Нічні роздуми цисгендерного серійного вбивці

Нічні роздуми цисгендерного серійного вбивці


Вони приходять до мене практично кожної ночі. Варто лише сонцю сховатись за обрій і сутінкам накрити землю, як я підсвідомо починаю чекати. Темрява то їх час. Хоча світла вони не бояться, але чомусь саме вночі здійснюють свої візити. Дуже зрідка навідують мене вдень. Та якщо порівнювати кількісно, то нічний час у них переважатиме сонячний в сотню разів. Чи тисячу. Чи десятки тисяч. Не знаю точно. Мабуть, варто буде колись провести статистику. Зробити табличку в екселі, намалювати графік по датам. А раптом я побачу якусь приховану закономірність, на яку ніколи не звертав уваги, й зможу прогнозувати майбутнє? Попереджений, а значить, озброєний, я буду краще готуватись. Бо неодмінно сонце сяде, і прийде вона. Ніч, ніч, ніч. Я так тебе люблю й ненавиджу одночасно. Інколи у мене буває таке відчуття, що і народжуються вони тільки вночі. Посеред темних вулиць, у вологих підвалах багатоповерхівок, в засмічених подвір’ях зі старими дитячими майданчиками. Темрява породжує їх, випускаючи в світ. Якби не я, якби не такі, як я, вони б заполонили все навколо. Інакше бути не може. Хоча, може, все відбувається не так, а це лише плід моєї втомленої фантазії? 
Не знаю, звідки саме вони беруться. В який момент опиняються в моїй квартирі. Варто лише відволіктись — і все. Хана. Ґвалт! Караул! Проґавив секунду, й буде запізно. Як не крутись, як не готуйся, а нічого не вдієш. Я по три рази перевіряю, чи зачинив двері. Закриваю й зашторюю вікна. Зайвий раз не вмикаю світла. Та ніяк не можу позбутись від їх не надто приємної компанії. Параноїдальне заціпеніння огортає мене щоразу, тільки-но відчуваю, що знаходжусь в кімнаті вже не сам. Хочеться накритись ковдрою з головою й непорушно лежати. Може, так вони мене не помітять? Але помічають. Видивляються, винюхують, вистежують і помічають, лишаючи навіть найменшого шансу на спокій. А мені він так потрібен. Та я не можу дозволити собі таку розкіш. А все через них. Через те, що вони приходять до мене майже щоночі. А, буває, й кілька разів за ніч.  
Переважно з’являються поодинці. Інколи парами. А то й цілими компаніями. Гуртом, мабуть, частіше. Та помічаю їх все рівно по одній. Кожна з них чогось хоче від мене. Кожна намагається влити в мої вуха свої проблеми. У них нелегке життя. Я це розумію. Я розумію їх нелегке життя. Я чудово розумію їх нелегке життя. Я розумію, що воно настільки тяжке, що може придушити собою десяток слонів, навіть не помітивши під собою тих сірих велетів. Але ж це не привід виливати його на мене і ґвалтувати мої вуха. Що їм зробили мої вуха?  У мене звичайнісінькі вуха. Ну, може, трохи прим’яті. Ну трошки стирчать. Але ж не настільки, щоб колись стати приводом для глузувань. Ніколи в свій бік я не чув якихось образ через них. «Ой, дивіться, які в нього вуха. Ахаха. Ви бачили ці вуха?». Ні! Це не про мене. Це про когось іншого. Я не такий. Я зовсім не схожий на відомих вуханів. Наприклад, на того ж старого Шломо Герцеля, чиї вуха порівнювали з крилами. Так і казали: «Твої вуха це справжні крила, хіба що на них нікуди не полетиш». І Шломо нікуди не полетів. Наче й намагався, та не зміг. А куди тоді мені, з вухами, які й близько не зрівняються з його ні за розміром, ні за формою? Залишається бути прикутим до землі. Жити з цим розумінням. Сидіти і терпіти. Бо вони обожнюють, коли я от так сиджу й терплю, мріючи пошвидше зникнути кудись подалі. Але ж не зникаю. Не зриваюсь в повітря. Навіть не пробую зробити цього. Як і не робив старий дурень та філософ Герцель. Ах, добрий та немічний Шломо! Хоч я і не знав тебе, та точно знаю, що ти так і не встиг побачити діснеївського Дамбо. Той ж бо вийшов значно пізніше, ніж фрау Смерть простягла тобі руку. Може, проживи ще хоч десяток років, ти б і побачив той мультфільм та надихнувся вчинком малого слоненяти. Й, прийшовши натхненним додому, почав тренувати свої і так немаленькі вуха. Розтягував їх. Чіпляв до них праску та стоси книг. Щоб врешті-решт вони стали такими, що змогли б допомогти тобі відірватись від землі. А я, вже натхненний твоїм прикладом, міг почати змалку тренувати свої вуха. Ті, що трохи прим’яті, та ті, які зовсім трошечки стирчать. Зате б вони стали не просто вухами, а цілими вухиськами. І мені було байдуже до всіляких образ. Я міг би легко махнути ними й полетіти подалі від кривдників. Але ж ти, дурний Герцель, не те що Дамбо не бачив, а взагалі в сінематографі ніколи не був. Скнів собі над старими та обшарпаними палітурками, всоте перечитуючи «Братів Карамазових». Й згинув разом з ними. А для мене час на тренування безповоротно втрачений. Я знову заціпеніло сиджу в кімнаті, а поруч мене вони. 
І що вони роблять? Продовжують ґвалтувати мої вуха. До того ж, роблять це в кожен свій візит. По кілька годин. Знову й знову по колу. Наче запис, поставлений на повторний програш. Одними й тими ж словами. Такими ж однаковими реченнями. Я вже вивчив їх монологи напам'ять, але наново вислуховую ці монотонні скарги. Вони вкладають мені в голову проблеми, які їх турбують. По суті, проблема в них одна. Але з неї випливає ціла низка інших. І ніяк інакше. Ця проблема проста й складна водночас. Це їх чоловіки. Вони жаліються на них, звинувачують, ненавидять. Цікаво, що я ні разу не бачив жодного з них. Постійно про них чую, але зустріти так і не довелося. Ніде, де я б не бував. На вулиці, в транспорті, в магазинах, на роботі, в пивних, вареничних та пельменних, бібліотеках та музеях, в парках та обсерваторіях, лікарнях, по телебаченню, на цвинтарях, у ресторанах, каналізаційних комунікаціях, на дахах хмарочосів, в дитсадках та стадіонах, громадських вбиральнях, заводських їдальнях, банківських сховищах, тюрмах, церквах, лісах, торгово-розважальних центрах, інститутах, покинутих будинках, автобусних зупинках, гольф-клубах, на будівельних майданчиках, мітингах, борделях, виставах вуличних жонглерів, букіністичних лавках, зоопарках, політгуртках, карнавалах, поетичних вечорах, в підземних переходах, на ринках та кімнатах жаху, телефонних довідниках, бульварах, біля залізничних кас, на дошках оголошень, у дешевих хостелах, нічних зібраннях масонів, металургійних заводах, військових парадах, сільських автостанціях, каретах швидкої допомоги, парламенті, оранжереях, басейнах, на з’їздах адвентистів сьомого дня, страйках шахтарів, в закритих клубах, торф’яних болотах, банях, трапезних. Підозрюю, що мої некликані візитерки й самі не надто часто їх бачили. І через цей брак чоловічої уваги, що призводить їх до сказу, вони так насідають на мене. Наново жаліються на свою самотність та безпорадність. Як їм тяжко у цьому навіженому світі. Світі, де вони вже давно не живуть, а виживають. Точніше, намагаються вижити. І весь сенс цих намагань для них — це прогодування власних дітей.  
Діти. Це друга їхня проблема, яка напряму випливає з першої. Бо якби не чоловіки, то де б тим дітям взятися? Цим сотням тисяч голодних пащек. Я чудово розумію їх нещастя. Нещастя народитись в такій родині, поруч з десятками своїх братів й сестер. Хоча таки більше сестер, бо ж брати неодмінно мають вирости чоловіками, а, як відомо, їх практично неможливо зустріти. По правді, цих дітей я теж ніколи не бачив. Але наслухався про них більше, ніж про всіх інших. Про їхню нужденну та голодну долю. Про жахи, які їх чекають попереду. Про цей світ, де їм ніхто не радий. Це просто нестерпне ниття доводить мене до сказу. Я сиджу й слухаю, слухаю, слухаю. А вони все жаліються, жаліються, жаліються. Але чому саме мені? Який я маю стосунок до їх дітей, чоловіків, тяжких доль? Наче це моя провина, що вони так живуть. Це, що, я обрік їх на це нестерпне існування? Ні. Моя б воля, вони б всі жили в достатку й щасливі. І тоді б не приходили щоношно до моєї квартири. Не скаржились, не нили, не скавчали. Не ґвалтували мої вуха.  
Хоча, з іншого боку, вони не так багато і просять. Трошки у мене. Трошки в сусіда. Ще менше в когось іншого. По великому рахунку, мені не тяжко їм допомогти. Я не обіднію, навіть якщо кожного разу буду давати їм рівно стільки, скільки вони просять. Але ж можна просити по-людськи? Прийти. Сказати — треба стільки. Отримати й піти собі до когось іншого. Невже це так важко? Я не жадібний. Дуже треба? На, бери. Я ж не звір якийсь, що не розуміє скруту інших. Та щедрішого за мене ще пошукати треба. Практично ніколи нікому не відмовляю. До всіх ставлюся з повагою та розумінням. Хіба я не заслужив такого ж? Крихти того, що я даю іншим. Їм здається, що ні. Чи вони взагалі ніколи не задумуються над цим? Скоріш за все, так і є. Кожній з них просто байдуже до моїх думок, почуттів, потреб. Значно важливіше те, що треба їм. Ці потреби затьмарюють їхні розуми, і ні про що інше думати вони не можуть. Жодної взаємоповаги. Є лише вони та їхні негаразди. Біди, якими вони кожної ночі дістають мене.  
Ця екзекуція продовжується годинами. Я тримаюсь з останніх сил. Та природа людська не ідеальна, і терпіння не безкінечне. Рано чи пізно градус втоми від почутого невпинно зростає. От тоді вже мій розум починає затьмарюватись. Чорна завіса закриває очі, голос у вухах перетворюється на нерозбірливий шум, кров починає пульсувати у скронях. Кожна наступна хвилина стає ще нестерпнішою за попередню. Злість переповнює мене. А вона наче не помічає. Все вивалює на мене свої бідкання. Про дітей, життя, чоловіків. І знову про життя і дітей. А потім про чоловіків. І дітей її чоловіків і їх життя. І життя чоловіків без дітей. І чоловіків її дітей та дітей її життя. І життя без дітей та з чоловіками. І дітей разом з життям. Чи без життя. Чи без життя чоловіків і дітей. Або з усім разом. Це стає практично неможливо терпіти. Тому я мовчки підводжусь з єдиним бажанням, що заповнює кожну мою думку. Я знаю, що це бажання — найтяжчий гріх. Але мені байдуже. Я готовий прийняти його. Зрештою, як і приймав купу разів до того. Якщо мені на сповіді треба буде назвати, скільки ж їх було, я не зможу відповісти. Імена? Прізвища? Особливі прикмети? Ой, не смішіть. Я навіть не здогадуюсь, який порядок в їх кількості. Максимум — з мене зможуть вичавити те, що за одну ніч їх було вісім. Не знаю, чому тоді я їх порахував. Але ж то лише одна ніч. Ну, припустимо, вони приходять до мене не щоночі, а лише по парним датам. Тобто, це буде сто вісімдесят два дні. В середньому за ніч їх буває від однієї до чотирьох. Так, буває і більше. Було ж вісім. Теж тоді візьмемо щось середнє. Умовно, три. Три за ніч. Множимо на кількість парних ночей і отримуємо п’ятсот сорок шість. Округлимо до п’ятсот п’ятдесяти. Накинемо двадцять відсотків, щоб трошки нівелювати похибку. Виходить шістсот шістдесят. За рік. А, буває ж, вони приходять і вдень. Й частіше. Більшими компаніями. А скільки років це відбувається! Задумався, і, чесно, мені стало трохи лячно. Всі геноциди, війни, смертоносні епідемії з одного боку, а з іншого — я. Жодний маніяк, диктатор, тиран, терорист-смертник і близько не йде в порівняння. Та я не збрешу, якщо скажу, що волів би цього ніколи не робити. У мене немає в цьому жодної потреби. Бо не отримую від цього якогось задоволення або ж полегшення. Божевільним чи схильним до насильства мене назвати не можна. Коли мені доводиться бачити кров на своїх руках, мені скоріш стає ніяково, ніж приємно. Правда, я не винен в усьому цьому. Не хочу виставляти себе жертвою, та посудіть самі. Це вони мене змусили до таких страшних вчинків. Своїми візитами. Ниттям. Проханнями. Годинними монологами.  Всім тим, що я з усіх сил намагаюсь терпіти. І зараз терплю, потроху починаючи злитись. А про себе благаю: «Зупинись, прошу, не треба!» Мої нещасні вуха вже болять від неї. Я неймовірно втомлений і хочу спокою. Хочу просто заснути в тиші. Це ж звичайне бажання. Нічого надприродного чи неможливого в ньому немає. Звичайна людська потреба. І я б, правда, хотів отримати змогу її задовольнити. За що мені така мука? Катування позбавленням сну завжди вважалось найжорстокішим. І вони наново піддають мене цим тортурам. 
Але даремно. Я з такими, як ви, мав справу сотні разів. Тисячі полягли від моїх рук. Навіть не зрозумівши, що трапилось. От вони заливали мене своїми скаргами, а за мить бездиханні лежали на підлозі. Як лежали ті, що були до неї. Як лежатимуть інші. Якщо приходитимуть, звісно. 
Я ж стою й відчуваю лише втому та розчарування. І трошки полегшення. Не через те, що я зробив, а тому, що отримаю хоч на певний час відпочинок для своїх вух. З легкою усмішкою витираю кров з долоні. 
— Ще одну комариню прихлопнув. 
— Комарицю, — виправляє мене дружина. 
— Комаресу, — сміюсь я і лягаю спати. 
 



Satarialist

Відредаговано: 12.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись