Один день із життя коханки

Один день із життя коханки

Телефон мовчав уже дві доби. Яна носила його всюди за собою і пропустити дзвінок просто не могла. Та й видно ж все на моніторі, хто телефонував, хто ні. Він не телефонував.

- Гад, - прошепотіла Яна своєму відображенню в люстрі, - справжнісінький гад. Обіцяв же подзвонити…

«Гад» обіцяв не лише зателефонувати, але й прийти. Не зробив ні того, ні іншого.

- Та що я йому - лялька, погрався і викинув?! - знову звернулась Яна до свого відображення.

У двійника в дзеркалі тремтіли губи і руки, що тримали телефон. Тримали, і не випускали,

- Скільки можна терпіти таке ставлення? Я ж себе не на смітнику знайшла!

Яна раптом випростала руку і з усієї сили жбурнула апарат об підлогу. З нього відлетіла лише задня кришка, бо телефон впав на м’який килим.

Раптом трубка задзеленчала.

«Він!» - промайнуло у Яни в голові і вона миттю, не дивлячись на монітор, схопила телефон, натиснула кнопку.

- Доню, - пролунало в апараті, - це мама.

Янине розчарування було настільки сильним, що навіть мама, яка знаходилась далеко, його відчула. Образилась, звичайно, але виду не подала.

- Не подзвонив? - запитала вона.

Яна промовчала.

- І не прийшов, - констатувала мама, - і довго ти ще будеш в коханках ходить?

- А чим погано? - намагаючись вдати байдужість спитала Яна, - коханка - від слова кохання.

- Коханка - від слова дурепа, - різко сказала мама, - а втім, ти вже доросла. Вирішуй сама, - і поклала слухавку.

«Мама права, - у розпачі думала Яна, - скільки можна терпіти? Чекати?" Чого чекати?.

Трубка знов задзеленчала, у Яни тенькнуло серце. «Мама» - прочитала вона на дисплеї.

- У нього не лише дружина і ти, ще є одна. А може й не одна. Ти ж знаєш, я просто так молоти язиком не буду. А тут скажу: горбатого могила справить.

Яна знала і про горбатого, і про те, що мама дарма наговорювати не стане, не та вона людина.

Потрібно на щось вирішуватись. П’ять років стосункам - і ні туди, ні сюди.

«Рвати, - подумала Яна, - хай і по живому».

Вона витягла з телефону «сімку», розрізала на дрібні шматочки.

«Ну що, допомогло?», - посміялась сама з себе.

Та щось не дуже.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Яна кинулась було відчиняти, але на півдорозі зупинилась. Заглянула у вікно - він. Через двоє діб явився. До цього - ні слуху, ні духу. Яна вже всяке передумала. 

Дзвінок усе дзеленчав. А Яна все стояла біля вікна. Нігтями так впилась в долоні, що закапотіла кров. Рвати, хоч і по живому, думала вона. Життя з нуля починати. Вона гідна кращого. Не на смітнику ж себе знайшла.

Дзвінок все дзеленчав. Яна затулили долонями вуха, аби не чути цього надривного звуку. Власне, надривним він був тільки для неї. А так – дзвінок, як дзвінок. Декілька разів вона поривалася відчинити двері, але неймовірним зусиллям волі стримувала себе.

«Якщо зараз витримаю, - сказала собі Яна,- значить, далі у мене все буде добре. Ні! Прекрасно! І ніяк інакше. Хай навіть я залишуся сама!».

Дзвінок усе волав. Той, за дверима, прекрасно знав, що Яна вдома. Вона завжди його чекала. Або попереджала, якщо зустріч з якихось причин не могла відбутися. Втім, таких причин знаходилося дуже мало.

Нарешті тренькіт стих. Яна відняла руки від вух, що вже аж боліли. У вікно  бачила, як він подивився на двері, байдуже знизав плечима розвернувся і пішов, ні разу не оглянувшись.

Що ж – нове життя розпочалося. Яна знала, що мине ще не один день, доки вона прийде до тями, складе до купи розбите серце. Та сьогодні вона твердо вибрала свій шлях. Вибрала себе…



Оксана Калина

Відредаговано: 18.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись