Інша я

Те, чому немає пояснення

16.03.2021 р.

Сьогодні я попала у минуле. Знаю, звучить не дуже і, якщо чесно, я і сама б ніколи не повірила що таке можливо. Але переді мною докази, на які просто не можливо закривати очі. Але давай все по порядку.

Бзз-бззз. Телефон у моїй кишені завібрував. Я торкнулася дисплею і побачила виклик, дзвонила моя подруга, яка була підписана в мене як Мальок.

Алло, Кір ти де?  Ти ідеш на пару? – З телефону пролунав голос Юлі, яка, скоріш за все, подумала, що я знову прогулюю. Прийдеться її розчарувати.

- Ага, я вже біля АТБ, за п’ять хвилин буду.

- Давай біжи, а то ще одна «н» і тебе точно відчислять з коледжу.

- Ха-ха, не дочекаєшся. Ти краще скажи у якій ми аудиторії.

- Ми у 103, вже чекаємо тебе з Наталею.

- Дякую Мальок, я скоро.

Я закінчила розмову, і продовжила у швидкому темпі свою дорогу. До пари залишилось десять хвилин, але треба прийти швидше і трохи підготуватись до заліку з етики. Яким боком цей предмет стосується мого профільного навчання мені зрозуміти важко, але тим не менше, він входить у програму і його треба здати.

Рівно через п’ять хвилин я була вже у аудиторії, як і обіцяла. Там мене зустріли мої «чудові» одногрупники, а ще Юля і Наталя. Ми трохи поспілкувались, після чого до кімнати зайшла викладачка, роздала нам завдання, а сама зайнялась своїми справами, давши цим самим нам добро на списування.

Пройшло близько години, Юля і Наталя вже закінчили і здали свої роботи, а я тим часом дописувала останнє завдання. Дівчата сиділи і про щось розмовляли, а я, хоч була всього на одну парту попереду, не могла розібрати про що саме.

- Валеріє Ігорівна, ми вже з Юлею все написали, можна нам піти у їдальню? – неочікувано подала голос моя подруга Наталя.

- Так ми дуже голодні, не встигли сьогодні зранку поїсти, - підтримала її Юля.

- Так дівчата ідіть, ви ж уже здали свої роботи, - відповіла їм наша викладачка з етики, ледь стримуючи посмішку.

Дівчата радісно почали складати свої речі до сумки, потім встали зі своїх місць і пішли вдягти верхній одяг, продовжуючи при цьому свою розмову.

- Я допишу і підійду до вас - пошепки сказала я подругам, які вже вдягнулись і були готові вийти з аудиторії.

- Добре, подзвониш, будем чекати – сказали вони і вийшли за межі кабінету.

Вони пішли, і буквально через пів хвилини у мене пропадає Інтернет. От блін, я зовсім забула, що була під’єднана до точки доступу Юлиного телефону. Я більше не мала з чого списувати. Тоді я ще раз поглянула на два останніх терміни, визначення яких мені треба було написати. Це були терміни «засуджений» і «конфлікт». Що таке конфлікт я знаю ще з часів школи, тому його визначення я без проблем написала. Хто такий засуджений, ми вчили на кримінальному процесі. Чесно кажучи, я майже не пам’ятала теми, на якому ми розглядали статус цих осіб. Але, не зважаючи на це, я все одно щось написала.

- Можна мені також у їдальню? – запитала я викладачку, коли підійшла до її столу, щоб здати роботу.

Вона кивнула, після чого я зібралась і вийшла геть з кабінету. Дійшовши до їдальні, я побачила, що дівчат тут не має. Я підозрювала, що їх тут не знайду, але перевірити треба було. Після цього я подзвонила Наталі, і вона сказала, що вони у кав’ярні. Я дуже добре знала це місце, тому одразу направилась туди.

А далі.... Далі моя пам’ять натикається на стіну, настільки високу і товсту, що не можливо побачити і почути того, що за її межами.

Останній мій чіткий спогад – це те, як я виходжу за межі коледжу… І от я вже стою біля кав’ярні, і бачу як Юля, Наталя і рижоволоса дівчина п’ють каву. Перше дивне, що я помічаю, це те що у Наталі темне волосся, хоча вона трохи менше місяця тому назад перефарбувалася у світло-русявий, а бачила я її буквально десять хвилин тому. Вона ніяк не могла так швидко змінити колір свого волосся, навіть якби дуже сильно захотіла. Тоді помічаю ще одну людину у цій тісній компанії. Зі спини до Юлі підійшов Валентин, її колишній хлопець, після чого обнімає мою подругу за плечі, що також дуже дивно. Наскільки я знаю, Юля з ним сильно посварилася більше семи місяців тому, і з того часу вона не хоче нічого про нього чути.

І ніби цього було недостатньо щоб я засумнівалась в адекватності того що тут відбувається, рижоволоса дівчина повернулась до мене так, щоб я могла чітко її бачити. На цьому моменті я остаточно втрачаю здатність адекватно думати, тому що перед собою я бачу, хто би міг подумати… Себе. Я бачу себе блін рижу, якою я була два роки тому…

У цей момент паніка і страх гострим лезом пронизав мене наскрізь. Я на дерев’яних ногах розвертаюсь і біжу геть звідти. Моя голова геть порожня, до горла підступає ком. Я не пам’ятаю, скільки я бігла. Зупинилась я тільки тоді, коли зовсім вибилась з сил. Я не розуміла де я, та і не важливо тоді мені це було. Побачивши перед собою лавочку, я обезсилено упала на неї.

Хто вони? Це була я? Що тут відбувається? Де я? Як я сюди попала? Приблизно такі питання крутилися у моїй голові, і не знаходили відповіді.

Скільки часу я так провела не знаю, отямилась я тільки тоді, коли почало темніти. Я поглянула на телефон. На екрані висвітилась година 20:16. Нижче писало Пт. 16 березня 2019 р. Мені нічого не залишалось, як прийняти той факт, що я потрапила у минуле, яке було два роки тому. Я не хотіла вірити у реальність цих подій, але як об’яснити те, що я бачила по іншому я не знала.



Іриз

Відредаговано: 13.04.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись