Нявка: Нерозказана Казка

1. Споришеве повітря

На межі двох світів вона ходила у платті з довгим прозорим шлейфом. Здається, воно було зовсім мокрим. Воно й не дивно, потрібно не так вже й багато води, щоб почало прилипати до тіла, яке ще недавно ширяло під водою, а зараз жадібно хапає вологість могутнього лісу, який не зовсім радий приходу таємничої гості. Але ж чому? Хіба вона не має права, як і всі інші приходити сюди хоча б раз у рік, на Івана. По той бік важкого туману вона повернулась сюди, до рідного дому, тільки на день. І якби там не було, зараз нарве квітів, сплете вінок і буде, як дівчата, пускати по воді. 

- Можливо і мене хтось покохає? 

Так хотілось вірити у солодку казку, що вона знову може торкатись слизького каміння босими ногами, а не як зараз, бути тільки витвором уяви тих, хто хоче налякати молодиць. 

Ось, дивиться на свої білі тендітні руки, крізь них видніється смарагдова трава. А ноги і зовсім в крові. Хоча кого тут обманювати, то видумки, то тільки мрії душі, яка більше ніколи не відчує болю, який якось може позначитись на тілі. 

Вдих, видих, вдих, видих. У свої легені набирає повітря, яке пахне споришем і м'ятою. І тут, раптово, випадає з реальності, довкола все міниться. Та нявка плаче, на неї напали колишні спогади. Вони, кляті, віють з цього лісу і заставляють серце розриватись. Нещодавно матір її сварила за те, що та недогледіла за сестрою і та тепер нагороджена шрамом на чолі. А потім вони разом пили чай з тієї самої м'яти. Матір була знатною знахаркою, тому не дивно, що вдома завжди були букети різних трав перев'язаних ниткою. Вони висіли на стіні і від цього у хаті пахло літом. Навіть зимою зберігався цей запах. Це було ніби вчора, а сьогодні уже Івана, пройшло багато років з того часу, та для нявок він іде зовсім по-іншому.

Десь в грудях щось пече нестерпним болем. 

- Господи, тут все змінилось з останньої зустрічі з тобою.

- Невже? Подивись ще раз. Бачиш? Ти бачиш це? Там ти і Марко, як колись. 

І хоча Ліс і не завжди був радий їй, або дуже вдало робив такий вигляд, все ж любив її, як доньку, бо виховував і бачив, як пролітати роки, як ті птахи. Вони, коли бачать людей, то неодмінно тікають. Але ж Анна уже не людина зовсім, ні птахи, ні роки від неї не втечуть.

 - Бачу. 

Вона чує сміх, крики. То вони разом, ще діти, біжать по лісу наввипередки. Туп, туп. Землі під ногами не чують. Летять, швидше вітру, а він ніби насміхається над ними, дує то в лице, то в спину. Від того Марко бачив її ще красивішою, ніж вона була. Голубі оченята сіяли тривожні іскри в душу і двоє закоханих малих мчали по байраках, забутих стежках до, тільки відомого їм, місця.

- Ти колись їх бачила? – цілком серйозно запитав хлопчак.

- Ніколи, ніхто не бачив русалок, - вона вздихнула, - можливо їх і не існує зовсім?

- Дурниці! Що ти таке говориш, хіба ти думаєш, що люди у озерах з власної волі топляться? - обурено мені відповідав Марко.

- Не всі ж вміють плавати, як ти, тому бувають нещасні випадки.

- Аякже! Якщо навіть так, то чому їх потім не знаходять? Куди вони діваються? 

На мить вона задумалась. Марко ніби саме цього і чекав.

- Ходи. Будемо дивитись на русалок. Я покажу. 

Його рішучі кроки говорили про те, що він точно знає куди йти. Це насторожувало.

- А ти не обманюєш? – з недовірою запитало дівча.

- Та коли ж я тебе обманював?

- Ну знаєш, тоді, коли розповідав, як тебе мати били. – на обличчі дівчинки сяйнула докірлива, але без зайвої злості, посмішка.

Така відповідь трохи спантеличила хлопця.

- Так я ж і не брехав зовсім, а тільки трішки перебільшував. Ну все! Годі тобі старе згадувати, я ще зовсім малим був! 

- Подумаєш! Сильно виріс.

- Як не як, а пройшло 5 років. - Марко загадково посміхнувся і взяв Аню за руку. 

Не раз вони уже о так блукали по лісу у пошуках чогось незвіданого. А все через те, що Марко був по вуха закоханий в книжки. Його не привчали до навчання батьки, зовсім ні. Їм, аби тільки по господарстві допомагати. Та так було не завжди. Одного разу якийсь хлопчисько назвав Марка неотесаним дурнем, з того часу все й почалось. Найбільше хлопця цікавили запашні рослини, ягоди, гриби. Не раз Марко змушував свою вірну подругу віддавати свій час на нічні прогулянки у пошуках багняки чи п’яниці, колючої сливи або ж величним корбаном. Не раз вони помилялись. Чи то книжки зраджували чи самі, бувало, заблукають у чужих нетрях, які зовсім скоро стали рідними, та все ж то були щасливі митті. Зараз усе повторюється, тільки час уже напевно інший надворі. Навіть повітря пахне по-іншому.

Пройшло уже декілька годин пустих блукань по лісу. Ані не хотілось розчаровувати Марка своїми припущеннями про те, що це тільки видумки, навіть якщо вони записані у якійсь книжці. Тому вони не зупиняючись минали дерево за деревом. Уже зовсім темніло і в лісі прокидалось нове життя повне невідомих звуків і шурхотінь.

- Марку, можливо нам пора повертатись додому? 

-   Почекай, ще зовсім трішки.

Аня завжди довіряла  йому, та тут її щось підказувало, що чим далі вони заходять, тим небезпечніше стає довкола. 

- Тут. – напівшепотом сказав хлопець.



ЯДВІГА

Відредаговано: 06.04.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись