Розділ Перший: Сам не знаю, чого чекати

В голові гуділо після безсонної ночі. Тіло було важке і як ніби налите свинцем. Нерозбірливий гул навколо ще більше заважав прийти до тями. За вікном був яскравий сонячний день, але Маркові понад усе хотілося нічної темноти і тиші. Мабуть, була у тому якась магія, якої з першого погляду не видно. Магія, що з'являється в вечірній час.

Ніч захоплює душу, та не відпускає до самого ранку. Вона зачаровує місто, і кожного, хто перебуває в ньому. Одних схиляє до сну, а інших до життя. Вона відкриває секрети душі, й химерно відтворює найпотаємніші бажання і страхи людського серця. Її обожнюють та ненавидять, про неї мріють та її бояться. Можливо, не самої ночі, а того що вона приховує, - того що не видно серед білого дня.

Марк і сам був одним із зачарованих таємницею ночі - він жив у ній, ховаючись від світу. Однак, настане день, і світ тебе знайде, і ти опинишся там де аж ніяк не хотів би бути.

Пролунав дзвінок, і хлопець нарешті прокинувся. Ті, хто сидів поруч, квапливо збирали свої речі, й виходили з кабінету, а його розсіяний погляд вловив містер Барнетт.

"Все ж таки заснув" - подумав юнак про себе, і також збирався піти геть.

- Марку, підійди-но сюди. - підізвав його вчитель. - Директор просив, щоб ти зайшов до нього, якщо те саме повториться і сьогодні. Сподіваюсь, що ти розумієш мене.

- Так, дякую, все гаразд. - Ввічливо відповів йому юнак. - Мушу йти. - сказав підліток, і простившись зі вчителем, тихо вийшов із кабінету.

Кроки його були стійкі. Несучи рюкзак на одному плечі, він дивився лише вперед. То, мабуть, вже звичка - коли дивишся перед собою, люди на твоєму шляху розступаються, звільняючи дорогу. Напевно, в житті воно так і є - ті, хто зважає лише не себе, й упевнені в своїх силах - пробиваються, а слабких світ топче. Це просто природний інстинкт - виживає найсильніший. Марк же просто знав як виглядати зовні непохитним, хоча й бути непомітним для нього не було проблемою.

Досить швидко він минув коридор, і підійшов впритул до кабінету. Знайоме ім'я на дверях аж ніяк не додавало йому бажання туди йти. Хлопець закрив очі й глибоко вдихнув. Зайшов у кімнату він уже спокійний та зосереджений, зібраний та привітний як завжди.

До речі, привітатися він не встиг - ще на порозі його гукнув директор школи. До парубка той звертався невимушено й вільно, хоча межі не переступав, залишаючи підлітку особистого простору... Принаймні, так він про себе думав.

- Так і знав, що сьогодні ти до мене зайдеш! - щиро посміхнувся він.

- Ви якось надто тому раді

- Звичайно! Ти в мене один - тебе берегти треба. Як справи, хлопче? Сам ти рідко сюди приходиш.

- Вам не здається, що стежити за мною вже занадто?

- Аж ніяк. Ти знаєш - я обіцяв дбати про тебе, і не можу інакше. До того ж я просто цікавлюсь твоїми справами! Останнім часом я все більше хвилююся - у тебе, мабуть, найсвітліше майбутнє з моїх учнів, і я не хочу, щоб, ти його марнував. До того ж ти надто нагадуєш нас із твоїм батьком в молоді роки... До речі, ти так і не відповів на запитання. Що стало причиною твого візиту сьогодні?

- В тому і проблема - нічого! Я просто заснув!

- Дійсно. На цей раз ти не зникав без попередження і не повертався перед іспитом...

- Навіть тоді я все одно склав ідеально. Невже у Вас немає серйозніших проблем?

- Я просто не хочу, щоб вони з'являлися у тебе. Не хочу, щоб на твій шлях впливало погане оточення.

Хлопець мовчав. Тиша тривала недовго, однак невпинний потік думок зробив для нього ту хвилину вічністю.

- Мені здається, що де в чому Ви помилились – не те щоб було щось, що мені заважало. Хоча і моє майбутнє може відрізнятися від ваших очікувань, однак відповідальність за нього буду нести тільки я.

- Тож, виглядає так, ніби ти вже все спланував.

- Ну, в чомусь Ви праві.

- Не бажаєш поділитися зі мною?

- ...Ні. Думаю, краще щоб Ви все побачили своїми очима.

- Що ж, буду чекати. Однак повернемося до дисципліни. Не просто так же ти сюди зайшов? Яку історію розкажеш мені сьогодні?

- ...

- Чого мовчиш? Я щось не те сказав?

- Вам це настільки необхідно?

- Ні, мені просто цікаво.

- Ну, якщо вам настільки немає чим зайнятись, то сусідський пес не давав мені спати всю ніч.

- Он воно як... ну, правдоподібно на цей раз...

- Я Вам колись брехав?

- Ні, що ти... Я ніколи не говорив такого!

- Тож, я можу йти?

- Чекай - сказав директор, і витягнув з шухляди у столі тонку теку для документів. - У нас є угода, пам'ятаєш?

- Це більше схоже на шантаж - втомлено видихнув хлопець.

- Як ти можеш таке казати? Я допомагаю тобі, а ти мені.

- Однак якщо я не допоможу Вам, Ви здасте мене батькові.

- Так мені все ж таки є що видавати? - спитав чоловік із блискучими очима

- Ні. - коротко і швидко відповів йому юнак.

- Так, що плануєш робити? - Посміхнувся директор, протягуючи йому теку.

- Як завжди - відповів юнак, беручи її в руки, і вийшов з кабінету.

- У тебе є тиждень - сказав наостанок директор школи.

Хлопець зачинив двері, і притулився до неї спиною. Тепле сонячне світло із вікна приваблювало погляд тих, хто проходив повз нього. Промені пробивалися повз хмарочосами містечка, нагадуючи про його колишню красу і амбіції. Однак, коли придивитися уважніше, то ви побачите лише покинуті будівлі міста, у якого немає майбутнього. Принаймні так вважала переважна більшість людей. Про те, що бачив Марк у тім пейзажі не знав ніхто, і мабуть, не хотів би знати. Як і він не став би цікавитися тим, чи переймають його погляд інші. Наразі він зрозумів, що очікувати чогось від інших людей не варто, як і виправдовувати їх сподівання. Ми самі будуймо навколишній світ, і самі його руйнуємо. Те як ми живемо залежить лише від нас. - таке було його кредо, його закон, у якій він вірив.

"Золота зоря" хилилася до лінії горизонту, обдаровуючи простір яскравим помаранчевим сяйвом. Однак навіть магія заходу сонця не могла прикрасити вулиці цього району. Навпаки - на контрасті він мав ще більш жалюгідний вигляд. Хлопець йшов по вузьких провулках, люди на шляху зустрічалися рідко. Та й ті зазвичай були жебраками й безхатьками, хоча в такому місці не рідкість зустріти й озброєних та небезпечних осіб - тінь бетонного лабіринту завжди приваблювали тих, хто ховається від закону. Однак до "своїх" ці люди, мабуть, звикли - бо здалеку можуть помітити когось не з місцевих. Їх видає хода, постать, та навіть те, як вони дивляться вам в очі, і чи дивляться взагалі.