Море

МОРЕ

Я – Андрій. Мені – п'ятнадцять. І я… ні, не алкоголік, як ви, певно, подумали. Ги-ги. Я – звичайний підліток. Ну, може, не зовсім звичайний, однак таких, як я, людей у світі – мільйони, в Україні, щоправда, – усього п’ять відсотків, але не про те йдеться. Власне, я хотів сказати про свою залежність. Залежність від… води.

Вода – моя стихія. Вода, як то кажуть, – життя! Банально? Можливо, але так воно і є. Бо моє життя – то точно. Майже буквально. Адже я – професійний плавець. Навіть не уявляю, ким би я став без води ну й без спорту, звісно.

Сергій Іванович, мій тренер із плавання, каже, що я – здібний і затятий, ну тобто цілеспрямований, і якщо й далі так наполегливо працюватиму над собою і докладатиму зусиль, то мене цілком може чекати блискуче спортивне майбутнє.

Мені цього також хотілося б. Я не одні змагання вже виграв. У мене, он, і медалі відповідні є, і грамоти. Останнє досягнення – перемога в чемпіонаті Європи і приз, що неабияк мене мотивує на нові звершення. Це – моя перша серйозна премія. Завдяки цим грошам я нарешті побачу «живе» море.

Я давно мрію про море. Море – це круто! Я вже навіть знаю, куди полечу. Незле було б податися, наприклад, на Балі. Там є дуже цікавий дельфінарій. «Долфін Лодж» називається. Люди плавають із дельфінами практично у відкритому океані. Там також можна попірнати в коралових рифах і роздивитися підводний світ. Але Балі для мене – задорого. Я не потягну. Можна було б у Крим, але він став недоступним. Тому ми з мамою вирішили для початку злітати в Єгипет, на Червоне море. Тобто я вирішив, бо це – моя ідея і мої гроші. Але й мамі не завадило б трохи відпочити. Ми вже й завдаток внесли за тур. Тож до здійснення мрії залишилося зачекати якихось пару місяців.

Знаєте, мої, хоч і заочні, стосунки з морем не відразу склалися. Був період, коли я ненавидів не лише наше, Чорне море, але й решту рік, морів та океанів. Мені хотілося, щоб сонце висушило їх до решти, щоб їх поглинув пісок, чи аби сталася якась техногенна катастрофа на всіх водоймах світу одночасно – будь-що, аби лишень люди не прагнули влаштовувати відпочинок біля води.

…Тоді мені було вісім. Ми утрьох: мама, тато і я вперше їхали до моря разом, на мис Тарханкут у Західному Криму. Татко обіцяв, що навчить мене дайвінгу, що в Оленівці обов’язково спробуємо освоїти кайтсерфінг. Ми планували розбити намет поблизу маяка і, як то кажуть, злитися з дикою природою. Я чекав тієї подорожі, як ніколи й нічого до того не чекав. Але ми так і не доїхали.

На трасі під Міжводним у нашу машину врізався КамАЗ.

Татко не вижив.

Думаю, вам нескладно буде зрозуміти, чому я зненавидів море, як і всі разом узяті вантажівки включно з їхніми водіями. Звісно, смішно  звинувачувати море в нашій родинній трагедії. Бо коли з людиною має трапитися якесь лихо, то воно й удома її знайде.

«Таке життя, – каже мамця. – Бог дає людині рівно стільки, скільки вона здатна витримати».

Ми з нею витримали. Усе витримали. 

Отож, моя нелюбов до води була майже природною, на рівні підсвідомого. Однак згодом з’ясувалося, що вода – чи не єдиний спосіб наповнити моє життя сенсом. Тож мені, хочеш-не хочеш, довелося з нею примиритися. Тепер уже й не уявляю, як жив би без води. Хоч і плаваю я виключно в басейні.

Моя дитяча затятість і злоба з часом минулася, і я знову «дозрів» до моря. Хочеться врешті побачити його, відчути, скуштувати на смак. Бо наразі воно асоціюється в мене з морською капустою. До речі, татко розповідав, що на Тарханкуті, якраз збоку Оленівки страшенно смердить водоростями. Море тоннами викидає їх на беріг і часом встеляє ними прибережну смугу на десятки кілометрів. На сонці вони гниють, усихаються, тож повітря там пахне, тобто смердить, точно так, як салат із морської капусти, який мене змушує їсти мамця і який я, по правді, терпіти не можу, але мушу в себе запихати, бо в мене, бачте, початкова стадія зобу.

Ще мені здається, що море пахне іржею. Іржею старих кораблів. Кораблів, що вдають із себе живих. Насправді вони давно мертві. Особливо ті, що стоять в українських анексованих портах. Десь у Монте-Карло море, мабуть, має запах свіжої фарби, лакованого дерева і моторного мастила новісіньких першокласних яхт. Десь, але не в нас. Морська держава Україна не зуміла не тільки розумно використати свої ресурси, але й спромоглася, вибачте, усе просрати.

Сьогодні я з мамою поїду до госпіталю. Я не дуже розумію, навіщо я там, але мама сказала, що так треба. Буцімто воїни – жадні до спілкування. Начебто зможу підбадьорити хлопців, які отримали поранення чи й узагалі стали інвалідами. Я поїду. Не так заради поранених, як заради мами.

Мама моя – волонтерка. Тобто, вона – інтер’єрний дизайнер, але відколи почався Майдан, а згодом АТО – вона всі свої сили, кожну вільну хвилину і всі заощадження витрачає на них. Часом доходить до абсурду, бо виносить із хати всі запаси, спустошує гаманець, а тоді біжить до тьоті Люсі, сусідки нашої, позичати.

– Нє, ну я тебе не панімаю. Тобі дітьо на ноги ставити треба, а ти чужими праблємами занімаєшся, – каже їй тьотя Люся.

– Тьотічка Люсічка, то не чужі проблеми, – береться переконувати її мама. – То наші: мої, ваші, кожного з нас! – Ото якби ваш Володька та й в АТО пішов, і не дай Боже, його б там поранили…

– Ох, лучше б скотиняку таку поранили, чи й убили б, ніж має кожен день напиватися і кості мені рахувати... – скрушно зітхає сусідка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше