Розділ 1

Над великим приміським котеджем неподалік Києва густішала темрява. Неквапно, ледь освітлена помаранчевими вогнями міста, насувалася ніч. Будинок, вкутаний густим мороком, скидався на самотнього сірого привида. Тільки з одного його широкого, майже на пів стіни вікна лилося яскраве світло.

Простора спальня була б надзвичайно затишною, якби не важкий запах медикаментів і хворого тіла. Біля привідчиненого вікна стояла велика залізна клітка з птахом. Сердитий ара ходив по жердинці з одного кінця свого помешкання в інший, похитуючись і нагадуючи при цьому великий маятник. Присутність лікаря бентежила папугу так само, як і його господиню.

Жінка, яка лежала на ліжку, по обличчях медиків намагалася прочитати вирок. Та даремно. Вона марно намагалася розслабитися: серце в грудях калатало, як навіжене. Щоб заспокоїтися, жінка спробувала вдихнути на повну, та в грудях нестерпно запекло: зсередини щось кололо її сотнею гострих голок. Боляче. Вона повільно видихнула. Її чоловік, який від приїзду медиків не покидав дружину ні на хвилину, підтримував бідолашну і хвилювався не менше, час від часу тривожно стискаючи кулаки.

«Не померла. Слава Богу, жива», –  майнуло в її голові. Якби хоча б хтось знав, наскільки їй було потрібне життя! Ні, не глибока старість із десятком внуків навколо, а бодай декілька днів! Усього декілька днів цього нікчемного життя – і їй не страшно буде спуститися в глибини розпеченого пекла. Боже, як вона хотіла залишитися з ним наодинці. Трохи відпочити, набратися сил, підвестися і … проламати йому голову. А потім його ще гарячою кров’ю вималювати красивим графіті на стінах слово «Вільна».

Вона намагалася пригадати себе в недалекому минулому, та вдавалося це їй важкувато. Її колишньої наче ніколи й не існувало. Колись ніжні м’які руки, з акуратним манікюром, від яких завжди йшов легкий запах французьких парфумів, тепер були загрубілими і чимось нагадували сухі курячі лапи.

Це він, він її убив. Тільки стоячи на межі, перетнути яку боялася останніх кілька років, вона нарешті це усвідомила. Щоб не збитися з роздумів, вона наче затерту платівку, ще раз, подумки, програла власні думки: «Якщо мені судилося померти, то повір, я відправлю тебе до чортів раніше». Вона пильно глянула на свого чоловіка, та потім швидко відвела погляд: він не має здогадатися ні про що. З останніх сил жінка намагалася приглушити новий напад болю.

– Покашляйте, – попросив лікар. Добре, достатньо. А тепер вдихніть глибше.

Незважаючи на те, що дихати її було надзвичайно важко, жінка зробила спробу вдихнути на повні груди – і раптом всередині на маленькі гострі осколки наче розбилося щось скляне: це уламки її мрій своїми краями врізалися просто в серце. Сильний спазм змусив тіло здригнутися.

– Пече, ось тут, – тихо, намагаючись опанувати себе, сказала вона.

– Біль сильний?

- Так, – вона заплющила очі й ледь помітно кивнула.

- Ви відчуваєте біль тільки в грудній клітці?

- Ні, віддає в плече та руку.

- У цю? – лікар показав на ліву руку хворої.

- Так, – знову кивнула.

Лікар у літах поглянув на колегу, той швидко, почав набирати мутний розчин із невеличкої скляної ампули. Інна скривилася: ще одна ін’єкція. Вона боялася уколів з дитинства, і, щоб відволіктися від голки, яка невпинно наближалася до неї, жінка роздивлялася обличчя лікаря. Однак воно застигло беземоційною маскою. Втрата відчуттів. Нульова емпатія, начебто так у них це називається? Коли з плином часу вони припиняють співчувати людям. Це ж усього-на-всього черговий пацієнт, ще одне звичайнісіньке життя…

Вона лежала, заплющивши очі і намагаючись відволіктися, чула, як вони шурхотіли бланками, вкотре уточнюючи ім’я та дані в її чоловіка. Той всіляко їм допомагав, проте говорили вони так, наче її тут і не було, або принаймні незабаром уже не буде.

Вона ненавиділа лікарів, вважаючи їх навіть небезпечними за знахарів та ворожок, тому що на боці медиків був закон. А ще тому, що вони ніколи нічого нормально не пояснюють. Бурмочуть щось на латині або розкидаються незрозумілими медичними термінами, неначе очікують, що люди самі будуть випрошувати в них заспокійливі слова, які хоча б подарують надію.

Інна ледь помітно всміхнулася, бліді губи розтягнулися в асиметричній посмішці буквально на кілька секунд. Вона пригадала слова з улюбленого фільму: «Кажуть, що надія помирає останньою. Я б убила її першою. Вбито надію – і зникає страх. Вбито надію – і людина починає діяти...»

Жінка розплющила очі. Зіниці від яскравого світла звузилися і перетворилися на ледь помітні темні цяточки. Ні примарна надія, ні нікчемне життя було їй не потрібне. Їй потрібен був час, ще трохи часу, щоб відправити його до пекла.

Усі вийшли, в кімнаті запанувала тиша, жінка залишилася сама. Повільно потягнулася за ноутбуком, знайшла в інтернеті необхідну інформацію. Великими чорними літерами на моніторі зависла стаття: «Гостра серцева недостатність, ускладнена астматичним статусом» – хвороба, яка може завершитися гострим смертельно небезпечним нападом.

Дощ ледь чутно забарабанив у велике вікно. Вона відчула, як хвиля агресії накриває її з головою. Щоби втихомирити роздратування, яке наростало з кожною секундою, Інна повільно і неглибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Вітер ледь чутно колихнув тюль, який відділяв від неї світ за вікном.