1.

Віта

 - Як я виглядаю? Начебто нічого, так?

- Чудово, мам. Будеш найкрасивішою на дні народженні Кирила.

Мама крутиться біля дзеркала і кокетливо поправляє дрібні локони, але почувши ім'я сина Володимира Степановича зневажливо кривиться.

- Ти ж знаєш, я не хотіла туди їхати. Вова умовив.

- Знаю.

- Просто ти близько не знайома з Кирилом. Скільки ви з ним зустрічалися? Два рази?

- Так, два.

- А мені довелося спілкуватися з ним п'ять разів! - обурюється мама. - Кирило - грубий погано вихований солдафон. Він вважає, що я вийшла заміж за його батька заради грошей.

- Це він так сказав?

- Ні, сестра Вови по секрету розповіла. Поділилася, що Кирило ненавидить мене. Втім, це взаємно.

Ми жодного разу не спілкувалися з ним. Але його крижаний погляд і неприємна посмішка мені ніколи не подобалися. Не дивно, що в свої тридцять п'ять Кирило все ще не одружений.

- Не думай про це. Навряд чи тебе змусять виголошувати тости на торжестві.

- Не можу не думати. Він постійно при зустрічі дивиться на мене ніби на білу ворону. Ох, я б побажала йому багато чого ... нехорошого, але не хочу засмучувати чоловіка.

Мама усміхається, дістає з сумочки помаду і підводить губи. Вона у мене дуже гарна. Струнка, витончена. Правильні риси обличчя, довге густе волосся.

Ми з мамою переїхали в столицю всього місяць тому завдяки другому заміжжю мами. Її історія схожа на казку про Попелюшку.

Ми жили в невеликому північному селі. Богом забуте місце. Ні гідної роботи, ні навчальних закладів. Школа і та перебувала в п'яти кілометрах і мені доводилося добиратися пішки, якщо раптом ламався автобус.

Володимир Степанович опинився в нашому селі проїздом, по роботі. Їхав повз, його водієві стало погано. Він пересів за кермо і доставив чоловіка до найближчої амбулаторії, де мати працювала медсестрою. Саме вона надала першу медичну допомогу і викликала підмогу з міста. Весь час перебувала поруч і допомагала збити тиск.

Чоловіка доставили в лікарню, де діагностували інсульт. Через кілька днів Володимир Степанович приїхав до мами на робоче місце і віддячив. Вони поговорили, сподобалися один одному і домовилися про зустріч. На наступний день вечеряли в кращому ресторані нашого міста, а через три дні Володимир Степанович зробив мамі пропозицію руки і серця. Вона погодилася. Сказала, що це було кохання з першого погляду. Виявляється, таке буває не тільки в серіалах і книжках.

Минуло півроку з тих пір, як вона стала дружиною Володимира Степановича. Раніше у мами не було грошей, щоб красиво одягатися і купувати дорогу косметику і парфумерію. Тепер відвідування салонів краси стало для неї щотижневим ритуалом.

І від думки, що Кирило стане ображати дорогу мені людину, хочеться роздряпати йому обличчя. Я відчуваю, як знову закипаю від люті. Мерзенний, неприємний тип.

- Ти не сумуй, Віто, - вимовляє мама, повернувшись до мене обличчям. - Я думаю, що довго ми там не затримаємося.

- Мені ніколи нудьгувати, - посміхаюся я. - Багато займатися потрібно, якщо я хочу нарешті вступити до вузу. І так два роки витратила даремно.

- Нічого не даремно! Ти обов'язково вступиш! Вова обіцяв посприяти. У нього якісь знайомі в твоєму вузі є.

- Це зайве, - зніяковіло вимовляю я.- Він і так репетиторів для мене найняв і пообіцяв оплатити навчання ...

- Так, Віт. Але конкурс там знаєш який величезний?

- Знаю. Я гуглила.

Почувши клацання вхідних дверей, мама осікається. Поправляє зачіску, виходить у передпокій зустрічати чоловіка.

Володимир - чоловік з добрим серцем. У нас з ним відразу ж склалися дружні стосунки. Я довго не могла повірити в те, що стороння людина може ставитися до мене з таким теплом і небайдужістю, все шукала підступ і не знаходила його ... Він такий і є. Чесний, порядний. Безмежно кохає маму і робить її щасливою. Після смерті мого батька я навіть подумати не могла, що одного разу побачу її такою усміхненою і сяючою.

- Віта! - кличе мене мама. - Ми вже йдемо!

Я бреду по нескінченних коридорах будинку. Він у нас просто величезний. Два поверхи, п'ять спалень, ванна кімната на кожному поверсі. Коли я вперше потрапила сюди, то запросто могла заблукати. Відчувала себе ніяково у цій пишноті. Ми з мамою звикли жити значно скромніше. У селищі залишився старий будиночок з похилою огорожею. Сподіваюся, що туди я більше ніколи не повернуся.

- Вечеря в холодильнику, - вимовляє мама, цілуючи мене в щоку. - Багато не займайся, ти у мене і так розумна.

- Мам, що не турбуйся про мене, - сміюся, закочуючи очі. - Добре вам відпочити.

- Дякую, Віта, - киває Володимир Степанович. - Якщо передумаєш - подзвони. Я викличу для тебе таксі.

- Точно не передумаю. Повеселіться там замість мене.

Мама, щось весело щебечучи своєму чоловікові на вухо, відкриває двері і виходить на ганок. Перед тим як піти, підморгує мені.

Знаю, що їй буде сьогодні складно. Була б воля мами, вона б зовсім не поїхала на святкування.

Я залишаюся одна. Довго займаюся в кімнаті, занурившись в матеріал, після чого відчуваю, як бурчить у шлунку. Вирішивши перекусити, набираю номер Ані. У столиці я зовсім нікого не знала до тих пір, поки не познайомилася з сусідкою. Аня виявилася веселою і товариською дівчиною. Ми подружилися, часто приходили один до одного в гості.

Вона з’являється у мене через п'ять хвилин. Господарює в холодильнику, розігріває їжу і заварює чай.

- ... даремно ти до Кирила на днюху не поїхала. У нього такі друзі, ммм ... Та й сам він чоловік-вогонь.

- Мене це мало цікавить.

- Ага, настільки, що ти з дому нікуди не виходиш. Так не можна, Віт.

Телефонний дзвінок звучить настільки несподівано, що я здригаюся. На екрані світиться номер мами. Знявши слухавку, я найменше очікую, що мені відповість чужий сторонній голос і скаже слова, яка виб'ють грунт з-під ніг.

Мама разом зі своїм чоловіком потрапила в автомобільну аварію. Вона загинула на місці, а Володимир Степанович доставлений в лікарню і перебуває на межі життя і смерті.