Неможливе

Глава 1

***

Приблизно залишилося ще тридцять п’ять хвилин. Я підперла голову рукою та втупилася у вікно. Ну нарешті, вже середина січня, скоро Новий рік, Різдво, а снігом, як і святковим настроєм, ще й не пахло. І от нарешті перші пухнасті сніжинки поважно почали опускалися на землю. Спостерігаючи за тим видовищем, я помалу почала провалюватися у якусь подобу дрімоти. В якусь секунду збагнула, що навіть заснула. Ще чого не вистачало! Наш викладач історії ще той зануда та й, якщо чесно, і викладачем його важко назвати. Щось бубнить собі під носа, буває, що взагалі міг спізнитися на лекцію, втім у нього лише два правила, які не варто було порушувати, якщо не хочеш до ректора із пояснюючою, щоб отримати допуск до наступної пари. Не шуміти і не спати! На все інше він закриває очі.

Можна робити домашку по іншим предметам, гортати модні журнали, усім своїм виглядом показуючи байдужість до його предмету, та навіть в телефоні можна клацати! Головне не порушувати його правила. Здавалося б, у тебе розв’язані руки, але, здається, він ще той хитрий лис. Більшість з тих коників, які можна викинути, призводять до підняття галасу, а це автоматичне порушення правила. Отже, залишається лише сидіти та слухати що ж він там бубнить. До ректора звісно також ніхто не ходив. В його секретарки вже були заздалегідь підготовлені бланки із його підписом. Заповнюєш і приносиш на наступну пару, втім прогул за попередню вже стояв, який не який конспект треба було у когось взяти переписати та й взагалі нащо оті всі проблеми?

Отак розмірковуючи над тим, що наш викладач насправді надзвичайний стратег, я раптом згадала про вечірку, яка мала відбутися у нашому інституті того дня. Звісно ж спочатку щось ніби офіційної програми із конкурсами і танцями, а після – дискотека. Це було найцікавіше. Дійство на якому можна відпочити та розвіятися по справжньому… Хоча… Дискотека буде проводитися у актовому залі під наглядом викладачів і скоріш за все відірватися на всі сто не вийде. Ніяких коктейлів, ні покурити, ні покричати вволю… Ну то нічого… хоч щось…

У нашому містечку навіть був один доволі непоганий клуб. Принаймні мені так здавалося, але ще весною він згорів. Ходили чутки, що його насправді підпали і скоріш за все чиїсь дуже не байдужі батьки. Але я чогось схилялась до думки, що насправді то були викладачі. Воно й не дивно, адже щоразу після недільної дискотеки половина його відвідувачів відсипалась дома, в обіймах із тазиком і це замість того, щоб гризти граніт науки. Інша половина, яка випила трохи менше і прийшла до навчальних закладів, просто куняла за партами. Той клуб звісно почали відбудовувати. Казали, що буде просто неймовірний, втім на ті обіцянки ще варто чекати до наступного літа. Молоді, щоб розважитися, доводилося обходитися актовими залами у школах та в нашому інституті.

Мені, як першокурсниці, звісно, було некомфортно йти з друзями знову до школи, щоб потанцювати, адже як то не дивно, я відчувала себе на голову вищою за всіх, хто там був присутній. Плюс купа завдань, якою нас засипали, наче хотіли перевірити на міцність. Отже, останній раз, коли мені дійсно довелося відпочити – то ще на моєму випускному. Здається минуло лише якихось пів року, а здавалося, що минула ціла вічність…

- Ада! – мої дивні роздуми перервав Максим. Поки я подумки літала бозна де, він тихенько підсунувся до мене через прохід і штрикнув лінійкою під ребра. Від несподіванки я аж підскочила. – Не спи! – прошепотів він мені. – У сусідньому кабінеті через стіну – інформатика, - після тих слів він хитро мені підморгнув. Це означало лише одне: мав бути халявний інтернет. Я швиденько дістала свій телефон і ввімкнула WI-FI. Точно, сигнал був і навіть доволі непоганий. – Я скинув тобі дещо, - Макс знову зашипів через прохід. – Заціни!

Ну що ж, якщо Макс потурбувався про те, щоб я не витратила останні пів години на просте блукання в інтернеті, то треба було використати ту можливість. Чому б і ні? Все одно робити було нічого...

Перейшовши по посиланню, здивовано зиркнула на хлопця. Почав завантажуватися який фільм. Макс, помітивши мій здивований погляд, лишень підняв великий палець вгору. Отже, щось варте моєї уваги. У нього навіть досить непоганий смак. Якщо щось рекомендує – то те дійсно варто переглянути.

Я підключила гарнітуру, вставила у вуха навушники та ще й прикрила їх волоссям. Мені неабияк пощастило. Третя парта – мене точно не спалять. Плюс до того я ще поставила книжку на ребро, ніби щось читаю і поклала туди телефон. Підперла голову рукою і всілася зручніше. Ще б трохи – і точно як в кінотеатрі! Тільки попкорну не вистачало…

Тільки-но натиснула кнопку «PLAY», як відразу розчарувалася. Мультфільм. Ну добре, що хоч не аніме, хоча тривалість того витвору спочатку змусила мене в тому засумніватися. Чотирнадцять хвилин. Ну то хрін із ним! Навіть якщо це звичайна короткометражка, то принаймні час вб’ю.

Не встигла я навіть оком кліпнути, як ті чотирнадцять хвилин пролетіли мов одна. Навіть титри додивилася до кінця, очікуючи, що там буде якесь роз’яснення.

Як висновок, можу сказати лишень одне. Творцям такого жанру мультфільмів точно не вистачає в житті трагедій та негативу. Якогось глибоко сенсу у тому «витворі мистецтва» я абсолютно не побачила. Взагалі не зрозуміло, що хотів сказати автор. Після перегляду залишається лишень смуток і пустка на серці. Моя думка така: мультфільми мають дарувати радість, гарний настрій і звісно чомусь навчати, а там всі зусилля головної героїні зводяться нанівець. Звісно ж такий кінець бере за душу і вичавлює із тебе сльози. Зворушливо гарно і ново… А ім’я тієї героїні чогось так і засіло в голові… Сінтел…

В якийсь момент зрозуміла, що просто сиділа і втикала у темний екран телефону. Швиденько прибрала свій імпровізований кінотеатр і якщо зранку в мене настрою не було, то після перегляду було таке враження, наче помер хтось із рідні. Я для себе вирішила одне. Тільки-но задзвонять на перерву, треба дати Максу гарного ляпаса.



Скрипець Евгеній

Відредаговано: 04.06.2022

Додати в бібліотеку


Поскаржитись