Розділ 1

Домініка

Я поправляю незручний топ і обсмикую до моторошності коротку спідницю. Ми тут всі так одягнені, нас шестеро, і ми масовка для вечірнього заходу.

Сьогодні в нічному клубі «Летючий голландець» розігрується автомобіль — блискучий білий позашляховик «Форд». Він стоїть посеред залу, схожий на велетенського звіра, та сяє глянцевими боками, і я крадькома ним милуюсь.  

Файний, мені подобаються позашляховики, вони великі та надійні, нібито впевнені у своїй перевазі. І чоловіки мені такі самі подобаються, точніше, один чоловік.

Повертаю голову, і мені здається, що піді мною зникає підлога, а сама я зависаю в повітрі — прямо навпроти імпровізованої сцени стоїть і дивиться на мене в упор той, в кого я закохана, здається, все своє життя.

Тимур. Руки в кишенях джинсів, вигляд розслаблений та безтурботний. Але мені ясно ввижається у його позі напруга, скоріше, це поза хижака, що причаївся у заростях.

Моє нещасливе кохання. Мій… тепер вже ніхто.

Його блакитні очі зустрічаються з моїми, і мені бракує повітря.

«Не дивись. Не дивись. Не дивись…»

Легкі наче закупорює, не можу ні вдихнути, ні видихнути, а Тимур не зводить з мене очей. Схоже, він мене впізнав, і я холоднішаю від жаху. Куточок його губ піднімається, він окидає мене оцінюючим поглядом — з ніг до голови, ніби на базарі прицінюється, і... відвертається.

Підлога знову хитається під ногами, цього разу хитає сильно. Продовжую дивитися на Тимура, але він уже втратив до мене всякий інтерес — звичайно, я лише одна з шести дівчат, що півколом стоять біля автомобіля.

Не впізнав. І хоч сама цього хотіла, все одно боляче — від того, що забув, від того, що не згадує.

Дівчата посміхаються і підморгують відвідувачам клубу, а я стою як стовп — не вмію, як вони, так закликаюче посміхатися та підморгувати.

— Талере, привіт! — кричить Тимуру бородач і махає рукою з келихом. — Ти що, «Майбах» купив?

Тім неохоче киває та відвертається, а потім знову дивиться на мене. Мені незатишно від його погляду, щось там миготить зовсім зле. Чекаю, поки його увагою заволодіває якийсь чоловік, і втікаю з зали. Мені треба випити води і заспокоїтися, бо серце зараз розірветься.

— Ти куди? — кричить услід мені Златка, вона в нас за старшу.

— Пити хочу, — пояснюю на мигах, і вона стверджено киває. Тобто, можна.

Спішу вузьким коридором, аж назустріч йдуть двоє, в них я впізнаю супутників Саркіса, тих самих, що вечеряли вчора з ним у «Мансарді». Побачивши мене вони зупиняються, і мені дуже не подобаються вирази їхніх обличь.

— Що, крихітко, сьогодні ми з тобою познайомимось ближче? — каже один, роблячи крок до мене.

— Не займай, Тигране, аукціону ще не було, — невдоволено смикає його другий, вони окидають мене жадібними поглядами і йдуть далі.

Я п'ю воду з кулера в кімнаті, де ми переодягаємося, трохи приходжу до тями і повертаюся назад. Автомобіль стоїть на невисоких підмостках, які грають тут роль сцени. Займаю своє місце біля Злати та старанно тягну губи в посмішці. Час іде дуже повільно, мені здається, минуло не менше години.

Нарешті ведучий оголошує аукціон. Навколо сцени збирається юрба, а я роздумую – чому аукціон? Автомобіль же розігрується, а не продається.

— Лот номер один, — оголошує ведучий, — початкова ціна тисяча доларів, крок п'ятсот доларів.

Чомусь усі дивляться на мене, я бачу, як мимо йде Тимур і теж на мене дивиться. Серце знову починає відбивати шалений ритм, усередині з'являється неприємний холодок.

— Злато, — питаю, — а що продають на аукціоні? Автомобіль?

Вона міряє мене поблажливим поглядом і пирхає:

— Ти звідки впала, Вероніко? На бейдж свій подивися. Тебе продають, ти ж незаймана?

Я бачу на бейджику одиницю і киваю, провалюючись у бездонну прірву, а сама перепитую:

— Як це продають?

— Елементарно, — Злата ліниво вказує підборіддям на учасників аукціону, що азартно вигукують суми, — он уже до десятки дійшли. За п’ятнадцять підеш, ось побачиш, якщо не за всі двадцять! Гей, ти куди?

— До туалету, я зараз повернуся, — відповідаю автоматом і вибігаю в коридор.

— Назад, — дорогу перегороджують два шафообразних охоронця.

— Саркісе Ваграмовичу! — бачу знайоме обличчя і ледве стримуюсь, щоби не закричати. Не можна. Інакше мені кінець. — Чому мене не пускають у туалет?

— Пропустіть, — командує той невдоволено, підходячи ближче, і ласкаво звертається до мене: — Ти сьогодні просто карколомна, Вероніко. Давай швидше, не змушуй гостей чекати.