Розділ 1

Ася Ковальова стягла маску на підборіддя й вдихнула на повні груди. Колеги щодня сперечалися, коли ж уже закінчиться той карантин. А їй хотілося лише чим скоріш повернутися у форму. Ковід, разом зі здоров'ям, нюхом та відчуттям смаку, забрав у неї  сили. Їй здавалося, що вона от-от розсиплеться на мільярди атомів. Але доводилося збирати себе докупи, бо скоро починався іспит у другого курсу.

Першою в авдиторію залетіла староста Ніна, низенька дівчина з пишними формами. І хоча Ася зі своїми ста сімдесятьма сантиметрами не вважала себе надто високою, Ніна проти неї виглядала зовсім низькою.

–Доброго ранку! – гукнула староста від дверей.  – Всі в зборі, можемо починати!

Викладачка поглянула на годинник, відсунувши рукав. До дзвінка залишалося ще три хвилини. Три хвилини особистого простору, спокою. Вона могла б за ці три хвилини поскролити у Фейсбуці. Могла б написати мамі, що почувається набагато краще й скоро приїде додому. Могла б подивитися в люстерко, перевірити, чи не зіпсувався макіяж. Але ж ні. Сьомій групі не терпілося швидше розпочати іспит з цивільного права.

–Можете тоді заходити, – кивнула Ася й поправила маску.

Студенти заходили по черзі, тягнули білети та йшли готуватися. Хтось з них старанно писав, порушуючи тишу звуками ручки, хтось з розгубленим виразом обличчя дивився в листок. Мартиненко, запеклий двієчник намагався списати. Ася одразу це помітила, посвердлила студента поглядом, що той з переляку навіть шпаргалку на підлогу впустив. Добре, що маска прикривала веселу усмішку. Шкода, що не могла приховати сміх. А сміятися з Мартиненка хотілося, адже він мав такий кумедний вигляд!

Іспит повільно йшов до завершення. Студенти отримували оцінки за знання й щасливі покидали авдиторію. За десять хвилин до закінчення, саме тоді, коли зляканий Мартиненко намагався видушити з себе хоча б якісь мінімальні знання, двері відчинилися. На порозі з'явився незнайомий Асі хлопець. Він мав розтріпаний вигляд. Такий, ніби спав прямо в одязі, а проснувшись, одразу побіг на екзамен. Хоча речі на ньому були дорогі. Взяти хоча б оту синю куртку, яку Ася нещодавно бачила у вітрині розкішного брендового магазину, коли прогулювалася торговим центром. Та й весь інший одяг так і кричав – перед вами не проста людина, це точно синочок багатого татка. А в тому, що хлопець не за власний кошт придбав ці речі, дівчина була впевнена. Бачила вона таких хлопчиків у «золотих пелюшках», їх серед студентів вистачало.

Золотисто-русяве волосся незнайомця було до того скуйовдженим, що захотілося негайно його хоча б рукою пригладити, надати «людський вид». А симпатичне обличчя, мабуть, допомагало «клеїти» дурненьких, наївних дівчат.

Хлопець дивився на студентів, які відірвалися від своїх білетів. Хтось посміхався, хтось хитав головою, Мартиненко прикрив обличчя рукою, ніби йому стало соромно.

«Ага, мабуть, Карпенко, – здогадалася Ася, – прийшов і то добре!»

Карпенко Андрій жодного разу не з'явився на її заняттях. До такого Ася відносилася нормально. Сама інколи пари прогулювала бувши студенткою.

Андрій, навіть не поглянувши в сторону викладачки, всівся за першу парту, заставивши свого одногрупника-відмінника перебратися назад, і став читати його білет.

Таке відношення лише розважило дівчину. Вона невідривно дивилася на студента-прогульщика й спостерігала за його діями. Він так довго вглядався у той білет, що Асі здалося, ніби хлопець досі читає по складах, як у початковій школі. Вона усміхнулася. А потім стягнула маску на підборіддя. Сил цю задуху терпіти не було.

– Вибачте! – звернулася до Андрія. – Ви, мабуть, дверима помилилися. Тут екзамен у юристів.

– Так я юрист, – впевнено відповів Карпенко й подивився на Асю з-під лоба. Її, наче блискавкою вшпарило від того пронизливого погляду. Відчула себе незахищеною, бо він заглядав у її душу, в серце, але ніяк не в очі. Навіть мову відібрало від розгубленості. Мозок посилено працював, аби видати хоча б щось розумне, але серце йому заважало.

Вони дивилися одне на одного понад хвилину. Сьома група беззвучно спостерігала за мовчазною баталією, як їм здавалося.

А насправді Ася відчувала розгубленість – не знала, що казати далі. І взагалі забула, що таке слова, як їх вимовляти й що вони складаються з букв. Серце барабанило в грудях від його сірих очей, схожих на грозове небо.

***

Андрій не хотів вчитися на юридичному. Він взагалі нічого не хотів. Йому було до вподоби безтурботне «мажорське» життя. Вечірки, тусовки. Клуби, бари. Ще зі школи він без проблем влився в «нічне життя». Хлопець навіть не пам'ятав, коли його «старші» друзі (сини батькових партнерів) вперше потягли з собою до бару. У п’ятнадцять? Чотирнадцять? Добре, що він ніколи не виглядав на свій вік, а здавався старшим.

Хіба в дев'ятнадцять хочеться гризти граніт науки? Аж ніяк. На думці зовсім інше. Що саме? Та хоча б дівчата!

Жінок Андрій любив. А вони були в захваті від нього. Звісно ж, симпатичний, молодий, при таткових грошах. Шкода лише, що для хлопця вони були на один раз. Рідко коли міг дві ночі з однією провести. Але й жодного разу своїм кралям нічого не обіцяв, так друзі навчили.

В універі Карпенко з'являвся не часто. А коли навідувався, то лише для того, щоб скласти іспит або залік. А точніше, притиснути викладача авторитетом батька. Ну або покласти до кишені копійчину. Вірніше, зелененьку банкноту, а то й не одну. І лиш зрідка доводилося впливати на «тугих» викладачів через батькових знайомих, що у верхівці факультету працювали.

Іспит з цивільного права виявився невчасним. Можливо, якби Андрій хоча б трохи частіше, аніж ніколи, читав діалог своєї групи, то не спізнився на іспит з важливого, профільного предмету. Проте, з іншої сторони, днюху дружбана Стаса на прізвисько «Сироп» пропускати ну ніяк не можна було.

Вечірка ще й досі тривала, поки Карпенко змушений був поспішати на екзамен. Подумати тільки! Двадцять годин безперервної тусні. Не рекорд, звісно, й довше бувало. Але ніхто й не збирався розходитись. Андрій хотів швидесенько розібратися з іспитом, щоб повернутися та продовжити гульню.