***

На стелі блимали сині вогники від вуличних ліхтарів та миготіли тіні гілок, що хиталися від прохолодного нічного вітру. Ліна лежала на спині та слухала гавкіт пса, що не змовкав уже, мабуть, з півгодини. Теж не спиться бідній тварині. Когось він там зустрів, на когось гавкає.

Годинник пробив п’ять. Ліна вилізла з-під ковдри і попленталась на кухню. Який сенс лежати, якщо все одно вона не може заснути? Хоча до початку роботи було ще аж три години, Ліна почала збиратися. Заварила каву, запхала у себе бутерброд і залізла у душ. Вона обожнювала воду. Кожного дня зранку і ввечері вона вмикала теплу воду і стояла під нею, відчуваючи, як усе погане виходить із неї, змивається, зникає у темній пащі каналізації. Вона відчувала кожною клітиною, як сила наповнює її, розливається по ній і надихає, живить, підносить над землею. Так було раніше. А тепер навіть вода не рятувала її. Вірніше, рятувала, але ненадовго. Як тільки Ліна виходила з ванної кімнати, ті ж самі думки знову налітали на неї і тягли у прірву. От і зараз, переступивши поріг ванної, вона знову поринула у чорну пустелю. У грудях пекло, сльози самі собою наверталися на очі, і спогади полізли з усіх кутків, затьмарюючи сонячний весняний ранок.

У телевізорі миготіли якісь картинки та грала якась музика. Ліна намастила на обличчя товстий шар тонального крему, але і він вже не міг приховати чорні кола під очима. На вулиці сновигали перехожі, гавкали пси та гудів транспорт. Ліна попленталась до офісу. Часу було забагато, до роботи ще ціла година. Вже місяць вона ходить туди пішки. А раніше вискакувала за півгодини, неслась до зупинки, вчавлювалась між пасажирами у маршрутку і ледь встигала прибігти за дві хвилини до початку робочого дня. Тоді вона теж не висиналася, але зовсім з іншої причини. У її житті був ВІН. Вони любили одне одного. Кожної ночі були разом. Зранку вона готувала йому сніданок. Цілувала його і бігла на роботу. Вона була щаслива. А зараз їй хочеться забути про все. Та спогади увесь час душили її, і вона жила, неначе примара, борсаючись наосліп у своєму новому примарному світі.

Ліна брела уздовж дороги. Повз пронісся мотоцикл. Її охопило непереборне бажання сісти на нього і мчати, а потім на повній швидкості врізатись у бетонну стіну. І її стражданням нарешті прийде кінець.

Зайшовши до свого кабінету, вона посміхнулася колегам, повісила на бильця стільця сумку і взялася до роботи. Дивлячись на креслення нового шопінг-центру, вона згадала, як минулого тижня не витримала і полізла на дах висотки. Вона стояла біля самого краю, дивлячись на маленькі цяточки автівок, що проносились вулицею, і думала про те, що вона відчує, коли буде летіти ті кілька секунд. Вона завжди боялася висоти. А тут стояла біля краю, вчепившись у поручні, обводячи поглядом будинки навіпроти, і раптом уявила себе на асфальті. І не змогла стрибнути. Мабуть, краще вигадати щось інше. Щось не таке страшне і більш прийнятне.

Задзвенів Лінин мобільний телефон. Вона повернулася до реальності і натисла «відповісти».

– Як справи? – запитала її найліпша подруга Тетяна на іншому кінці невидимого дроту.

– Чудово.

– Воно і видно. – Вона помовчала. – Слухай, давай сьогодні зустрінемось. Посидимо, вип’ємо.

Ліна замислилась.

– Добре, давай. Де звичайно?

– Угу.

«Де звичайно» була їх улюблена кав’ярня. Вони часто там бували, і весь персонал вже звик до екзотичного одягу Тетяни та дзвінкого сміху Ліни. Але останнім часом цього сміху не було чутно, та й сама його власниця рідко заходила до кав’ярні.

Тетяна чекала на Ліну за їхнім улюбленим столиком біля вікна. Ліна важко опустилася на стілець і глянула крізь вимите скло. Якась дівчинка з песиком на повідку зупинилася навпроти, і вони з Ліною хвилину роздивлялися одна одну. Потім пес потягнув дівчинку далі.

– Слухай, ти вже вся почорніла, – сказала Тетяна, роздивляючись Лінине обличчя. – Треба тобі якось відволіктися. Скільки можна так себе мучити?

– І що ти пропонуєш?

– Не знаю. Поїхати кудись, знайти якесь хобі, ну будь-що.

– Не можу зараз. Роботи багато, відпустку ніхто не дасть.

– Ну то давай запишись на якісь курси, гри на гітарі, наприклад. Ти ж любиш музику. Або малювання. Ти ж любиш живопис. Ну почни вишивати на крайняк.

– Ти уявляєш мене за п’яльцями? – Ліна вперше за багато днів посміхнулася щиро, і посмішка була майже веселою.

– Та не дуже.

– Ну от.

– Ну окей, сама давай думай. Досить вже чахнути. Забудь цього козла і стань щасливою.

Легко їй казати, в неї в особистому житті зараз все чудово.

Вони випили кави, побазікали про останні новини і розійшлися по домівках. На вулиці вже сутеніло. Ліна брела по мосту, розглядаючи темно-сині легкі хвилі, що виблискували у світлі ліхтарів. Вони здавалися гарними та якимись близькими. Ліна зупинилася. Вона сперлася на поручні і не відводила погляду від води. Раптом їй страшенно захотілося опинитися там, у цій густій сяючій рідині. Там вона не буде відчувати самотності й болю, там її не буде пекти ізсередини. Там, у цій важкій глибині, на неї чекає прохолода та відчуття свободи. Там не буде страшних спогадів. Вона перехилилася через парапет.

– Насправді там фігово, – пролунав поряд хриплуватий жіночий голос.

Ліна здригнулася від несподіванки. Вона швидко повернула голову. Справа від неї стояла дівчина років двадцяти. На голові в неї були довгі жахливі дреди, одягнена вона була у рвані джинси та довге безформене пальто. За плечима висів маленький рюкзак. Обличчя в дівчини було бліде, а великі сірі очі дивилися якось по-старечому, неначе їй було вже років сто.

– У якому сенсі фігово? – вирвалося у Ліни.

– У всіх.