Мої демони

Мої демони

Дівчина чи хлопець? Це запитання часто постає перед людьми, які бачать мене вперше. Зовні я й справді дуже схожа на хлопця: чорне коротке волосся; манера ходити та спілкуватися схожа на чоловічу; фігура в мене зовсім не жіночна. Видають хіба що тільки губи, вони надто пухлі, як для хлопця. Ви запитаєте, чи мене турбує те, що я не схожа на дівчину - я відповім, що ні. Єдине, що мене хвилює, це демони, які живуть в моїй голові, але про них пізніше. Я живу своїм життям і ніхто не може на нього вплинути. Якщо мені подобається бути схожою на хлопця, я цього не приховуватиму.

"Головне в людині - її внутрішній світ!" - казала мені бабуся щоразу, коли я прибігала зі школи вся в сльозах. Саме вона й відкрила моїх демонів. Одному з них бабуся навіть дала ім'я (Адольф). Ця жіночка навчила мене вірити в себе та чхати на думку інших. Так я зараз і роблю. Я ніколи не подобалася людям через свій нестерпний характер та замкненість у собі. Звісно, вони бачили лише те, що я дозволяла їм бачити. Я боялась причинити комусь біль(не без допомоги моїх демонів), тому й трималась подалі від навколишнього світу.


До сімнадцяти років я думала, що саме таке життя мені подобається. Думала, що не зможу бути комусь другом чи навіть кохати. Та загибель родини в страшній аварії перевернула все моє життя. Це був день мого сімнадцятиріччя. Батьки поїхали до бабусі, щоб привезти її до мене, та додому вони більше ніколи не повернулися. Я залишилася сама. Абсолютно сама. Тоді й зрозуміла, що сидіти у чотирьох стінах не можна, бо все життя так і пролетить повз мене. Я почала виходити на вулицю, гуляти містом і навіть знайшла друга. Дивно, так? Я щойно втратила найрідніших мені людей і одразу почала нове життя. Не думайте, що у мене немає почуттів. Я точно не черства людина. Перший місяць після тієї страшної аварії був для мене справжнім пеклом. Однак мої демоненята допомогли мені впоратися з цим. А ще мені приснилася бабуся. Як зараз пам'ятаю її слова:


"Сонечко, не плач за нами. Якщо так мало статися, то ми б цього не змінили. Вставай з ліжка, одягайся й виходь у світ шукати себе. Не зважай на те, що про тебе думають і що тобі говорять. А головне пам'ятай: я тебе дуже сильно люблю. Слухай Адольфа, він тобі допоможе".

 

Мабуть, настав час розповісти про Адольфа. Цей демон з моєї голови відповідає абсолютно за все. Він контролює кожного з моїх демоненяток. Можна сказати, що Адольф - їхній батько. Цей демон завжди рятує мене від негараздів та попереджає біду. Звичайно, він не може зупинити всі погані речі, що зі мною відбуваються, але впоратися з їх наслідками дуже допомагає. Єдиний мінус Адольфа - це те, що він ніяк не хоче сприймати мого друга Дениса. Адольф каже, що ця людина хоче заподіяти мені зло. Та я йому не вірю чи просто не хочу вірити. Ден - поки що єдина людина, яка сприймає мене такою, якою я є. Про Адольфа він не знає, а от з деякими іншими знайомий. Я їх малюю. І на папері мої демони проявляються саме такими, якими я бачу їх у своїй підсвідомості. Ден не веде мене до психолога та не посилає до психіатра, як попередні люди, яких я хотіла вважати друзями. Він не такий, він просто справжній. До речі, Ден зараз живе зі мною. І винен у цьому Адольф. Запитаєте, що ж він зробив? А тут все просто. Мій демон вирішив зробити так, щоб хлопець сам мене покинув. Керуючи мною, Адольф влаштував потоп у квартирі Дена. Ну а я, як хороша подруга, запропонувала хлопцю пожити в мене, поки він не зробить ремонт. Але й на цьому Адольф не зупинився. Він змушував мене робити різні підлості, та Дена така моя поведінка лише забавляла. І хіба після цього можна казати, що він не може бути справжнім другом?



