1. Дірка в шумі

Перша річ, яку взнаєш, коли твій пес навчається говорити, це то, шо псові не дуже є шо сказати. Взагалі.

— Какати, Тодде.

— Заткнися, Манчі.

— Какати. Какати, Тодде.

— Я сказав заткнися.

Ми йдемо дикими полями на південний схід від міста, отими, котрі спускаються до річки і тягнуться далі до болота. Бен відправив мене назбирати йому трохи болотних яблук і заставив узяти Манчі з собою, хоть ми всі знаємо, шо Кілліан купив його лише аби підлизатися до мера Прентісса, і так от у нас появився новенький пес просто на мою останню днюху, а я ніколи й не казав, шо хочу пса, реально я казав, шо хочу, аби Кілліан нарешті поремонтував мій ядерцикл, аби мені більш не тре’ було ходити пішкарусом у всі закапелки цього тупого міста, але ж ні, з днюшкою, Тодде, тримай новеньке щеня, Тодде, хоть ти його не хотів, хоть ти його ніколи не просив, угадай, хто буде його годувати, дресирувати, купати, вигулювати, слухати його белькотіння, тепер, коли він виріс і балакуча зараза у нього в роті заворушилася. Угадай, хто?

— Какати, — тихенько гавкав Манчі сам до себе. — Какати, какати, какати.

— Та покакай нарешті, і доста про це скиглити.

Я беру жмуток трави з узбіччя і замахуюся ним на пса. Не кидаю, не збираюся кинути в нього, але він сміється своїм тихим гавканням і пускається вперед по дорозі. Я біжу за ним, роблю зиґзаґи туди-сюди, мружуся на сонце і пробую ні про шо взагалі не думати.

Якшо так по правді, то яблук з болота нам не треба. Бен може їх купити в магазині пані Фелпс, якшо йому їх реально хочеться. Ну і да, піти на болото, аби підібрати там пару яблук, — то не чоловіча робота, бо чоловікам не можна бути такими лінюхами. Та я офіційно не стану чоловіком ще трицять днів. Я прожив дванацять років, по тринацять довгих місяців у кожному, і на додачу ще дванацять місяців, а все разом воно виходить якраз місяць до моєї великої днюхи. Плани вже всі сплановані, підготовки підготовлені, буде вечірка, мабуть, а я вже бачу картинки того всього, всі такі неясні і водночас дуже яскраві, але я всеодно стану чоловіком, а збирати яблука на болоті — то не робота для чоловіка чи навіть майже-чоловіка.

Але Бен знає шо він може попросити мене піти і знає шо я скажу так аби піти туди, того шо болото — єдине місце біля Прентісстауна, де можна трохи передихнути від того Шуму, котрий чоловіки з самих себе випльовують, від тих їхніх шумів і гаморів, котрі ніколи не стихають, навіть як вони сплять, від чоловіків і думок, які вони думають навіть коли всі їх чують. Чоловіки і їхній Шум. Я не знаю, як вони це роблять, як вони терплять один другого.

Чоловіки — то Шумні істоти.

— Білка! — кричить Манчі, та й побіг, зіскочив з дороги, як би я за ним не кричав, та й я так само біжу, через (я розглядаюся, аби переконатися, що я сам) кляті поля, бо Кілліан розбіситься, якшо Манчі впаде в якусь кляту зміячу яму, і ясно шо то буде моя клята вина, хоть я, в кляту першу чергу, ніколи й не хотів того клятого пса.

— Манчі! Ану назад!

— Білка!

Тре’ пробиватися через траву, через чіп’яхи, котрі чіпляються до моїх капців. Один лускає, коли я його скидаю, залишає зелену пляму на штанях, а я ж то з досвіду знаю, шо вони не виводяться.

— Манчі! — звірію я.

— Білка! Білка! Білка!

Він гавкає навколо дерева, а білка бігає туди-сюди і дражнить його. Ходи сюди, песику‑шибенику, — каже її Шум. — Ходи, злови мене, ходи, злови. Шибеник Шибеник Шибеник.

— Білка, Тодде! Білка!

Бляха, які ж тварини тупі.

Я хапаю Манчі за ошийник і сильно б’ю по задніх лапах.

— Ав, Тодде? Ав?

Я б’ю його знову. І знову.

— Ав? Тодде?

— Ходи, — кажу я, мій власний Шум так розбушувався, що я ледь чую свої думки, а про це я пошкодую, самі дивіться.

Хлопчику‑шибенику, хлопчику, — думає білка до мене, — злови, хлопчику‑шибенику.

— І ти теж іди на фіг, — кажу я, тільки що не кажу «фіг», я кажу те, що кажуть замість «фіг».

І мені реально, от реально тре’ було роззирнутися.

Бо осьде Аарон, осьде він, вискакує нізвідки з трави і лупить мене в лице, дряпає мені губу своїм великим перснем, а тоді знову заносить руку, стиснуту, ніби кулак, і дає мені в щоку, але принаймні не попадає в носа, бо я падаю в траву, пробую впасти геть від його удару, і відпускаю нашийник Манчі, і от він знову біжить до білки, гавкає на все горло, зрадник, а я вдаряюся в траву колінами і руками, і чіп’яхи розмазуються по всьому одягу.

І там я й лишаюся, на землі, і тяжко дихаю.

Аарон стоїть наді мною, його Шум доходить до мене уривками писання і його наступної проповіді, і Мова, юний Тодде, і знайти пожертву, і святий обирає свій шлях, і Бог чує, і купа картинок, як у всіхніх Шумах, знайомі речі, і зблисками…

Шо? Шо за чорт…?

Але от злітає собі гучний шматок його проповіді, і блокує це, і я дивлюся в його очі, і не хочу знати. Я вже відчуваю смак крові там де його перстень розрізає мою губу і я не хочу знати. Він ніколи не приходить сюди, чоловіки ніколи не приходять сюди, в них на то свої причини, в чоловіків є свої причини, такшо тут буваємо тільки ми з моїм псом але він таксамо тут є і я не хочу не хочу не хочу знати.

Він усміхається до мене, крізь свою бороду, усміхається до мене у траві.

Усміхнений кулак.

— Мова, юний Тодде, — каже він, — заковує нас, ніби в’язнів, у кайдани. Чи тебе в церкві нічо не навчили, хлопче? — А тоді він виголошує свою улюблену проповідь. — Якшо один упаде — всі ми впадемо.

«Так, Аароне», — думаю я.

— Ротом, Тодде.

— Так, Аароне, — кажу я.

— І що це за «фіги»? — каже він. — І кляття? Не думай, що я їх не чую. Твій Шум викриває тебе. Усіх нас викриває.

«Не всіх», — думаю я, але водночас кажу: — Вибач, Аароне.

Він нахиляється до мене, губами тягнеться блисько до мого обличчя, і я можу відчути запах подиху, що виходить з його рота, відчути його вагу, ніби то пальці тягнуться до мене.

— Бог чує, — шепоче він. — Бог чує.