Одна квітка з багатьох

Одна квітка з багатьох

Після чергового напруженого дня я, як завжди, поверталася додому з однією лиш думкою: заснути. До бридкості знайомі коридори привели мене до букету. Він абсолютно несподівано з'явився на моєму підвіконні, турботливо поміщений у вазу з водою. Як давно я не діставала з шафи цю старомодну річ. Скільки ж років я взагалі не користувалась вазами?..

Це був букет польових квітів. Я не пам'ятаю, як вони називаються. Якісь білі, жовті, сині, трохи фіолетових… В них повзав жук-сонечко, ховаючись за листочки. Де їх зібрали? Хто?

Вони розповсюджували запах меду і скошеної трави. В моїй квартирі зазвичай пахнуло пилюкою. На букет м'яко падало світло з вікна. Так несподівано шматочок природи опинився у моєму житті. Фрагмент свіжої новизни або ж сонячного минулого…

Колись давно усе було інакше. Напевно, так сказала б кожна людина. Я як всі. Як всі, раніше їздила до бабусі влітку. Тоді я ще відчувала себе особливою. Приїжджаючи з міста в село, складно не відчути себе унікальною. Усі ці захоплені та заздрісні погляди вселяли впевненість. Мною цікавились на кожній вулиці, в кожному домі; дорослі обговорювали на лавках під тінню від скрипучих дерев, а діти приходили гратись, зрідка вимолюючи подарувати їм мої іграшки. Я завжди казала, що мама не дозволяє, при цьому я жодного разу не запитувала в неї.

А як же там було гарно! Мене обіймали краєвиди вигрітих літньою спекою полів, де кожна тонка рослинка могла розповісти вітру свою таємну історію, блиск річок – такий плинний, непостійний – і цілі світи лісів.

Буває, набігаюсь із друзями і повернусь до бабусі, а вона нагодує млинцями, дасть якусь роботу і піде наводити свій лад на току. З настанням сутінок з пасовиська повертались корови, а згодом небо вкривалось зірками. У місті немає такого багатого на зорі неба. Воно тут коричневе і порожнє.

Під сюрчання коників та зрідка під потріскування і хвилювання вогню у грубі ми з бабусею займалися своїми справами. Часто вона вишивала картини, а я просто гралась або нишпорила в шухлядах. Що я намагалась знайти? Страшні секрети?

Телевізор у нас був, але показував аж один канал, тому ми проводили вечори в тиші. Інколи читали, інколи розмовляли. Сказати чесно, маючи в наш час хоч сто один канал, все одно бажання дивитись телевізор не виникає. Причина стара: дивитись нічого. Однак це на словах, а що ж насправді?

Спали ми в різних кімнатах. Мені було моторошно, адже кожен шурхіт здавався вдесятеро гучнішим, а кожна тінь – чудовиськом. Тим паче, бабуся інколи бурмотіла уночі, а це справляло дуже сильне враження вкупі з усіма іншими умовами. Вікна ми затуляли фіранками, але я все одно не дивилась в той бік уночі: боялась, що звідти за мною стежать цигани. Якщо зустрінусь із ними поглядами – неодмінно заберуть! – так я тоді думала. Проте кожен ранок я проводила з бабусею, а не десь у мішку. Після пробудження на мене чекало парне молоко, і день починався знову.

А тепер усе інакше: я не п'ю молоко. Та й до бабусі не їжджу. Виросла.

На мене війнуло запахом минулого. Чим пахне це минуле? Пожовклими сторінками книг, виданих ще в СРСР, сирістю комори, сіном… Гноєм? Ні, так пахне теперішнє.

Коли мені було років п'ятнадцять і по мене в серпні приїхали батьки, бабуся так лагідно посміхалась на прощання, але з неймовірним смутком. Ніби щось знала. З тих пір ми більше не бачились. Говорили по телефону на свята, а потім і зовсім забули одна про одну. З'явились нові моделі мобільних, сенсорні екрани, стало зручніше телефонувати і листуватись; а все для чого? Щоб ми припинили спілкуватись. Тепер у мене є зв'язок з усім світом, з далекими американцями та філіппінцями, але не з тими, хто поруч. Якось це неправильно. Або просто дивно.

Фотографувати букет я не стала, ця краса виключно моя. Я нахилилась над ним, вдихнула аромат, прислухалась: сподівалась, квіти підкажуть дорогу до села. Вони мовчали. Дорогу мені підказали інтернет-карти.

В автобусі було душно. Люди скупчились в обіймах зі своїми пакетами і їхали назустріч тому, що було недосяжно мені багато років. Всі підстрибували разом з автобусом на ямах, а моя сива сусідка проклинала дороги, техніку та владу. Я з зусиллями пригадувала забуті повороти, села – тепер якісь порожні. Пасажири в автобусі тепер їхали мовчки, зайняті своїми справами, а не обговорювали все, що спаде на думку, як колись. Та й водій постійно поглядав на екран мобільного. Можливо, у нього є серйозна причина, однак це все одно змушувало ніяковіти.

А де ж мій телефон? Десь в рюкзаку, напевно. Нехай там і лишається.

Все рідше нам трапляються населені пункти і все частіше – тунелі з лісів. Минуло години дві, і я відчувала, що ось-ось прибудемо в моє село. Серце билося дедалі швидше. Як нині живуть мої дитячі друзі? Складно уявити їх дорослими, бо я навіть малими їх погано пам'ятаю. Їх було багато подібних, але бабуся була однією, єдиною. Її я пам'ятаю добре. Як вона відреагує? Може, вона й не зрадіє мені, знаючи, що я стільки років ігнорувала її існування. Але хто знає…

Тепер і річку нашу проїхали. Вона, здається, стала мілкішою, але так само сяє! І вже я на зупинці. Зазвичай тут було місце зустрічі п'яничок, але мене зустріла порожнеча. Вулиці тихі… Десь у насадженні біля зупинки цвірінькали пташки, та й усе, звуків більше не було. Це неймовірно. Ніде не пищали курчата, не гавкали собаки, не сварились сусіди, не репетувала боса малеча. Бездітне село. Так незвично опинитись у тиші, коли постійно живеш у місті-мільйоннику, де абсолютно все вібрує антропогенним шумом.

Я рушила головною вулицею, де знаходилась наша хата. Іти було недалеко, але за той час, що я йшла, помітила ніщо. Ніщо як хвороба, що поширюється невидимими простому оку збудниками від одного організму до іншого. Усе те, чим мені запам'яталось село, перетворилося на ніщо. Доглянуті подвір'я поросли високою травою, паркани полягали хвилястою лінією, пофарбовані рами та двері облущились. Це зовсім не те, до чого я звикла. Ніби так само зелено, а ніби й тьмяно. Ніби співають пташки, а ніби й зовсім не тут – десь далеко.



Сюзанна Ліхтенберг

Відредаговано: 06.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись