Обрана місяцем

1.Померти, щоб народитися знову

Вітаю вас! Слава Україні!

Це моя перша книга в стилі фентезі і вона надзвичайно потребує вашої підтримки))

Безкоштовно.

Ніч… темрява…

Що ховається за ковдрою мороку? 

Поглинаючи землю пітьма показує зелене світло хижакам. Ніч коротка, але визискувачам не потрібно багато часу, щоб отримати бажане.

Люди навіть не підозрюють, що співіснують з хижаками наділеними неабиякою силою, магією, та здібностями не підвладні жодному поясненню. 

Вже багато століть ми співіснуємо пліч-о-пліч в мирі та злагоді. Проте, я відчуваю — зміни близько. Не знаю… напевно інтуїція клекоче в грудях. 

Незвично і навіть трохи моторошно. Мене влаштовує все і знову щось змінювати немає бажання.

*****

— Ти не повинна боятися, але й з тіні виходити теж, — батько як завжди надає настанови. Як тільки я збираюся покинути затишні стіни нашого бару — починається.

Завжди важко обговорювати наболівше. Тим паче, що я все пам’ятаю напрочуд добре. 

— Добре, — залишивши чашку з кавою на столі, вирішила припинити розмову.

Так завжди і перед повним місяцем, тато розповідає одне і теж: як йому прикро… Це його провина… Я повинна бути обачною і так по колу вже років п’ять. 

Знаю, що важко і він старається вберегти мене від помилок.

Звісно було б краще жити в зграї, там набагато безпечніше. 

До речі, я з роду Маннаро. Нас прогнали зі зграї, коли мене ще носила під серцем мати. 

За словами батька тоді лікотопи хотіли відокремитись від нас і повстали. Батько з мамою підтримали їх вибір і за це були вигнані без права повернення. Вожаки відправили батьків на волю, сподіваючись, що вони зламаються і покінчать із життям.

— Я на вечірку, — трішки швидко, але все ж.

З Джеммою домовилися зустрітися лише через годину, але так краще, якщо залишуся в барі, точно посварюся з батьком. Набридла гіперопіка.  

Я дуже люблю свого батька. Він єдина рідна людина. Проте мені тільки дев'ятнадцять. Життя в самому розпалі. Я хочу відпочивати, гуляти з друзями. І по-максимуму забути про все: перевертів, магію, прокляття, про які він мені постійно розповідає. 

Ми вже давно живемо серед людей. Я навіть не дуже вірила в те, що перевертень, до одного жахливого випадку. Той період згадую з білем, адже саме через мою слабкість, точніше не вміння стримати емоції, були змушені переїхати далеко від рідної домівки.

— Привіт, — помахала рукою подрузі. Виправлення: єдиній подрузі, яка вже чекала біля бару.

— Салют Ел. Готова до двіжу? —  Поцілувала у дві щічки. 

Це наш ритуал. Кажу ж, найкраща подруга.

Джемма — красуня: висока, не так, як я — метр двадцять з табуретом. Блакитні, виразні очі. Світла шкіра. На її фоні я виглядаю рятувальницею з пляжу, що цілими днями те й робить, що ходить в купальнику під пекучим сонцем. Пухкенькі губи, каштанове волосся до плечей, але найголовніше це чисте, щире серце. 

— Звісно, — посміхнулася я, вказавши рукою напрямок до її автомобіля. — Як настрій, — перейшла до допиту. 

— Жах. Мої придумали, що після закінчення університету, я повинна вступити ще там кудись, — зітхнула Джемма, уважно керуючи автомобілем.

— Мені шкода, знаю як ти ненавидиш навчатися, — розсміялася я.

Дорога зайняла не більше тридцяти хвилин, які ми весело проговорили з подругою.

Вона дуже любить батьків, але ненавидить, коли нею командують. Джемма наділена неабиякою силою волі та чудовими якостями властиві жінці. 

— До речі, як тобі моя сукня? — запитала вже біля входу в будинок.

— Я думала ти захворіла, — протягнула рукою по її волоссю. — Богиня!

Розсміялися і рушили до будинку однокласника, де кожного року він влаштовував вечірки на початку літніх канікул.

— А ти чому не одягла сукню? — протягнула по моїх джинсах скептичний погляд.

— Я краще себе почуваю в футболці та штанях.

Так зручніше тікати. Не бачу потреби перетворюватися у звіра при кожній небезпеці. Обираю оптимальний варіант: зручно і безпечно. І не дуже люблю я всі жіночі штучки, особливо макіяж та прикраси. 

Напевно саме тому до тепер не маю хлопця.  Він мені й не потрібен. Хто захоче одружитися з перевертнем? Правильно, тільки перевертень, але треба його ще знайти. Довіритися. Це не так просто, особливо вовкам, які живуть  поза зграєю. 

Вважається ганьбою бути вигнанцем, тож навіть якщо я скажу правду не факт, що зі мною залишаться.

Багато правил, занадто багато ненависті та презирства. Не люблю насильство, та й серед людей я почуваю себе краще ніж поміж перевертнів.

Опинившись в будинку я зморщила ніс від гучної музики. Джемма відразу дістала напої, які роздавали мало не при вході. 

В Кріса ніколи не було фейсконтролю. Тут могли бути навіть неповнолітні. Батько Кріса мер, тому покарання його не чекає. 

Світломузика сліпила очі, і вже після перших п’яти хвилин перебування я відчула як сильно мені хочеться звідси втекти.

— Крута туса, — почала танцювати подруга. Я ж почувала себе загнанную в клітку і постійно відчувала на собі прискіпливий погляд. Здавалося хтось протикає мене списами, навіть біль з’явився в грудях, а серце робило кульбіт за кульбітом. 

— Норм, — погодилася. 

Я не дуже розділяла ентузіазму подруги. Щебетала весело, щоб вона нічого не запідозрила, але відчуття тривоги зростало з шаленою швидкістю. 

— Потанцюємо? — запропонувала, крокуючи вглиб наповненої людьми кімнати. 

Джемма радісно кивнула, й ми опинилися посеред імпровізованого танцмайданчика. 

Танцюючи під улюблену електронну музику я трішечки розслабилася, відпустила тривогу. Через декілька треків відчула, як хтось поклав руку на мою сідницю й різко повернулася.

— Ти що собі дозволяєш? — стряхнула руку нахаби. Хлопець був добряче випившим, хитався й дивився на мене темними очима, ніби я його жертва.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше