Непрохане знайомство

 Відчувавши порив холоднуватого повітря в обличчя, я поринула десь далеко в свої думки, спогади, сни. Відкривши очі я бачу надзвичайні краєвиди Закарпаття, лише тот хто бував на Закарпаттю, може мене зрозуміти, ці надзвичайні гори які вкриті лісом, цей прекрасний запах свіжого повітря, а який тут прекрасний схід і захід сонця. Я виросла тут, і ніколи про це все не забуду, де б я небула. На дворі вже темнішало а я стою біля свого будинку і дивлюся десь далеко, не можу насолодитися цим всім, завтра мені їхати в Львів в університет, так не хочеся їхати звідси, залишити свій дім, сім'ю, на кілька місяців, а я лише недавно приїхала до дому.
- Вероніко, іди вечеряти!- Почувши голос мами я обернулась.
- Вже іду.
Мама зайшла в будинок, а я за нею слідом. Ми з сім'єю повечеряли, а сім'я у мене така: весела, велика і любима, Тато, Мама, старший брат Паша і його жінка Іванка, і ще один старший брат Денис, і я молодша в нашій сімї Вероніка Іванівна, українська 19-ти річна дівчина яка знає все, готувати, преберати, і навіть корову доїти, це все я знаю тому що виросла в селі, середнього росту, темним довгим волосям, з великими карими очима. Повечерявши я пішла збирати речі, якось сумно. Я почула звінок свого телефона, взяла телефон в руки
- Привіт, як ти? Ти завтра їдеш?- З початку весело, але потім сумно сказала Катя.
- Привіт, погано а ти? Нажаль так!- сумно відповіла я.
- Так шкода, ми навіть нормально не зустрілися, у якій годині у тебе автобус?
- О 10, а що?
- Ми б могли ще нормально погуляти!
- Та ні мені ранком прокидатися, і батьки мабуть невідпусьтать.
- Та ну тебе, ми ж небудемо бачитись кілька місяців, а потім мене можливо небуде.
- А куди ти зібралася?
- Ну ще незнаю, ну ходімо!
- Ну почикай піду до батьків, але навряд вони мене відпустят.
- Йди, я чекаю.
Як недивно для мене вони мене відпустили, але машину недали. Біжу до телефона.
- Я тут.
- Ну що відпустили? 
- Так! Але невіддали машину.
- Я візьму машину.- Весело сказала Катя
- Ну все я пішла збиратися, скоро буду.
Відповіла я і відключила телефон, Катя- це моя найкраща подруга, яка дуже весела і любить піти потусити, коротке біле волосся, голубі очі, білява шкіра, ми з нею з самого дитинства, і живемо недалеко. А я її протилежність, не дуже люблю тусити, довге каштанове волося, смуглява шкіра, скромність і простота моє друге імя, нелюблю я всі ці понти, і навіть можу заступитися за іншу людину і звісно за себе, хоть і скромна але злити мене не варто. Пішла швидко збиратися, одягла червону сукню, яка пасувала до моєї смуглявої шкіри, але невідкриту і некоротку, легкий макіяж, напів-розпущене довге волося, виходячи з дому, накинула на себе пальто, зараз середина осені, листя вже оппадає. Попровщавшись з батьками біжу до Каті. Ми сіли в машину, а я навіть неспитала куди ми їдемо.
- Кать, а куди ми їдемо?
- У найбільший клуб нашого району- весело сказала Катя. 
- Ну може нетреба їхати у такий великий клуб, а в більш менший?
- Яка ти зануда, відмова непринемається!
Я більше нічого не сказала, бо знала що це мені не допоможе. Десь через годину ми під'їхали, тут було стільки машин і людей, я ще тут небула, але по реакції Каті я зрозуміла що тут вона не вперше. Ми зайшли і Катя зразуж пішла на танспол і почала мене тягти засобою.
- Ходімо спершу на бар!- сказала я бо нехотілося танцювати.
- Добре.
Ми пішли на бар, після кількох келехів Катю не дуже було зрозуміло що вона розказувала, і тут вона схопилася і встала на ноги.
- Це моя олюблена пісня, я іду танцювати! ти зімною? - запитала не дуже твереза подруга.
- Я зараз підійду.
Вона обернулася і пішла. А я сиджу і допиваю перший неалкогольний коктель, коли Катя вже ледве ходить. Дивлюся на танспол, щоб побачити що з нею все добре, і бачу що вона танцює з якимось хлопцем, вот така вона, а я ніколи немогла підійти до хлопця першою, і навіть коли він підходив мої щоки заливалися кров'ю, мабуть тому в мене не було нормальних стосунків. Так я ще посиділа ще часок і пішла за Катею, я забрала її додому, звісно я сіла за кермо, бо Катя була не втрезвому стані, вже було пізно тому її батьки спали, я хотіла непомітно провести її до її кімнати, а вона ще сміялася посеред будинку, добре що ніхто непочув. Поклала її спати, коли зрозуміла що вона остаточно заснула пішла додому. Пройшовши пішки, у прохладну погоду, стало якось легче, але сон тягнув за своє, дійшовши я зразуж пішла спати.
 Відчиняю очі від звуку будильника, на годиннику 07:00 добре що я навела будильник, бо сама яб не проснулася. Зразу біжу в душ, снідаю, одягаюсь, роблю макіяж, хвостик, і ось стою в 09:00 на порозі, прощаюсь з сімєю сідаю в таксі. Через 40 хвелин я була біля вокзала, дала гроші таксисту, виходжу із таксі, ще треба пройти пішки 5 хвилин, стою біля пішохідного переходу, сама самісінька чекаю коли загориться зелений, загоряється зелений, я роблю перші кроки, коли подивилася на дорогу бачу як синя іномарка яка з величезною швидкістю летить на мене, але я швидко опанувала себе і побігла на іншу сторону дороги, почувши як піщать тормоза я тільки відчула як машина зацепила мене за праву ногу, я впала на асфальт, а машина пройшла повз, подивившись на ногу, ніби нічого небуло, хотіла встати на ноги і відчула сильний біль в нозі, дивлюся на годинник на руці, до відправки 10 хвилин, почала робити кроки через великий біль я йшла, я неможу просто зараз здатися, нарешті дійшовши до вокзала мені попала в очі та сама синя іномарка, дійшовши до неї, нездержала свій гнів, витягла з волосся булавку і протягла по блискучій фарбі, звісно було шкода дряпати таку ляльку, але мені всеодно. Хорошенько подряпавши іду в вокзал щоб не пропустити автобус, і навіть настрій піднявся. Знаходшу потрібний атобус підходжу до нього, а його ще невідчинили, мабуть водій десь відійшов, а біля автобуса ціла черга, стаю в чергу підіймаю голову а в переді мене стоїть високий хлопець, дивлюся на годинник 5 хвилин до від'їзда, тут хлопцеві що впереді мене звонить телефон.
- Алло, я вже сідаю на атобус, що? Як подряпали, хто? Негайно знайдіть хто це був, як знайдеш позвони, а зараз відвези її в салон, а потім додому, дякую!
Від почутого я застовпіла, то це означає що цей хлопець чуть незбив мене. Нездержавшись кладу руку йому на плече, він обертається.
- Ти взагалі нормальний гнатися з такою швидкістю, а якби ти мене збив, то я могла померти, ти ітак зачепив мене, міг хотяби зупинитися! Ти думаєш що якщо ти ізбалований хлопчисько з багатої сім'ї то тобі можна все!- я нездержала свої емоції, і тільки тоді я роздивилася цього хлопця він досить гарний, але він майже незбив мене, він округлив свої голубі очі від того що я на нього накричала. Всі почали дивитися на нас.
- Вибач, просто я дуже поспішав, я готовий понести копенсацію- хлопець зробив винувате обличя і почав щось шукати, я зрозуміла що він хоче дати мені грошей, але Вероніку Іванівну за гроші некупиш!
- Що? Мені непотрібні твої гроші, думаєш що за гроші можна купити все, можливо так але не мене, тай ти вже і так поніс копенсанцію- Мені здалося що на моєму обличі зявилася нахабна усмішка. Хлопець довго дивився на мене але потім він зрозумів в чому діло
- То це ти подряпала мою лялечку? - його вираз обличя став суворішим.
- Я впевнена що в тебе є ще таких лялечок!
Я почула звінок свого телефону, це була мама.
- Так мамо.
- Доню ти доїхала, все добре?
- Так, все добре- я подевилася на цього хлопця а він не відривав від мене погляду.
- Мамо я потім тобі перезвоню, мені треба сідати в автобус- я побачила водія який сідав за кермо, він відчинив двері і люди почали сідати в автобус, я взяла валізу і зробивши перший крок ледь невпала, цей хлопець зловив мене коли я ледь нетоторкнулася колінами до асфальту, я відчула що в моїх очах зявилися сльози від болю, підняла голову і побачила голубі очі, які були в кількох сантиметрів, вдихаючи повітря я випадково вдихнула його аромат.
- Все добре?
- Так- ледве сказала я. Він підняв мене на ноги і взяв мою валізу, взяв мене за талію і провів до автобуса, коли я сіла на своє місце, то відчула полегшення, і біль в нозі більш менш став терпимим, я подивилась в вікно зовсім забувши про свою валізу, і про хлопця. І він з'явився і сів біля мене.
- Де моя валіза?
- Я поклав її у багажник.
