Невидима сила

Пролог

      Через непроглядні хащі хвойного лісу, у напівтемряві сутінок, щосили біжить, небачачи перед собою дороги, немолодий чоловік. Зачіпаючись за колючі гілки голих кущів, перечіпаючись через корені дерев, він мчить вперед, шукаючи порятунку.

      Чоловік не озирається, він чує, що той, хто його переслідує, майже дихає йому  в спину. Шарудіння листя під їх ногами розрізає навколишню тишу, яку не порушують жодні лісові мешканці. Із насуплених хмар починає крапати дощ, що заливає очі чоловіка разом із його холодним потом.

     Він вже довго біжить на межі своїх сил, втрачаючи віру у порятунок, бо куди не озирнись, усюди лише ця роща, що перекриває усі шляхи до бажаної втечі.

     Раптом чолов’яга десь збоку чує шум води і хоче пригнути у воду, бо може хоч там ця істота не дістане його. Але дарма він так зрадів, бо незчувся як послизнувся на багнюці і впав додолу, сильно забившись головою до випираючого з-під землі кореня.

     Паніка огорнула його, погляд замилився, і він намагався чимскоріш встати на ноги, але підступна багнюка не давала йому піднятися.

     Борсаючись у багнюці, він випадково зачепив оком постать його переслідувача і закляк на місці, мабуть, навіть його серце заклякло, але зимилені очі не давали побачити ознак цього створіння.

     Тепер вже дощ зі слізьми розпачу застилали йому очі. Та дивна істота вже наближалася до нього, смакуючи його страхом.

     Чоловік уже вийшов зі ступору і молив цього монстра пощадити його та дати піти. Але це не було в планах тієї кровожерливої істоти.

     Мольба чоловіка наскучила цьому створінню, і тишу розрізало надзвичайно голосне виття, що аж віти дерев затряслись. Одна барабанна перетинка не витримала цього, тому чоловік відчув несказанний біль у вусі та почав ридати ще більше.

     Біль та втома давали про себе знати, тим що чолов’яга був уже в майже непритомному стані.

     Він підняв свої червоні та стомлені очі, заглянув в обличчя своєї смерті та вже прийняв свою долю. Більше не було плачу, лише тихі схлипування: ознака суму за втраченим, не до кінця прожитим життям, за своєю сім’єю.

     Монстр усе незворушно стояв над своєю жертвою, смакував перемогою, бо врешті піймав здобич. Потроху почав підходити до нього. Дядько вже опустив очі додолу оплакуючи себе, а істота, підійшовши впритул, своєю довгою кістлявою рукою із пальцями, що були подібними до голок, торкнулася голови чоловіка наче заспокоюючи його. Це дало йому надію, що той все-таки вирішив його відпустити, посміхнувся та підняв голову, щоб подивитися в очі створінню.

     На страшній, великій голові був вирізаний рот, скривлений у неприродній усмішці, з-за якої виглядали гострі криві зуби, не було вух та носу, а очі були наче чорні бусинки та були широко розставлені. Дегенеративно побудований череп лякав не менше за обличчя. Усе його тіло було велике та незграбне. Кості випирали з-під шкіри та неприродньо горбаті хребці нагадували камені під шкірою спини. Сам він був сутулий. Мав довгі кінцівки та довгий  скрючений тулуб. Дуже худий і блідий, навіть трохи синюватий наче труп, ніби нічого ніколи не їв і сонця не бачив. З-під шкіри виглядали усі нервові закінчення та судини, у яких пульсувала фіолетова, майже чорна кров. На потилиці в нього не було черепа тож там теж пульсувало. На його кривих і незграбних кінцівках висів заплутаний мох. Ступні в нього були з перетинками, тож навряд від нього можна було втекти у воді.

     Радість чоловіка розвіялась, коли він зблизька побачив цю гидоту. На заміну їй прийшла злість. Його погляд озлобився і він оскалився такою ж посмішкою що і монстр. В останню секунду перед своєю смертю він вигукнув:

- Гори у пеклі, тварюко!

     Це була остання фраза, що сколихнула тишу в цьому страшному, таємничому лісі.



YuliaKova

Відредаговано: 27.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись