Нова ера. Незліченний хаос

Глава 1. Давіан Тул

Космос завжди тягнув до себе людство. Воно хотіло пізнати щось нове. Щось, що досі небачене. Так від перших спроб покинути планету пройшло багато часу. Десятиліття промвйнули, як людство нарешті покинуло свій дім и колонізувало місяць у 2034 році. Це дійсно був великий стрибок для людства и перший крок на шляху до кращого майбутнього. Низька гравітація зробила місяць передовим центром бля розробки і будування новітніх прототипів космічних кораблів. Та по багатьох причинах колонізація інших планет все відкладувалася й відкладувалася. Та у 2057 році група із десятки гігантських кораблів колоністів покинула верфі і направилась до марса. Ці кораблі біли повністю самодостатні. Лиш у 2060 році, як і планувалося, кораблі досягли поверхні Марсу. Це був великий день, та в цей час розгорілася третя світова війна між Азію та Європою, та згодом війна охопила всю планету. Так закінчилася докосмічна ера і розпочалася перша космічна ера людста. Поки колонія на Марсі все більше розросталася, на Землі панував хаос війни. Також третя світова загрожувала і усім колоністам Місяця і ті поспіхом збудували ще більше кораблів і відправилися на Марс. Так зник єдиний з'єднуючий ланцюг між новою колонією на Марсі та Землею.
Так вони розвивалися ізольовано. Лиш в 2067 війна закінчилася і в ній не було переможців. Людство почало підніматися й відновлювати те, що було зруйновано. Та Марс за якісь сім років досягнув небувалих успіхів у науці! Була знайдена якась наукова станція древньої раси під червоними пісками планети. Після досліджень покинутих артефактів, технології злетіли до небес! Також був відкритий Х-елемент. Синтезувати його людство не могло. Та на ньому працювало майже все у Древніх, як згодом назвали цю расу. За наступні десятки років колонії були на більшій частині планети. Хоча, й людського ресурсу було не так і багато. Планета була самодостатньою і розвиненою. Повсюди працювали роботи, що були приведені із собою, а потім і налагодилось будування нових. На початку нового століття у Марса був уже космічний флот, що випереджав технології Землі на століття вперед. Завдяки новим технологіям стало можливе будування невеликих космічних кораблів і не боятися згубного впливу космосу. 
Такі кораблі відправилися до Землі, де їх вважали за прибульців і готувалися уже до вторгнення. Та замість прибульців у 2107 році на землю вторглися чисельні армії машин. На Землі вважали це расою машин. Вони менш ніж за рік захопили всю планету і поставили там свій режим. Лиш після закінчення війни відкрилося лице загарбників. Це були люди... Відкинувши нюанси, ця війна пішла на користь людству. Хоча і на Землі панував один режим, та за нього людство процвітало. Так розпочалася друга космічна ера.
Згодом людство почало колонізували сонячну систему, а згодом й інші також. Були знайдені древні квантові вотора, що працювали на Х-елементі та самі його синтезували у потрібних кількостях. Завдяки ним людство все швидше і швидше колонізувало космос. За таких умов Марс не міг контролювали все й заявив про надання суверенітету усім колоніям за межами сонячної системи. Утворювалися все нові і нові фракції. Також більшого значення стали набувати міжзоряні корпорації. За них ера отримала неофіційну назву: "Нова ера корпорацій". Ці корпорації були державами між держав із своїм флотом армією і законами. Також весь цей час знаходилися все нові і нові артефакти Древніх, що штовхали науку вперед.
Нова темна ера розпочалася із утворення спочатку невеличкої імперії Трей у другій половині ХХV століття. Вона спочатку була як інші аналогічні імперії, та досягла прориву у військовій сфері й почала загарбувати все нові й нові території, поки не поглинула більше половини галактики. Земля стала столицею, а корпорації, на жаль, почали розпадатися через самі Імперію Трей. У 2736 році у ній розгорілася громадянська війна небачених досі масштабів. Вся імперія була охоплена вогнем повстання... Так відвойовані повстанцями території отримали назву Об'єднана Федерація Землян у 2770 році. Імперія не визнавала більш демократичну фракцію й досі не залишає шансів повернути свої території. Так розпочалася нескінченна війна. Та коли усі були виснажені війною, з'явилася нова сила. Вона прозвала себе Ієрихон і розпочав загарбувати землі малих фракцій і двох гігантів, воюючих між собою. Так у Нескінченну війну вступила нові невидана досі сила релігіозного Ієрихона. Після цього почали з'являтися біотики: люди із здібностями, що не піддавалися поясненню; це щось на кшталт магії, та не в тому розумінні, яке склалося після фентезій протягом століть. 
На даний момент йде 3016 рік. Мене звати Давіан... Давіан Тул. Я - віце-адмірал флоту Об'єднаної Федерації Землян. Мені дана честь керувати північним фронтом нашої величної країни. Крім мене тут гризуться й імперці з фанатиками, а ми, нажаль, між молотом і наковальнею, та не надовго... Останнім часом у космосі тихо. Зовсім тихо... Інші б раділи, та мені це взагалі не подобається. Так. . Я забувся сказати, що я ще й біотик: від народження я володію могутньою силою. Таких, як я, доволі багато. Якщо статистика не бреше, то одна особина на мільйон. Та це багато як на теперішню кількість населення. Хоча і більшість божеволіє від впливу цієї сили. Вона поглинає їх, робить своїми маріонетками... Маріонетками темних богів... Так, ці сили - дари темних богів. Їх релігії заборонені в нас, та люди такими народжуються. Всьому вина одна - Ієрихон. Він відкрив шлях темним богам у цей світ. Хоч і не напряму, та вони можуть  діяти на наш всесвіт. 
Такі як я переслідуються владою. Що з ними роблять після того, як змогли зловити живим, я не знаю. Та я - виняток. В іншому випадку я б не був тут...
Ставши із металевого стільця, що за письмовим столом, я відчинив двері власного кабінету і вийшов у довгий коридор. Стіни були суцільнометалеві, як і усі автоматичні двері. Та далеко йти не прийшлось. Відчинивши двері навпроти за допомогою ключ-карти, я стояв у невеликій кімнаті. Стіни її також металеві, та одна із них - великий екран, який увімкнувся і перед мною постав адмірал Андерсон. М'яко говорячи, він уже при роках. Та не прислухатись до нього - нерозумно. Він - людина із великим життєвим досвідом. Сиве волосся йому навіть личило. Лице у зморшках. Адмірал був одягнений у темно-синю військову форму. Вона так і не змінилась від тих далеких часів...
Ми віддали одне одному честь.
— До мене дійшла вістка, що ви збираєтесь до нової кампанії.
— Так точно!
— Давайте відкинемо всі формальності. Ви ж знаєте, Давіане, що я завжди ставився до вас лояльно— його лице було спокійним із нотками сумнівів.
— На що ви натякаєте?
— На те, що рада категорично проти того, що ви хочете розпочати.
— Ні! Таку можливість не можливо втрачати! Командуючий Імперії ще ніколи так близько не був!
— Мені шкода, Давіан, та вас викликають на Авелірум.
— Ні! Це повинна бути помила!
— Мені шкода... Ніякої помилки немає... На жаль, у вас немає вибору. Якщо ви не прибудете в столицю, то вас буде звинувачено у державній зраді. Я цього не хочу, та й ви теж, мабуть.
— Прийнято... На Авелірум, значить на Авелірум...
— Я теж не в захваті від цього, та нічого зробити не можу. Вибачте...
— Не вибачайтесь. Ви не винні... Можливо, це я щось не так зробив.
— Адмірал Андерсон, кінець зв'язку.
Екран знову став чорний, як ніч. Вийшовши, я направився до містка, який був не далеко звідси. Космічний корабель був дійсно гігантський: сім з половиною кілометрів. Їх не багато у Федерації, і кому попало не довірять таке.
Я пройшов прямо по коридору до містка. Весь дредноут із середини був із сталі.
Місток просторний. Формою як трикутник із заокругленою вершиною. В висоту не менше чотирьох метрів. Бокові стіни усі в вікнах. На відстані в майже десять метрів було підвищення на метр. Я вийшов на нього і став коло крісла, з правої сторони стояв невеличкий пульт управління. Я натиснув на одну із небагатьох кнопок, і з стелі опустилося чотири скляних стовпа.
Навколо мене з'явилась голограма галактики, і червона мигаюча сфера, що позначала теперішнє місцеперебування дредноута. З лівого боку від крісла із землі піднявся стовп, він відкрився і там були білі рукавиці. Я їх одягнув, і почав з їх допомогою приближати, на голограмі галактики. Згодом я приблизився до системи Авелірум-Тета і вибрав четверту планету Авелірум. Перед мною відкрилась модель планети. Це була одна із тих планет, де можливе життя. Атмосфера, із трохи більшим рівнем кисню ніж на землі колись. На жаль, Земля належить імперцям... Та зараз не про це. Що також важливо — наявна рідка вода. Температура в середньому на п'ять-сім градусів за цельсієм вища ніж на Землі. Авелірум став новою колискою людської цивілізації. На ньому було висаджено безліч земних видів рослин. Спочатку вони не могли самі існувати, та згодом вони все-таки адаптувалися. Планета квітуча. Є і тварини. Вони майже такі як і на Землі. Можна називати цю планету другою Землею.
Я вибрав на моделі столицю планети, що слугувала і столицею Федерації.
Після цього голограми зникли, і я поклав рукавиці на стовп, після чого він закрився і опустився. Сівши на крісло, я розслабився. Спереду коло вікон сиділи десятки людей, які регулювали ті, чи інші функції дредноута. Всі вони були з різними нейроімплантіми.
Раптом із стелі опустився великий монітор.
— Адмірале, у мене є новина на рахунок того імперського шпигуна, якого ми зловили на днях,— це була моя права рука, полковник Ангелос. Лисий із шрамом через праве око.  У стандартній сірій військовій формі. 
— Говори.
— Схоже він із Імперського ордена Інкізиції.
— Інквізитори значить... Дуже цікаво.
— Так. Наполягаю на тому, щоб ви спустились з мостика і з'явились тут.
—Не приймайте ніяких дій, я уже йду.
Після цієї розмови я поспішив до Полковника. 
Прийшовши,побачив, що за склом сидів прив'язаний до металевого стільця імперець. Він був без верхнього одягу, який лежав недалеко від нього. Лисий із невеличкою бородою. Років сорока на вигляд.
— Мовчить,— промовив Ангелос.
— Ти говирив з ним?
— Так, це я здер з нього одяг, і побачив на спині татуювання Інквізиції.
— Як пошуки його можливий напарників?
— Глухо, якщо вони є, то добре замітають сліди.
— Зрозуміло. Подай мені шприц.
— Самі будете?
— Так, він же зв'язаний, та і зброї при ньому немає. Так?
— Так,— Ангелос подав мені маленький шприц із зеленою рідиною.
— Відчиняй.
Ангелос підійшов до невеличкого пульта управління, і відкрив двері. Я пройшов в середину і вони зачинилися. Вони були завтовшки в декілька сантиметрів, і відчинялись гідравлікою. Скло було броньоване, завтовшки як двері.
Кімната з інквізитором була розмірами в два на чотири метра, і поцентрі сам в'язень.
— Ну що? Будем самі говорити, чи тобі допомогти?
Відповіді я не дочекався. Пройшовшись ззаду, я побачив те саме татуювання Інквізиції.
— Мабуть, ти чимось відзначився, якщо тебе відправили на моє судно. Судячи по татуюванні бувалий— він почав бубніти щось незрозуміле собі під носа.
— Можливо це розв'яже тобі язика...— я уколов йому в шию цю зелену рідину із шприца. Інквізитор почав кричати від болю.
— Ми могли б без цього обійтись, та ти зробив свій вибір— через деякий час він перестав кричати і похилився.
Я присів навпроти нього і подивився в очі. Дивно, та у нього очі стали чорними. Він голосно дихав, а руки трусилися. Я взяв його обома руками за голову і підняв її. Він знову щось бубнів собі під носа.
— Хто ти, і чому ти тут? Яка твоя місія— на що він почав сміятись — Ти... Ти дійсно думав що я так просто заговорю?..— прошепотів інквізитор.
Дивно, сироватка на нього сироватка не подіяла. Ще такого при мені не було...
— Всі ви згорете в аду! Вам це не спинити! Нікому не спинити! Живете собі в свому куточку і нікого не підпускаєте до нього! Згорите всі в аду!
— Ну це потім, зараз ми ще живі.
— А ти, адмірал, тупіший, ніж я думав.
— Побережи ці слова для себе.
— Мені живому звідси не вибратись, я і слова корисного тобі не промовлю!
Раптом він розірвав залізні кайдани, якими він був прикований до стільця, і вчепився мені в шию та почав душити. Я упав, та схопив той шприц і уколов супротивника у шию. Він відпустив мене і вийняв шприц із шиї. Я зловив його праву руку, і заломав її. Інквізитор упав на коліна.
— Я б із насолодою вбив би тебе,—
Після цих слів я підняв і кинув його об стіну, після чого вийшов із кімнати.
— Забруднив мені форму...
— Я навіть почав хвилюватися.
— Ех-х, Ангелосе, я міг його не торкаючись вбити, якби ж я не мав іншого вибору. 
— Він біотик. Інакше б не розірвав кайдани.
— Слабкий. Практикує знедавна, або закинув практикувати.
— Його сироватка не зламала.
— В неї ефективність не сто відсотків— я зняв плащ і склав його.
— Будуть якісь новини, ти знаєш, де мене шукати. Я зв'яжусь з командуванням.
Після цих слів я пішов у свій кабінет. При вході кинув плащ в урну праворуч біля входу і пішов далі.
Кабінет просторний. Виконаний у сірих тонах. Зліва від дверей чорний дерев'яний стіл з стільцями і великий за розмірами у два на один метра, холодильник. За два метра від дверей пониження, десь на десять-п'ятнадцять сантиметрів. Далі завдовжки в чотири метра моя "робоча зона" і знову підвищення під двері. Праворуч стіна-акваріум, а ліворуч ще один стіл, теж дерев'яний, і декілька крісел. За ними на відстані в декілька метрів стіна-монітор, у випадку чого через нього інколи зв'язується зі мною вище командування, звісно, неофіційно.
Я пішов прямо, відкрив двері. Прямо і праворуч були ще двері. Цей імпровізований коридор мав розміри півтора на півтора метра. По краях підлоги і стелі горіли лаймові світлодіоди, яки були повсюди і налаштовувалися мною. Та основне освітлення здійснювалося LED-панелями. Вони можуть змінювати свій колір за моїм бажанням, та зазвичай вони світять м'яким білим світлом. Відчинивши двері, що були прямо перед мною, я зайшов у невеличку кімнату. Це була моя спальня. Ліворуч сіре залізне ліжко із червоним покривалом і праворуч від ліжка, тумбочка. Праворуч терраріум із змією. Королівська кобра.
Я ліг на ліжко. А що, як той інквізитор свідомо себе видав? А що, якщо це все частина його плану? Від Інквізиції можна чекати багато хитрих сюрпризів, та чи це один із них? Може просто убити інквізитора і все, я сумніваюсь, що з нього ми зможемо видавити щось. Із того, що я знаю, то наша в'язниця це нічого, порівняно із тим, як їх підготовлюють. Хоча я точно і не знаю про них нічого.
Згодом я заснув, не закінчивши свої роздуми.
Мене розбудив стук в двері, гучний і монотонний. Я піднявся і пішов до дверей.
Вони відчинилися і перед мною постав чоловік, років тридцяти п'яти. На ньому була одягнена піщано-жовта камуфляжна форма. А на погонах імперський орел. На голові жовтий берет. Звичайна імперська форма. Зовнішність нічим не примітна. Моментально зреагувавши, я схопив його руку і заломав, та придивившись я відпустив імперця.
— Тіт, ради всього святого, в що ти віриш, зніми цю форму. Хоча б коли тут і так ходять інші імперці. Чого хотів?..
— Зато ви в формі...— Тіт пожав плечами й додав— хотів долучитись до пошуків інших імперців.
— Можна спочатку запитаю, чому?
— Не можу сидіти склавши руки, коли по кораблі розгулює можливий...— він зробив паузу і продовжив— Ворог? Чи Друг? 
— Ворог. Однозначно. Хоча, можливо й знайдеться хтось, що коштує моєї уваги.
— Брати живими?
— Живими, або мертвими. Якщо хочеш, то приступай до роботи. Скажеш, що я дав дозвіл. Трохи пізніше я сам це підтверджу. І це... Вибач за руку.
— Та нічого. Трохи поболить і перестане. Удачі.
— Удачі— це був Тіт. В минулому імперець, а зараз мій радник. Хоча і він ніколи не одягав нашу форму.
Я більш-менш виспався. Коло холодильника стояла невеличка тумбочка, і на ній стояла кавоварка. Скільки років не пройшло, та не змогло людство винайти щось краще за каву.
Я дістав із холодильника картопляне пюре і зігрів його, тим часом кава приготувалась. Поївши і випивши випивши, я забрав із урни уже чистий плащ, надягнув його, а разом із ним чорні рукавиці, пішов на місток. Синя форма і чорний плащ із жовтими погонами не дуже красиво дивились, та цей плащ мені подобався. Він трохи довший колін. 
Вийшовши на місток, я зразу побачив Авелірум. Він прекрасний. Навіть красивіший за Землю.
Кришталево чисті хмари частково закривали планету, були чітко видно материк і оточуючі його гігантські острови. Як і Земля, він більше як на половину покритий водою, та в свою чергу майже в два раза більший за неї.
Підійшовши до пульта управління, я зв'язався із адміністрацією космопорту столиці..
— Давіан Тул, віце-адмірал флоту Федерації, прошу дозволу на посадку— мені відповів приемний жіночий голос.
— Ваш запит розглянуто, дозвіл на посадку наданий, ласкаво просимо на Авелірум, віце-адмірале. Кінець зв'язку.
Після цього я спустився з містка і попрямував до ангарів, де стояв мій особистий фрегат.
Ангар був гігантський, а поцентрі стояв фрегат. Плоский, трикутної форми. По центру основний двигун, діаметром в декілька метрів. По боках крил ще по одному двигуну, вони менші і, відповідно, допоміжні. Сам корабель сірий із синіми елементами. Так от склалось, у нас сіро-сині кораблі і техніка, у Імперії піщано-жовті, а у Ієрихона чорно-червоні, хоча повсюди є свої винятки і камуфляж.
Ліфт на сам фрегат був спущений. Я зайшов всередину, разом із декількома солдатами офіцерського складу. Поклавши руки на біометричний сканер, я потримав їх декілька секунд і двері ліфта зачинились, після чого він почав підніматись. Сам ліфт був із сталі.
Як ми піднялись, то двері позаду мене відчинилися і ми пішли до мостика.
Сам місток був аналогічний тому, що у дредноуті, та набагато менший, і з декількома місцями спереду для керування фрегатом, а по центрі моє місце.
Коли всі сіли по своїх місцях я дав наказ вилітати на столицю планети. Гігантські масивні ворота попереду відчинились. Та розгерметизація не відбулась. Повітря стримував якийсь бар'єр. Він переливався синьоватим кольором. Фрегат вилетів з ангара і попрямував до планети.
Та я не розумію, для чого мене викликали в столицю, для того, щоб я відмовився від перехвату ворожого командуючого досить було прямого наказу. Та і щоб долучити до іншої кампанії, чи ще чогось теж досить прямого наказу, а подорож із периферії до столиці довга, і багато ресурсів на це потребується, у Верховного командування повинна бути вагома причина для такого наказу, надіюсь, нічим поганим це для мене не закінчиться.
Ми ввійшли в атмосферу планети. Погода була привітна, де-не-де плили по небі хмари над столицею. Повсюди виднілися ліси, а за ними столиця. Велична столиця. Виднілися білі хмарочоси, із яких саме і складалась столиця Федерації. 
Ми сіли в декількох кілометрах від столиці в космопорті. Нас зустріли в терміналі і відвели до транспорту, після чого ми рушили до самої столиці.
Вийшов я із машини лише на головній площі. Вона була гігантська, викладена із якогось білого каменю. Росли якісь дерева і по центрі монумент із гербом Федерації: вінок із моделлю сонячної систем із чотирьох планет і зірки по центрі, а під ним написано: "Воля і незалежність системам Об'єднаної Федерації!"
Просто, та мені подобається, воно коротко характеризує те, за що ми боремося. 
Я зайшов у велику будівлю у формі шестикутника. Там мене повинні "зустріти". Навколо було досить охорони, та мене пропускали без перевірки, мабуть, їх попередили. Прийшов я у великий зал в центрі будівлі. Він, які і все, був білим. В центрі великого залі сиділо на кріслах троє адміралів, серед яких і Андерсон. Я віддав честь.
— Можу запитати, причину мого невідкладного візиту?
— Про це потім. У нас є інформація, що на борту вашого дредноута знаходиться імперський офіцер.
— Ви про інквізитора?
— До полоненого ще розмова не дійшла, Давіане.
— Зрозуміло... Тіт не при справах, якщо можна так виразитись, він в минулому імперець, а зараз моя права рука по справах Імперії.
— І дозвольте запитати, ви йому довіряєте?
— В мене немає причин йому не довіряти.
— Цікаво, чому? Чому ви довіряєте імперцю більше, ніж іншим?
— Я не говорив, що іншим менше довіряю, ніж йому, та за офіцерський склад, що оточує мене, я можу поручитися головою, вони всі були перевірені у різних ситуаціях і умовах.
— Ви розумієте, що наявність на вашому кораблі нашого ідеологічного ворога не вселяє довіри?
— Так, я це розумію, і розумів реакцію екіпажу на нього.
— Так що вас змусило взяти його на свій корабель?
— Знаєте, я спочатку думав його вбити, навіть не хотів брати в полон, здавалося б, навіщо мені цей імперець, та потім я подумав, він один із тих, хто майже вбив мене.
— Тобто, ми все правильно почули, він хотів вбити вас, і в нього це майже вийшло?
— Так, все вірно.
— Тобто, той хто вас майже вбив на данний час ваша права рука, ви розумієте, що ви зараз говорите? У мене лише одне логічне пояснення цьому, і воно свідчить не в вашу користь.
— Я все прекрасно розумію, та є ще одне пояснення, до якого ви не дійшли. Я біотик, наділений дарами темних богів. Я з часом вдосконалюю свої здібності.
— І що ви хочете сказати? Що ви переконали імперця, що він вам друг? 
— Це було б дуже просто, і погодьтесь, звучить по-дурному.
— Так, яке ваше пояснення цьому?
— Я змінив його кругозір, так сказати, він був моєю, якщо не помиляюсь, сорок п'ятою спробою підкорити розум. Результат був дещо інший, ніж я очікував. Його особистість залишилася і він здатний самостійно мислити, приймати рішення, заперечити щось, якщо це розходиться із його точкою зору, та є один нюанс. Наче він залишився тим самим, та його точка зору сильно змістилася у мій напрямок, інакше говорячи, мої інтереси - його інтереси, моя точка зору - його точка зору.
— І ви не боїтеся, ножа в спину?
— Це виключено. Щоб він захотів мене вбити, потрібно щоб з ним зробити те, що я з ним зробив, а ще одне таке вторгнення в його розум, він наврядчи переживе.
— Думаю, ви розумієте, що якщо ми в вас, чи у комусь з вашого оточення побачимо загрозу, то всі будуть негайно ліквідовані.
— До цього справа не дійде, якщо хтось із мого оточення буде зрадником, то він не доживе до приходу ліквідаторів, а я при свому розумі не зраджу Федерацію, вона мені подарувала майбутнє. Думаю на рахунок цього питання все?
— Нехай, думаю та сама історія і з ієрихонською відьмою?
— В принципі, та сама. Та чому ви аж тільки тепер про це заговорили? Я не приховував їх присутності.
— На те були свої причини.
— Та у мене є питання, чому ви проти моєї нової кампанії.
— Подробиць вам не потрібно знати, та можу сказати, що там уже діє група агентів. А також у вас є нова задача, про яку потрібно особисто поговорити, як ви зрозуміли, перехвату цієї інформації ворогом неможливо допустити.
— Так, я догадувався.
— Поки що ми вам довіряємо, попри імперця і відьму, а також практику біотичних здібностей.
— Дякую за довіру, я не підведу.
— Ми також на це розраховуємо...
— Так, яка справа, із такою секретністю?
— Секретні розробки. Одна із лабораторій на на планеті Егіда-3 не відповідає, ми присилали розвідку, та вона також не відповідає. Згодом ми втратили контакт із планетами Егіда-2, Егіда-5 та Егіда-4. Нами було обрано вас для вияснення і ліквідації проблем. Лабораторії вели дослідження над експериментальними зразками зброї
На цьому все, що потрібно вам знати. Можете іти. —Дивно, що вони лише зараз згадали про моїх тілоохоронців. З одної сторони я повинний виконувати наказ, а з іншої щось не хочеться летіти у сектор Егіда, та проти наказу не підеш, та і мене з половиною мого флоту луквідують без розслідувань, звинувативши у державній зраді.
Вийшовши із будівлі і сівши у транспорт, я вирушив до космопорту, після чого піднявся на борт фрегата і ми вилетіли. Згодом, таки, ми підлетіли до дредноута. 
Як я вийшов із ліфта фрегата, то побачив як декілька військових, у формі спеціальних військ вели напівоголеного інквізитора до якогось фрегата, із розпізнавальними знаками у вигляді рівнобедренного трикутника, в середині прямокутника . Підійшовши ближче, я розглянув форму спецвійськ детальніше. Металевий шолом із інтегрованою маскою, з правого боку якої на вусі була антена. Шолом повністю закривав голову. Також вони були одягнені у чорні плащі, та я ще побачив, що вони всі покриті металевим костюмом зеленого кольору, із поверхні якого виходило ледь помітне синьовате сяйво, мабуть, силовий щит. Я підійшов ближче і зупинив їх.
— Хто дозволив забрати інквізитора?— вони зупинились.
— Наказ наданий вищим командуванням, ми лише виконуємо наказ,— промовив спец, що був попереду.
— Я тут вище командування!
— Вибачте, та нам даний наказ доправити члена ордену Інквізиції в орбітальну в'язницю, наказ наданий Верховною Радою, і перешкоджання виконанню наказу карається розстрілом на місці без суду і слідства, незалежно від статусу особи, що вчиняє злочин.
— Я все це знаю, майоре.
— А тепер з вашого дозволу ми продовжему рух.
— Йдіть уже. Геть з мого дредноута...
Вони пішли далі, сіли у свій фрегат і полетіли. Після їхнього відбуття, я пішов роздратований у свій кабінет, по дорозі зустрів Ангелоса і дав наказ йому керувати друдноутом, поки що, і відправлятись у сектор Егіда.
Сказати, що я роздратований — нічого не сказати. Я був злий! Крім того, що заборонили розпочинати нову кампанію проти Імперії, так ще й забрали інквізитора, від якого я міг довідатись багато чого цінного, ще б тільки декілька тижнів! Може я і знайшов би спосіб його розколоти! Ще й ці специ ходили по моєму кораблі де заманеться! Недолюблюють мене в раді... Для них я потенціальна загроза. Один я біотик у на вершинах військової ієрархії. Раді не зовсім потобається те, що я можу теж приймати участь у боях. На моїх плечах флот, і моя смерть — це сильний удар по ньому. Без командуванням люди стають стадом, а знешкодити стадо не представляє проблеми. Звісно у разі моєї смерті призначать нового головнокомандуючого моєму флоту, та до того часу, як це відбудеться, велика його частина буде знищена. По тій же причині так необхідна мені була та кампанія у північно-західній частині мого фронту. Разом із дредноутом ввірватись вглиб територій Імперії і знешкодити, або взяти у полон їхнього командуючого, після чого так само швидко покинути розорений сектор.
Ввійшовши в свій кабінет, я пішов в свою спальню, взяв із тумбочки пігулку заспокійливого і випив її разом із водою, після чого ліг на ліжко. Як же мені все набридло, одні ті самі стіни, а за ними безкрайній та мертвий космос. Лише деколи я можу ступити на землю, і те не на довго. Дредноут - мій дім, як би я його не любив, чи ненавидів. Інколи здається, що ці стіни тиснуть на тебе, от-от стиснуться, та нічого не відбувається. Найважче - не з'їхати з глузду. Не дивлячись на те, що у мене майже все є. Все те саме продовж років. Я, мабуть, знаю кожен куточок цього гігантського корабля, знаю, на що він здатний, і навіть у якійсь мірі відчуваю його як частину себе... Якийсь незрозумілий зв'язок між людиною і машиною. Ще й темні боги не дають спокою. У їхніх інтересах те, щоб я з'їхав з глузду і погубив їм половину флоту. Інколи я шкодую, що наділений їхніми силами, хоча сила могутня. Крім того, дредноут, всі есмінці і деякі фрегати оснащені додатковим рівнем захисту. Цей захист проти енергії темних, і як наслідок і світлих богів. Їхня енергія погано проходить крізь сплав урану-238 із платиною. Також шаром цього сплаву покриті всі великі орбітальні станції. Ця енергія погано проходить через електромагнітне поле планети, та відтворити таке поле не вдається, до сьогоднішнього дня немає ще такого генератора електромагнітного поля, який генерував достатньо сильне поле і міг працювати без упину.
Я, у якійсь мірі, обманюю темних богів. Я не даю їм напряму впливати на мене, що їм не подобається. Та є те, через що вони так і не забрали у мене цю силу. Хоча я і проти того, та усі, хто помер від моєї руки, не може просто померти, його душа, мабуть, так найкраще це називати, попадає до рук мого бога-покровителя. Цим богом є Улькир. Він являється богом знань. Як мені відомо, Улькир не темний бог, по крайній мірі не повністю... Він раніше був світлим богом, та ще задовго до мого народження, верховний темний бог Узатот поселив в середині Улькира насіння хаосу, яке повільно розпочало поглинати все добре у бозі знань. На даний час всередині нього ведеться боротьба між добром і злом. Частина душ, що надходять до нього віддається Узатоту, а інша половина знаходить спокій. Все залежить від того, яка частина бога на даний час переважає. І дивлячись на те, змінюються мої сили, що дані Улькиром. Хоча я точно не знаю, як насправді. Так говорила відьма, як виразилась Рада про неї.



Вадим Кушнір

Відредаговано: 26.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись