1

Кітель і кашкет упали на підлогу в коридорі.

 —  Насте, Настуню! Отямся…

  Міцний, широкоплечий офіцер підняв, здавалося б невагому, жінку, що опустила руки обабіч крісла, і поклав на диван.

   Обхопив схвильовано її обличчя долонями, вдивлявся в найменший порух губ, гладив м’яке волосся, позначене першою сивиною.

    По малій хвилі повіки Насті затремтіли, й вона кволо глянула на світ Божий.

   —   Це ти? Нарешті… Я скучила…

   —  Так, це я, Настуню. Добре, що маю ключ від квартири, бо довелося  б двері вибивати.

     Настя всміхнулася мляво блідими вустами.

  —  А в мене ось знову тиск упав… забула ліки випити.

  —  Як же ти так?  —  запитав наче школярку, котра не підготувалася до уроків.

      Притиснув тонкі, холодні пальці жінки до своєї щоки. Дивився у великі блакитні очі, підсвічені хворобливим блиском. Вони здавалися глибшими за усі моря, які довелося переплисти.

  —  Я тобі з рейсу кави привіз. Хочеш заварю? Вип’єш, і тиск одразу нормалізується. Там іще купа всього… У коридорі покидав з переляку за тебе.

     Чоловік встав, «розглянувся на місцевості». Порядок в кімнаті бездоганний, як на флоті. Хоча ні, таки, як у вчительки зарубіжної літератури, на кораблі ажурних серветок не знайти.

  — Ти лежи, чуєш? Не вставай! Ось пледом тебе вкрию… Все, я хутко.

      З коридору долинув шурхіт  пакунків. Кілька швидких чоловічих кроків —  і цей шурхіт перемістився на кухню.

      «Кава… Який чудовий аромат. Так тепло і затишно, коли на кухні пахне кавою, а варила її не ти…»  —  майнула думка. Настя щільніше вкуталася пледом. Її меланхолійна крихка  врода  вже зів’яла, а кухня так і не стала місцем сімейних вечерь та сніданків.

  —  Де у тебе цукор?  —  почула  м’який хриплуватий голос.

  —  Ой, цукру нема. Мала купити дорогою додому,  —  виправдовувалася Настя слабким голосом,  —  але така черга була в магазині…

  —  Нічого, зараз швиденько збігаю у гастроном, куплю.

Вхідні двері хлопнули. Запала тиша.