Почувши ці слова я знову обернулась до вікна.
- Все гаразд? 
Я провернула голову і зустрілась поглядом з ним.
- Не зважаючи на те що ти мене чуть незбив, то жити буду.
- Ну вибач, я нехотів.
- Чому ти їдеш на автобусі коли в тебе така машина?
- Батьки невіддали.
- Я їх добре розумію.
- Я- я недала йому договорити
- Я нехочу чути від тебе виправдання- по його реакції я зрозуміла що він зрозумів що я нехочу його слухати. Так мовчки ми доїхали до Львова, цей хлопець кільки разів говорив по телефону, йому відправили у Львів його машину, вже 11:00 ми якраз доїджаємо, коли автобус зупинився люди які були спереду почали виходити, а я поки що сиділа, незнаючи як зроблю перші кроки бо цілу дорогу я невставала, коли підійшла черга до нас, хлопець обернувся до мене.
- Тобі допомогти?
- Щоб ти мене добив, я краще сама!
 Він наче розлючено розвернувся і пішов, я встаю нога нестерпно болить але я недаю виду, вийшовши з автобуса хлопця уже небачила, а от і добре, ато він мене бісить, забравши валізу, іду, іду а нога так болить, вітер зриває листя з дерев. Почувши близько біля себе голосний мотор машини, обертаюся, біля мене зупинилася чорна BMW але скло чорне і небачу хто за рулем, скло спускається, і як ви думаєте хто б це міг бути? Звісно ж той придурок
- Сідай!
- Я нізащо не сяду в твою машину! - вперто кажу я. Він виходить з машини, підходить до мене.
- Сідай, я відвезу тебе в лікарню.
- Небійся, якось справлюсь!
- Яж бачу що вона тебе болить!
Подумавши, я немала вибору бо нога дуже болить.
- Добре, але якщо ти мене не вб'єш і небудеш приставати.
- Навіщо ти мені!
 Він взяв мою валізу і поклав в багажник, коли обернувся я стояла як закопана, він підійшов біля передніх дверей на машині і відкрив.
- Сідай!
 Я мовчки підійшла і відкрила задні дверцята і сіла, на його обличі появилася усмішка, він зачинив двері і пішов за кермо. Нехватало аби я ще так близько до нього сиділа. Ми мовчки їхали, я просунула голову в перед щоб запитати.
- Ти точно в лікарню мене везеш?
- Точно!
- Но дивися, бо я битися умію.
 Сказавши преперлася плечима, а він посміхнувся, от ми і дійшли, лікарня дуже велика, я виходжу з машини і роблю перші кроки, вони завжди даються важко він побачивши що мені важко підхопує мене на руки я злякалася, бо він дуже швидко це зробив. Я відкрила рот щоб накричати на нього, а він зразу ж.
- Шшшшш, тобіж важко.
 Я вже нічого неказала, він заніс мене в лікарню, я сиділа на лавочці, а він говорив по телефону як я зрозуміла то він звонив лікарю. Ось тут молодий чоловік, підходить до нього вони здоровуються, потім цей придурок щось шепче йому на вухо так а би я незрозуміла, а лікарь киває головою в знак згоди, потім вони оби два підходять до мене.
- Доброго дня, я Сергій Олександрович, ваш лікар
- А я Вероніка.
 Цей придурок подивився на мене, почувши моє ім'я, бо не він незнав мого, а ні я його.
- Ну пішли в палату подивемося що там у тебе, Влад допоможи дівчині.
Він подивився на мене а я на нього, встаю він бере мене однією рукою за талію а іншою за руку, і ми йдемо позаду лікаря. Так ми заходимо до палати, Влад кладе мене на диван.
- Влад, можеш вийти.
Сказав Сергій Олександрович, Влад махнув головою і вийшов
- Ну що давай дивитися що у тебе з ногою, стігай штани.
Я трохи почервоніла але вибору небуло, скидавши штани я очманіла вся нога була синя і червона, мені навіть здалося що трішко опухла,а коліно було в крові, лікар широко відкрив очі. І вийшов з палати, і заходить з Владом а я напряглася, бо напів оголена лежу.
- Владе подивися в якому вона стані! - Влад опустив голову, - зараз я покладу ліків а потім все залежить від тебе, ніяких нагрузок, їй неможна ходити пару днів ти повинний доглядати за нею.
- Добре, ти зроби все що у твоїх силах, а потім вже моя черга.
Лікар вийшов, ми мовчали, лікар повернувся і поклав ліків, потім завив бінтом, і коли почав набирати щось в шпріц для уколів, я напряглась бо дуже сильно боюсь уколів.
- Лікарю, а без цього неможна?
Мій голос почав трястись.
- Ні це ліки і протиболюще.
Влад схилився наді мною.
- Ти боїшся уколів?