- Він не той, хто тобі потрібен - знову каже мені демон.
- Адольфику, Денис хороший, заспокойся - відповідаю йому подумки. Ми завжди так спілкуємося. Хоча спочатку я відповідала своїм демоненятам вголос.
- Він не той, хто тобі потрібен.
- Та в тебе пластинку заїло. Іншим Ден подобається, тому зупинися.
- Поговоримо про це зі всіма.
- Добре, але пізніше я поспішаю.
- Куди це ти?
- На зустріч з замовником. Я йому маю картину віддати, тому твій час закінчений. Поклич, будь ласка, Нікі - це найспокійніший з моїх демонів. Він лише допомагає мені будувати кар'єру. Але, коли його вчасно не вигуляти, буде біда. Для цього час від часу мені потрібно відвідувати музеї та обговорювати витвори мистецтва. Ви скажете, що Нікі просто змушує мене культурно розвиватися та вивчати щось нове, проте це не так: мені самій подобається.

 

Після зустрічі з замовником я вирішила прогулятися й поспілкуватися зі своїми демонами.


- Ну що ж, поговоримо? - запитав мене Адольф, попиваючи свій чай.
- Поговоримо. Тільки потрібно зібрати всіх.
- Вони давно вже чекають. Ходімо - Адольф взяв мене, точніше уявну мене, за руку й повів до кімнати, в якій сиділи всі мої демони. Кімната дуже темна. Лише в центрі столу стоїть свічка, яка ледве освітлює обличчя моїх "друзів".
- І що ж ви, мої любі, вирішили? - запитую я, сідаючи за стіл прямо навпроти крісла Адольфа.
- Ми не могли щось вирішувати без тебе - прошепотів Данте - демон справедливості. З ним мені найважче. Данте завжди примушує мене добиватися справедливості, навіть якщо я просто йду по вулиці та бачу, що когось ображають. Часто мені це вилазить боком. Проте бувають випадки, коли Данте дуже допомагає мені, і зараз саме такий.
- Я тут. Можемо вирішувати. Пропоную голосування. Визначимо всі плюси та мінуси Дена й проголосуємо.
- Навіщо нам це, якщо все одно Адольф сам усе вирішить - сказала Фільда - демон ліні. З нею я не дружу. Та й зустрічаємося ми лише на загальних зібраннях, які бувають дуже рідко. Не лінива я людина, як не крути. Через це Фільді доводиться лише спати.
- Ти ніколи нічого не хочеш вирішувати - і це без перебільшення. Фільда й справді підлаштовується під думку більшості.
- Анді, а ти що думаєш?
- Я хочу вислухати думки всіх і підсумувати - ох, це той демон, який змушує мене довго думати. Вона завжди обдумує кожен з варіантів розвитку подій. Крім Адольфа, її ніхто не слухає. Ось ви й познайомилися з усіма моїми демонами, але найцікавіше ще попереду. Буду відвертою, раніше їх було більше, але деяких ми вигнали. Я вирішила, що вони мені не потрібні.
- Тоді першим скажу я - почав Данте, перервавши колективну мовчанку. - Мені цей Денис подобається. Добрий і культурний хлопець, ніякої загрози не несе.
- Він абсолютно не піддається ліні.
- Фільдо, зрозумій, що це не негативна риса - з посмішкою кажу їй я. - Я ж також не піддаюся ліні. І нічого, нормально живу. - Фільда щось фиркнула у відповідь, та я навіть не зрозуміла, що саме вона сказала.
- Я погоджуюся з Данте. Ден працьовитий і спокійний. Чому б вам з ним не дружити? - Нікі також підтримав мене.
- Тепер, Адольфику, вислови свою думку щодо цього. Ми залюбки послухаємо.
- Я вже казав, що цей Денис не той, ким здається. Може він і культурний, добрий, роботящий та хороший, але я відчуваю, що твоє життя не повинне бути пов'язаним з цим хлопцем.
- І так. Ми послухали думку всіх. Тепер твоя черга, Анді.
- А як же твоя думка?
- Я лише слухаю ваші думки й вирішую сама, що мені робити.
- Ну добре. Якщо зважати на всі плюси та на мінуси, очевидно, що позитивних якостей у Дениса більше. Проте давайте будемо відвертими. Ми раніше не стикалися з настільки важливими питаннями, і тут головну роль будуть грати почуття Марго - це я, якщо хто не зрозумів. - Я прекрасно розумію, що Адольфу хлопець абсолютно не подобається. Але це все ж таки її життя.
- Дякую, Анді, ти завжди мене розуміла.
- Тим не менше, я надіюся, що ти прислухаєшся до мене. Не забувай того, що казала бабуся - наостанок сказав Адольф.



Melena

Відредаговано: 13.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись