з поля зору, мішок на голову і збити її з ніг. Моя вже підводилася. Я блискавично опинилася позаду ворога, застрибнула на її спину. Думати не було часу. Ногами обхопила міцні боки жінки, а горлянку затиснула трубою.

Вона пручалася, як навіжена. Крутилася, падала на землю, хапалася руками за повітря, скимліла і хрипіла. Та я вчепилася, як реп’ях. Я знала, що варто відпустити – і втрачу перевагу. Тоді мені кінець. І нарешті це безумство скінчилося – вона віддала богові душу.

Мія тим часом опинилася не в найкращому становищі. Я кинулася на допомогу. Варіант з трубою вдруге не спрацював. Баба підставила руку (з титану вони, чи що?) і труба відлетіла, наче пластикова бутафорія. Я схопила її долонями за обличчя. Адреналін зашкалював! Я навіть усміхалася! А потім вцілила їй головою в ніс.

Баба зробила кілька невпевнених кроків назад, вмиваючись юшкою з власної крові. Моя Мієчка вже підвелася і, не гаючи часу, штрикнула бабу шматком іржавого заліза в спину. Фаталіті! Здохни, курва! Мій черевик зустрівся з її обличчям, втовкмачуючи ніс ще глибше в череп.

Живуча лярва кинулася на мене з останніх сил і повалила на землю. Повітря з легень з болісним стогоном вирвалося назовні. Не могла ні вдихнути, ні поворухнутися. А жити хочеться. Єдине, що я могла зробити, і зробила – вчепилася зубами в сонну артерію. Кров гарячим потоком потекла в мій рот, залила обличчя. Навіжена тітка випустила дух. Ну що, хто тут не готовий?!

Мія допомогла стягнути бабище. Подруга якось дивно на мене дивилася, з захопленням і страхом.

– Ти чого? – запитала я.

– Ти дійсно скажена фурія, – видала моя подруга. Так то, виявляється, було в мою адресу?

Витерла обличчя рукавом і чкурнула в бік сховку. Хоч би був живий, а то з пекла витягну, щоб стусанів надавати. Ось він, мій красень. Стоїть над тілом переможеного ворога. Гордий, сильний. Поруч Віра, пекло б її забрало. Подивився на мене, наче божу матір побачив. Аж сироти пройняли. Зраділа, що живий. Хотіла обійняти, а Славко руку виставив, не дав до себе наблизитися. Чому мені здається, що його дії і бажання зараз не збігаються?