Один ранок із життя оптимістки

Ранок. 6:14.

Я прокинулась рівно за хвилину до «Skibidi». І то було добре! Бо завантажити веселу мотивуючу пісеньку ще учора я встигла, а от зменшити звук на будильнику до мінімуму чомусь не докумекала. Ото був би нежданчик для всієї родини суботнього ранку!

Через силу я розплющила ліве око і напомацки почала шукати десь поряд свій телефон. Ну, щоб вимкнути оте «Skibidi», поки воно ще не встигло наробити шороху. Мої пошуки не увінчались успіхом, тому мені довелося розплющити ще й праве око.

Далі спрацювала сила волі. З яких країв вона до мене повернулась? Де її носило? З нею ми не перетиналися, напевно, більше трьох років.

Піднялася я, значить, на лікоть і вилупилася на стіл, що слугує мені тумбою. Телефона там не було: «А-а-а! Я ж його на зарядку ввімкнула ще звечора!» То чоловікові повезло трохи більше, ніж мені – біля його місця сплячки розетка є, а біля мого – немає.

Сила волі зібралася ще більше і дала мені чудодійного «пенделя». «Вельми дякую, моя хороша! Як ти вчасно повернулася!»

Прямісінько з ліжка я здійнялася риссю, бо розуміла, що час іде на секунди. Швидесенько та тихесенько, як тільки могла, я добігла до кухні, де ще дрімав мій, готовий до нового робочого дня, телефон. Я навіть прикрила за собою двері, на всяк випадок. Бо хто його знає, встигну я чи ні: зранку може тільки здаватися, що моя швидкість і грація, як у газелі. Цілком вірогідним міг бути інший варіант, у якому я – черепаха, що лишень спить і мріє про світовий рекорд у стометрівці.

Я озирнулася, для впевненості, що ніхто за мною не біг. Гучно видихнула і вже протягнула руку до мого помічника… Вимкнула його саме у той момент, коли він уже почав мені підморгувати, ще не проронивши ні звуку. Фух! Схожі емоції виникають у мене, коли я вимикаю мікрохвильову піч до славнозвісного «пікання».

Плюхнувшись на стілець, я почала згадувати, що ж то була за причина така, яка спромоглась змусити мене, найбільшу у світі соню, прокинутись у суботу о шостій ранку?!

«Точно! Прогулянка! Аудіо! Англійський!»

Тим часом, очі мої все ніяк не хотіли прокидатися по-справжньому. То вони затулялися, все ще мріючи про сон, і благаючи визнати сьогоднішній експеримент помилкою. То робили зусилля, намагаючись налаштувати об’єктиви і чітко розгледіти мою малесеньку кухоньку.

Мені дуже закортіло випити кави. І не тому, що вона мала чарівну дію заряджати мене енергією. Просто то такий ритуал, дякуючи якому розпочинається мій день. Я можу випити і три чашки напою, що мені аж дурно стане. Та у будь-якому випадку, бадьорою буду відчувати себе лише ближче до дванадцятої.

Я піднялася зі стільця. «У-ух ти, воля моя, воля…» Зробила аж два кроки до кухонного гарнітуру. Дістала турку, банку з кавою, цукор і навіть ложку…

Майже навпомацки я відкривала жестяну коробку. Просто очі і досі прокидалися через раз, як у тієї ляльки-неваляшки з нашого дитинства. Може хто пам’ятає, була така: коли її намагався покласти, вона заплющувала очі, а, випрямляючись, відкривала їх. Ото і я похитувалася та кліпала, зовсім як та лялька.

Лишень я відкрила каву, як її аромат заполонив усю кухню…

Запах був таким різким спросоння, що я засумнівалася, чи хочеться мені її зараз. Здається, що ні. Я ж все одно від неї не прокинусь, а ось чоловіка розбуджу ароматом, так точно. А далі і малеча налетить, як гроза літнього вечора… Плакала тоді моя прогулянка!

Все! Я іду! До дамської кімнати всього три кроки. «Один, два, три… чотири, п’ять…» Опа, виявляється, п’ять, а я і не знала.

Занурюю майже всю макітру під кран із холодною водою і починаю щодуху терти щоки, очі та лоб. Та так швидко, щоб не передумати. Не люблю умиватися вранці холодною водою – то для мене наче екзекуція!

Я із гордістю подолала процедуру, навіть не пискнувши. Посвіжівша, і навіть трохи задоволена, я почапала одягатися.

Ненароком я зачепила самокат, на якому ввечері роз’їжджала моя дітвора по квартирі. Він бухнувся з неймовірним шумом. Ще б пак, вранці тільки так і буває! Серце моє, за компанію із дитячим транспортом, бухнулося в гості до пальців ніг… Тим часом в голові пронеслося щось нецензурне, та не цілком сформоване… Дякую тобі, Боже, що зранку я – стовідсоткова оптимістка.

Навостривши вуха, я стала чекати на реакцію від того шуму…

Тиша…

Тиша…

Тиша…

Тиша…

- Ма-а-ам! Я хочу до туалету! – захникала молодша.

- Біжу, біжу… - підходжу до ліжечка. – Йдемо!

Закінчивши свої справи у дамській кімнаті для малечі, я відвела доньку знову до її спальні.

- Спи, моя хороша… Ще дуже рано…

Взагалі-то вона могла б вже і не лягати. Але сьогодні я трішки егоїстка. Мені просто конче необхідно піти на ту прогулянку! Бо інакше я не впевнена, що підвечір в мені не прокинеться той сраний песиміст, що іноді так дошкуляє на шляху до мого райського безтурботного життя.