Навіть сонця не видно

Замовкни

На вулиці де інде горіли ліхтарі. В цьому районі взагалі все було якось похмуро. Навіть в найкращі літні дні звідсіля тягнуло розрухою. Ліхтар, що біля старого гаража постійно мигав, роздратовуючи мешканців першого поверху, що жили в будинку напроти. Зовсім не дивним було те, що зазвичай той ліхтар взагалі не горів. Казали перегоріла лампа, а на ділі просто хтось дуже влучно стріляє з рогатки. Тай ніхто не вірив, що лампа ось так за два дні тай перегоріла. Ніхто, окрім жіночки з третього поверху, що вічно скаржилася на перепади напруги. То в неї телевізор згорів, то холодильник. Сусіди лише махали рукою. Стара, що з неї взяти. Вся її техніка непотріб, який треба  викинути на смітник. А вона все до ремонту його носить. Всю пенсію віддасть, а потім знову … напруга. 

Дві тіні майнули біля дому. Тінь ставала все більшою аж поки на стежці, що вела до підїзду не з`явилися дві фігури. Два хлопці, з виду ровесники, але ж хіба сьогодні можна точно сказати скільки кому років. Одні в свої неповні шістнадцять схожі на розмальованих барбі зі сторінок американських журналів, а хтось і в тридцять має вигляд вісімнадцяти річної дівчини хоч і час вже давно подорослішати.

Хлопці були ніби налякані. Один насунувши на лоба капюшон постійно оглядався, а другий осмикував його, бо той тільки привертав увагу, а їм це ні до чого. У другого рівна постать, руки в кармани і чорна кепка, що насувалася прямо на очі. В цій темряві було важно розгледіти його обличчя. Міцні плечі, й червоні кросівки, мабуть тільки це виділяло його серед інших. Але, якщо таких як він збереться десяток чи може сотня? Чи зможе хтось його упізнати? Навряд. І він це знав. Тому йшов і ніби нічого не боявся, дістав з  кишені  пом`яту пачку «Marlboro» та сірники. Газ в запальничці вже давно закінчився, а купити нову якось руки не доходили. Тай сірників залишилося зовсім мало, вогонь на першому погасив вітер, а другий зламався як тільки хлопець вперше провів ним по коробочку. Він нервував. Дістав іще один і вже затуляючи його рукою від вітру підпалив. Папір на сигареті почав тліти. Він протянув пачку сигарет Маркові, але того вони не цікавили.

-Може не треба було?

- Заткнися, - нервово відповів хлопець пихаючи сигарки та сірники в карман своїх розтянутих спортивків.

-Слухай, та це якось не по людськи.

- О, та не вже в тобі совість прокинулася. Де ж вона була годину назад? Чи що це? Може скажеш людяність? Не сміши. Все зробили як треба.

- Не знаю. Якось воно не правильно.

- Не правильно? – ніби й не перепитував, скоріше дивувався тому, що ось цей хлопчисько буде його вчити, що правильно, а що ні. А там і зовсім зірвався, схопив його за комір й притиснувши до стіни не говорив, а ніби шипів.

- Слухай, Марк, ти дістав. Тебе хтось просив втручатися? Просив?

Запитання від якого ніби здригалося повітря, а ехо лунало по всьому районі. Марку здавалося, що це «просив» лунало звідусілля. І від цього він почував себе ще більш винним. Повітря ніби не вистачало, він міцно вхопився за руку свого друга, та підняти очі і подивитися на нього так і не зміг, власне як і відповісти щось чи заперечити.

-Отож бо й мовчи тепер, а то такий правильний зробився.

Легені Марка знову наповнилися повітрям, як тільки його відпустили. Він трохи прокашлявся, ніби до цього він пробіг марафон в декілька кілометрів, потер горло холодною рукою, що встигла спітніти чи то від страху, чи від як йому сказали «людяності».

Може і правильний. Подумав Марк і знову натягуючи капюшон на голову почимчикував далі пинаючи ногами каміння, якого тут до речі було забагато. Асфальт зіпсувався від постійних фургонів, що заїзжали в цей двір чи не кожен день. Ось тут, за рогом великий супермаркет, а його двір, і треба сказати смітник – все знаходилося тут на цьому занедбаному майданчику. І скільки мешканці не просили перенести хоча б смітник у інше місце, все марно. Клята бюрократія.

 

Не зважаючи на низьку температуру, опалення в квартирі ще не вмикали. Це відчувалося відразу як тільки но відчинялися двері. Холодне повітря окутувало своїми обіймами і заходити додому якось не хотілося, але ж ночувати в підїзді взагалі не вихід, хоч там і здавалося трохи тепліше.

-Приперся? Він і не очікував почути щось інше. З кухні пахло тушеною капустою. Набридло. Вже другу неділю вся їхня сімя їла капусту. Сиру, тушену, варену. Здається, що жодна кухня світу не має стільки страв з капусти скільки знає його мати. А все тому, що в цьому році капуста гарно вродила і бабця передала її цілих два мішки.

- Їсти не буду, – ось так з порогу заявляє Сем і стрімко рушає до кімнати. Ледь встигає замкнути двері, перш ніж мати знову затягне свою пісню про втрачене покоління, про батька, про совість. Набридло. Майже так сильно як і та капуста.

- А ну відчиняй.

Двері здригалися від сильних ударів матері. Колись вони обовязково не витримають напруги, як і той телевізор у сусідки з третього поверху, але це буде не сьогодні. Сем упав на ліжко і ледве дотягуючись рукою до музичного центру увімкнув музику. Спочатку трохи тихо, а потім гучніше й ще гучніше, так що стіни здригатися від вібрації старого сабвуферу, що стояв під ліжком.

- Вимикай, Семене, вимикай! Дурне хлопчисько. Коли ти вже розуму набирешься.



Лiра Воропаева

Відредаговано: 03.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись